Гурт Zgarda на Rudolstadt Festival 2026. Фото: Захар Давиденко.
На початку липня у містечку Рудольштад у Німеччині традиційно відбувся великий фестиваль фолк- і World Music – Rudolstadt Festival 2026. Його історія почалася ще у 1955 році, коли в місті вперше провели свято німецького народного танцю. Спочатку на фестиваль приїхали кілька десятків народних колективів. Але згодом подія перетворилася на великий фестиваль фольклору, який збирав ансамблі з різних країн. Після падіння Берлінського муру фестиваль повністю переосмислили, і у 1991 році він відродився, і нині є одним з найважливіших і найбільших фольклорних фестивалів у Європі. За чотири дні він збирає 100 тисяч відвідувачів з усього світу. Україні важливо, щоб її голос теж звучав на фестивалі. Тому цьогоріч Радіо Культура разом з Українським інститутом делегували на фестиваль гурт Zgarda, який виконав народні пісні в сучасному аранжуванні. Розкажіть про ваші враження від цього виступу.
Юлія Вітранюк: Нарешті я вдихнула! Адже перед виступом на фестивалі у мене було багато гастролей. Поїздка в Німеччину – це була одна з моїх великих цілей. Після участі в конференції WOMEX в жовтні минулого року я помітила цікавість до World Music за кордоном, і була здивована, наскільки ми теж можемо бути там актуальними. Виступаючи в Україні, ти розумієш, що все буде добре. Але мені було дуже цікаво, як нашу музику сприйме іноземна аудиторія, враховуючи, що люди не розуміють української мови й текстів наших пісень. І, чесно кажучи, було величезним і дуже приємним здивуванням побачити, як нас прийняла німецька публіка. Тим більше, якщо зважати на контекст фестивалю, де більшість відвідувачів були старші – десь 30–40+. Люди просто танцювали, відривалися під наші пісні. І мова взагалі не стала жодною перешкодою для взаєморозуміння з публікою. Тому той перший виступ, мабуть, назавжди залишиться в моєму серці.
Гурт Zgarda на Rudolstadt Festival 2026. Фото: Захар Давиденко
Владе, я знаю, що саме твоя бандура постійно притягувала погляди й об'єктиви всіх відвідувачів фестивалю. Чи підходили до тебе з питаннями не лише про бандуру?
Влад Ваколюк: Насамперед іноземців, звісно, цікавив інструмент у мене в руках. Але найбільше мене вразило те, наскільки публіка була запалена нашим виступом. В очах людей було видно справжнє захоплення. Я вперше за багато років виступав за кордоном і, чесно кажучи, зовсім не очікував такого ажіотажу навколо української пісні. Звісно, ми багато працюємо над репертуаром, робимо його максимально різноманітним, щоб він повністю заполоняв душу й серце. Але той захват, який ми відчули, особливо під час першого виступу, це те, про що я ще багато років розповідатиму друзям і знайомим, як про одну з найяскравіших подій у своєму житті. Це був неймовірний досвід, неймовірні емоції й неймовірна мотивація працювати далі, розвиватися, виступати й показувати українську пісню світові.
Юлія Вітранюк: Це той випадок, коли після концерту виходиш зі сцени й думаєш: "Господи, я хочу займатися цим усе життя". І хочеться робити це щодня.
Ігор Діденчук: Дуже сподобався мені фестиваль. Насамперед своєю різноманітністю, гуртами з різних країн. Також дуже сподобався ярмарок музичних інструментів, де нам вдалося побувати й пограти на всьому, що там було.
Було відчуття, що цей ярмарок зробили для тебе, чесно кажучи.
Ігор Діденчук: Так, я переграв на всьому. І дуже сподобалося саме ставлення людей, те, як вони сприйняли нашу музику. Дійсно було дуже неочікувано, що вони так тепло на неї реагуватимуть.
