На фото Максим Стріха. Ілюстративний колаж Радіо Культура
Мені насправді дуже радісно, що завдяки виходу в кінопрокат фільму "Одіссея" Крістофера Нолана є можливість поговорити про стару, добру гомерову "Одіссею". Коли б іще нам випала така нагода?
Екранізацій було чимало. Раз на десятиліття з'являється якась нова культова версія. Хоча я ще не бачив цього фільму.
Я теж ще не бачила, тож ми тут у паритетних умовах. Зрештою, наша тема сьогодні – справді першоджерело. І ми в цьому не самотні. Буквально сьогодні, їдучи на Хрещатик, 26, я слухала подкаст, до якого час від часу повертаюся. Він називається "Instant Classics" — така собі швидкорозчинна класика. Його ведуть Мері Бірд, одна з найвідоміших класицисток, яка працює, зокрема, з античною літературою, і Шарлотта Гіґґінс, добре знана українській аудиторії, велика шанувальниця України. Загалом вона очолює рубрику культури в The Guardian. Вони вдвох у межах свого книжкового клубу почали довгу серію епізодів, присвячених "Одіссеї". Я побачила, що це зовсім свіжий випуск – його опублікували сьогодні вранці. Подумала: чудово, отже, ми абсолютно в одному русі з усім світом, який зараз або збирається до кінотеатру, або ні. Але про що ми сьогодні говоритимемо? Я б хотіла, щоб ми поговорили, зокрема, про переклади, про те, якими голосами сьогодні звучить гомерова "Одіссея". Коли я досліджувала контексти навколо стрічки, то прочитала, що поява "Одіссеї" Нолана, зокрема, була натхненна виходом нових англомовних перекладів. За останні роки їх вийшло щонайменше два. Один із найпомітніших, який сам Нолан згадував в інтерв'ю, – це переклад Емілі Вілсон. Її робота вийшла друком 2017 року. Про цей текст часто говорять як про переклад, написаний дуже простою англійською мовою. Ви, до речі, читали ці переклади "Одіссеї"?
На жаль, ні. Але можу засвідчити, що англофони – і британці, і американці – постійно випускають нові переклади. Останнє, що я читав у зв'язку зі своєю роботою, – це найновіший англійський переклад "Орландо фуріозо". Його перекладено доброю байронівською октавою. Девід Слівіт це перевіршував. Англійські переклади в цьому сенсі блискучі. До речі, це чи не єдине місце, де в англомовній поезії досі зберігається класична просодія. Якщо римовані вірші й тверді форми в оригінальній творчості майже відійшли на маргінес, хоча ще є журнали, де друкують сонети.
Але вже ніхто не віршує?
Віршують, але це радше клуб любителів сонетів. Не знаю, чи так буде завжди, чи ситуація ще зміниться. Але перекладати сонети англофони досі вміють – досконало, саморимованим віршем. Дякую, що згадали про цей переклад. Я з цікавості обов'язково на нього подивлюся. Звісно, перекладів було багато – від старого, традиційного перекладу Чепмена, виконаного п'ятистоповим героїчним римованим куплетом, до пізніших спроб відтворити гекзаметр. Бо англійська мова за своєю природою до гекзаметра не дуже надається. Чесно кажучи, український гекзаметр теж достатньо умовний, якщо порівнювати його з давньогрецьким. Але в нас він якось прижився. Принаймні, у ХХ столітті українські поети ще писали серйозні й дуже добрі вірші гекзаметром. Згадаймо Тичину.
Ми вже згадали про ці два переклади. Раптом серед нашої аудиторії є ті, хто хотів би їх погортати. Це переклад Емілі Вілсон 2018 року, про який я вже згадувала. Саме його перший рядок, до речі, відкриває "Одіссею" Нолана, якщо дивитися фільм в оригіналі. А це новіший, зовсім свіжий переклад – видання 2025 року. Його видали Chicago University Press і Penguin Classics. Перекладач – Даніел Мендельсон. Про цей переклад теж дуже багато схвальних відгуків. Його називають знаковим, таким, що також багато змінив у прочитанні Гомера. Якщо в Нолана "Одіссея" починається у версії Емілі Вілсон рядком Tell me about a complicated man – "Розкажи мені про складного чоловіка", над тим, як це перекласти українською, теж можна довго думати.
А ось це політропос – на жаль, українською його передати найскладніше.
У моїй книжці, яку я принесла: "Муза, повідай мені про бувалого мужа". Це Борис Тен.
І це те, що Борис Тен запозичив безпосередньо у Ніщинського (Петро Ніщинський – український композитор, педагог і перекладач, який зробив перший повний український переклад "Одіссея" - ред.), який друкував свій переклад під псевдонімом Байда у Львові, адже на Наддніпрянщині, як відомо, переклади були заборонені Емським актом – уже за самою ознакою того, що це переклади. "Музо, повідай мені про бувалого лицаря, що наблукався по світу, столицю троян зруйнувавши, всяких людей надивився, пізнав весь їх побут, в морі біди натерпівся та горя, як тілом, так духом, що б і себе й товариство спасти і вернути додому" – це справді дуже цікаво, бо Ніщинський робив свій переклад наприкінці ХІХ століття, орієнтуючись на цілком народну мову. Через це в нього – Лаєртенко, а не син Лаєрта, через це – "бувалого лицаря", і багато-багато інших мовних особливостей, які пасували б, скажімо, до барокових текстів XVIII століття.
Я думаю, що тут ми могли б загалом зробити крок назад і, по-перше, подумати й подякувати історії літератури та перекладу за те, що ми, як і багато інших культур, маємо можливість читати свого Гомера українською мовою. І не тільки Гомера – нам, читачам і читачкам українською мовою, доступний цілий пласт античної класики. І, можливо, варто загалом більше поміркувати й дізнатися про те, як Гомер прийшов до нас. Це важлива відправна точка. Перші переклад, який робив Ніщинський, створювся в умовах, коли українська мова була фактично поза законом. Українською було заборонено перекладати.
Перший надрукований переклад. Водночас, не забуваймо, паралельно працював і Навроцький: він зробив повний переклад, який досі не надрукований. Уривки "Одіссеї" перекладав Потебня. "Іліаду", щоправда не гекзаметром, переклав Руданський – саме цей переклад був надрукований у Львові. Далі перекладав Франко. Перекладала ще в дитинстві Леся Українка. Дуже зграбно перекладав, але, на жаль, покинув цю роботу, як і багато інших своїх задумів, Володимир Самійленко. Його уривок надруковано в альманасі "Складка".
Куліш, мені здається, теж щось перекладав.
Він перекладав радше власним текстом, епізодично звертаючись до цього матеріалу. Це була своя "Одіссея". Відома його "Орися" – фактично це теж "Одіссея", але в українських шатах. Її