Гурт Zgarda на Rudolstadt Festival 2026. Фото: Захар Давиденко
Мені здається, що серед нас є одна людина, яка від самого початку була абсолютно впевнена, що це станеться. Це Іра Лобанок, програмна продюсерка Українського інституту. Іра багато років займається продюсуванням виступів України на закордонних майданчиках. Я думаю, що для неї було цілком очікувано, що гурт Zgarda зірве оплески, викличе справжній фурор, що люди стоятимуть, танцюватимуть, розважатимуться, і що це справді буде успіх. Я теж, чесно кажучи, вірив у це, але до останнього не усвідомлював масштабу цього успіху. Коли гурт Zgarda говорить про перший концерт, то, щоб ви розуміли: для киян це, напевно, можна порівняти з Контрактовою площею, хіба що трохи меншою, а для львів'ян – із площею Ринок. Це був величезний простір, ущент заповнений людьми, які, очевидно, не розуміли текстів і не знали всього контексту пісень, але дозволяли собі просто танцювати, розважатися, відпочивати й насолоджуватися українською музикою. А Іра вже з нами на зв'язку.
Ірина Лобанок: Дуже рада, що колектив Zgarda сьогодні має інтерв'ю і розповідає про свій досвід. Я трохи вас послухала, і мені дуже приємно чути, що цей досвід справді виявився таким класним.
Розкажи, будь ласка, чи ти сумнівалася в цьому успіху? Бо я вже сказав нашим слухачам і слухачкам, що ти була впевнена на всі 300%.
Ірина Лобанок: Так, я була впевнена на всі 300%, що Zgarda дадуть жару і що це буде справді круто. Але, звісно, я не могла уявити, що буде аж три виступи. Ми ж готувалися до двох. Дуже круто, що колектив запросили закривати сцену в останній день фестивалю. Це було дуже приємно. Коли колективи їдуть за кордон і беруть максимум від цієї можливості, це завжди надзвичайно цінно.
Скажи, будь ласка, ти пам'ятаєш, коли вперше відправила або спродюсувала виступ українського гурту за кордоном? Особливо вже під час повномасштабної війни. Що це був за колектив?
Ірина Лобанок: Ого, до цього питання треба було готуватися. Насправді першим була українська делегація на конференцію WOMEX. Це був ще не виступ, а делегація українських культурних менеджерів і музикантів. Але це теж була дуже важлива місія, тому що ми представляли український стенд на цій величезній конференції, конвенції, ярмарку, присвяченому традиційній та world music. Українська делегація дуже круто себе там показала. Там була і Марина Круть, і Ганна, яка згодом виступала на WOMEX. Саме тоді я зрозуміла, наскільки важливо, щоб українці їздили за кордон. Попри те, що всередині країни нам і так дуже складно, що іноді майже не вистачає сил просто працювати в Україні, потрібно їхати й щодня нагадувати світу, що українська культура існує. Це величезна місія, яку необхідно виконувати. Тому що якщо нас там немає, про нас просто забувають. Саме тоді я зрозуміла, наскільки важливо возити делегації й переконувати кураторів фестивалів у тому, що українська музика – на рівні з європейською. Не давайте нам можливість виступити тому, що вам нас шкода. Дайте її тому, що нам справді є що показати. Для мене це був дуже переломний момент.
Гурт Zgarda на Rudolstadt Festival 2026. Фото: Захар Давиденко
Скажи, будь ласка, про що варто пам'ятати гуртам, які їдуть виступати за кордон? Думаю, серед наших слухачів і слухачок точно є хтось, хто або мріє, або вже планує такий виступ. Що важливо тримати в голові, коли готуєшся до поїздки? Що може трапитися, до чого треба бути готовим артисту з України, який виступатиме за кордоном?
Ірина Лобанок: Напевно, перше, що я б порадила зробити, – подивитися, чи виступають на цьому заході росіяни. На жаль, таке дуже часто буває. Якщо це великий фестиваль чи масштабний захід, іноді буває майже неможливо домогтися того, щоб виступ росіян скасували. Тому хоча б морально варто бути до цього готовими. Водночас потрібно спробувати поговорити з організаторами й пояснити, що це неприйнятно. Якщо ви не відчуваєте, що маєте на це сили, звертайтеся до Українського інституту або до інших інституцій, які можуть стати вашим голосом і допомогти. Також важливо розуміти, що люди, які приїжджають на такі фестивалі, здебільшого читають про Україну лише в газетах. Для них війна часто зводиться до цифр. Коли ж ми розповідаємо свої справжні, реальні історії – про те, як спускаємося в бомбосховище, а потім, не виспавшись, ідемо на роботу й просто продовжуємо жити своє життя, хоча це життя зараз надзвичайно складне, – тоді вони починають це розуміти. Дуже важливо нагадувати про цей людський вимір через сторітелінг, через наші звичайні історії. Саме вони допомагають людям краще зрозуміти наш досвід і побачити його не як статистику, а як життя конкретних людей. Мені здається, що між собою ми вже настільки звикли до цього, що нам це може здаватися чимось буденним. Але європейцям про це потрібно постійно нагадувати й розповідати. Інакше ми просто зникаємо з їхнього поля зору, адже у світі тривають і багато інших воєн, і Україна, на жаль, уже перестала бути для них новиною.
Часто артисти говорять про те, що потрібно вміти шукати баланс, знайти ту золоту середину, правильно добирати слова, коли говориш про війну. Вочевидь, коли ми їдемо з Києва на закордонний фестиваль після масованого комбінованого ракетно-дронового обстрілу, то, виходячи на сцену, найменше думаєш про те, як бути делікатним і як правильно добирати слова, розповідаючи про обстріл свого міста. Але, мабуть, цей баланс і певну обережність усе ж потрібно в собі зберігати?
Ірина Лобанок: Насправді мені здається, що це приходить із досвідом. Чим більше артист або делегат їздить за кордон, тим краще розуміє, де проходить цей баланс. Тому що, коли приїжджаєш уперше, лише знайомишся з аудиторією, починаєш розуміти, що вона сприймає, а що – ні. Мені здається, як і будь-який інший досвід, це набувається з часом, і неможливо з першої спроби влучити точно в ціль. Крім того, різні аудиторії дуже відрізняються. Наприклад, аудиторія металу, року, важкої музики готова слухати про це практично незалежно від того, як ми це подаємо. Якщо ми говоримо без прикрас, вони слухають, сприймають, і для них це нормально. Натомість інші аудиторії, наприклад, поп-музики чи інших комерційних жанрів, можуть бути до цього менш готовими. Метал- і рок-спільноти, як мені розповідають наші артисти, які їздять на такі фестивалі, дуже соціально активні, стежать за подіями у світі, підтримують різні ініціативи. На фестивалях більш комерційної музики це часто сприймається інакше. Тому дуже багато залежить і від аудиторії, і навіть від формату події: чи це невелика зала на сто людей, чи фестиваль на п'ять тисяч. Від цього теж трохи змінюється те, як варто доносити свої меседжі. Тому абсолютно нормально, якщо ви спробували, подивилися, як реагує аудиторія, побачили, що щось сприймається не так, і трохи скоригували свій меседж, спрямували його в інше русло. Це теж пошук, як і будь-який інший творчий процес. Мені здається, абсолютно нормально набувати такого досвіду саме так. Якщо ж ви не впевнені, як краще подавати ті чи інші меседжі, завжди можна звернутися по допомогу. Коли Український інститут організовує поїздки артистів або делегацій, ми завжди готуємо їх до цього. Залежно від того, до якої країни ми їдемо – чи це країна, яка вже дуже підтримує Україну, чи та, де ми лише починаємо вибудовувати контакти, – ми пояснюємо контекст, розповідаємо, як краще спілкуватися, про що варто говорити, а про що, можливо, краще не згадувати. Наприклад, коли ми їдемо до Німеччини, звертаємо увагу на те, що слово "патріотизм" для багатьох німців є досить тригерним і може сприйматися неоднозначно. Тому його краще обходити або добирати інші формулювання. Є й інші подібні моменти, неочевидні без попередньої підготовки.
Гурт Zgarda на Rudolstadt Festival 2026. Фото: Захар Давиденко
Іро, я знаю, що в Українському інституті ти займаєшся багатьма напрямками. Можливо, хотіла б поділитися з нашими слухачами і слухачками тим, над чим зараз безпосередньо працюєш? Що зараз у тебе на порядку денному?
Ірина Лобанок: Так, звісно. Український інститут – це державна установа, і в нас дуже багато напрямків роботи. Я відповідаю за музичний напрям, який ми називаємо мейнстримом. Насправді це вся музика, окрім класичної та джазової. За джаз і класику відповідають мої колеги. Окрім музики, у нас є напрями кіно, візуального мистецтва, літератури, перформативного мистецтва, української мови, а також дослідницький і аналітичний відділи. Тож напрямів роботи справді багато. Загалом ми промотуємо українську культуру за кордоном – саме це нас усіх об'єднує. Український інститут існує з 2018 року, тобто не так давно, якщо порівнювати з культурними інститутами інших країн Європи та світу. Але нас уже починають упізнавати і звертатися до нас, наприклад, коли хочуть отримати рекомендації щодо української літератури для якоїсь конференції чи іншого заходу. Це дуже цінно. У мене зараз у роботі кілька шоукейс-фестивалів. Найближчий – Sziget. Ми веземо туди український гурт YARIMA у співпраці з UAME та Music Saves UA. Потім будуть інші шоукейс-фестивалі: Waves Vienna в Австрії, Nürnberg Pop — шоукейс-конференція в Німеччині, а також WOMEX. Звісно, WOMEX ми робимо щороку, починаючи з 2022 року. Тобто наша діяльність полягає в тому, щоб возити артистів і показувати європейцям, якою є сучасна українська музика, що зараз відбувається в Україні, як музиканти транслюють у своїй творчості те, що переживають під час повномасштабного вторгнення. Окрім цього, ми організовуємо делегації на професійні конференції. Це можуть бути музичні менеджери, менеджери артистів, організатори фестивалів, засновники лейблів та інші представники музичної індустрії. Ми возимо їх для того, щоб вони обмінювалися досвідом із міжнародними колегами, налагоджували контакти й започатковували нові міжнародні проєкти.
Гурт Zgarda на Rudolstadt Festival 2026. Фото: Захар Давиденко
Повернімося до виступу на фестивалі, а саме – до розмов з публікою між піснями. Я був присутній на виступах, і скажу, що це було дуже емоційно. Юлю, як вдавалося між ліричними піснями розповідати про бомбардування в Києві?
Юлія Вітранюк: Захаре, ти не тільки був поруч, а ще й особисто допомагав. Я абсолютно довірилася тобі в питаннях спілкування з іноземною аудиторією. Було дуже важливо дійсно правильно добирати слова, адже ми маємо розуміти, що люди в Європі часто абсолютно відірвані від нашого контексту. А я людина досить емоційна і люблю говорити все так, як є. Тому мені іноді було непросто стримувати себе й обережно підбирати слова. Але, я вважаю, нам це вдалося. По-друге, я весь час говорила англійською, і це теж було для мене певним викликом. Дякую ChatGPT, який допомагав мені оптимізувати весь мій спіч. Звісно, те, що аудиторія була дуже зацікавлена фолк-музикою, дало мені більше простору для цікавих діалогів і розповідей про самі пісні: звідки вони, за яких обставин виконувалися. Це те, про що я навіть українській аудиторії розповідаю не так часто. Там це можна було подати значно цікавіше. Але, звісно, я намагалася вплітати в розмову і слова про війну, про наш контекст. І тут, мабуть, важливу роль відіграло те, що ми – український гурт, який приїхав саме з України. Тобто ми – люди, які щодня живуть у цьому контексті, і приїхали до них, щоб розповісти про свій власний досвід. Саме тому дуже важливо, щоб артисти, які живуть і працюють в Україні, мали можливість подорожувати за кордон. Важливо зберігати цей живий контекст. Першого разу я дуже хвилювалася. У мене тремтіли руки, я підбирала слова, розповідала про бомбардування, про те, як ми не спимо, про знищені домівки, про вбитих людей. І говорила я про це абсолютно від душі, щиро, без завчених текстів. Я справді побачила, що людям це відгукнулося. І я впевнена, що багато хто після цього, можливо, задонатив, а можливо, пішов шукати більше інформації про те, що зараз відбувається в наших містах.
І, напевно, важливо ще сказати всім артистам і тим, хто виступатиме на сцені або просто матиме можливість узяти до рук мікрофон і звернутися до людей: пам'ятайте, що ви ніколи не знаєте, хто стоїть поруч із вами. Цілком можливо, що поряд буде засновник громадської організації, яка збирає кошти, купує автівки для евакуації цивільного населення, карети швидкої допомоги чи іншу важливу гуманітарну допомогу для України. Саме так сталося з нами. До нас підійшов чоловік на ім'я Андреас Граф. Він є співзасновником громадської організації Help for Resilience, яка якраз займається такими проєктами. Після першого виступу Zgarda він запропонував, щоб уже під час концерту на головній сцені зі сцени, просто в мікрофон, прозвучав заклик підтримати Україну й долучитися до зборів. І мені здається, що саме твій щирий і чесний діалог спонукав його почати цю розмову.
Юлія Вітранюк: Так. Можливо, він не був до кінця впевнений, що ми готові говорити про це просто зі сцени. Але саме ця щирість і прямота стали для нього тим останнім поштовхом, щоб запропонувати це. І мені здається, що це дуже органічно вписалося в контекст усіх наших виступів.
Так. Особливо важливо було те, що він говорив німецькою мовою. Для німецької аудиторії це мало велике значення, тому що люди чули це своєю мовою й краще розуміли, про що йдеться.
Юлія Вітранюк: Не менш важливо й те, що про це говорив саме німець. Тобто він, як свій для своїх, пояснював, чому це важливо. Він займається цим уже давно, і це теж спонукає людей активніше долучатися до зборів і допомагати. Тому дуже важливо нагадувати про це особисто. Не через новини, не через радіо, а стоячи перед людьми й розповідаючи їм про свій власний досвід. Це справді дуже-дуже важливо.
Ще хочу проговорити кілька технічних моментів. Владе, цікаво запитати: наскільки саунд-продюсерам, звукорежисерам, людям, які налаштовували сцену, було зрозуміло, як працювати з бандурою? Чи виникали питання: куди її підключати, як із нею працювати?
Влад Ваколюк: Коли ми їхали, я думав, що мені доведеться все це пояснювати.
Ти ж теж просив ChatGPT дещо перекласти?
Влад Ваколюк: Так. На щастя, мені вже раніше доводилося це пояснювати. Але їм справді було цікаво, що це за інструмент. Загалом бандура озвучується так само, як і класична акустична гітара. Але потрібно було пояснити, що це багаточастотний інструмент, у якого значно більше обертонів. Через це виникли певні труднощі: на початку саундчеку бандура заводилася, було гудіння. Але сталася дуже цікава історія. Один німець у залі зацікавився інструментом, підійшов, почав розпитувати про нього. А коли почув, що в залі щось звучить не так, сам підійшов до техніків і повідомив про це, бо ми зі сцени цього не чули. Це мене здивувало. Людина вперше побачила цей інструмент, але настільки хотіла почути його якісне звучання, що не посоромилася підійти до звукорежисерів і сказати, що щось не так. Зрештою можу сказати, що бандура звучала чи не найкраще з усіх фестивалів Open Air, на яких я виступав. Вона справді звучала дуже природно. Звукорежисери дуже майстерно попрацювали й намагалися передати її справжнє акустичне звучання, не спотворюючи його компресією і не вирізаючи зайві частоти. Бандура звучала яскраво й самобутньо. Для мене це було дуже цінно.
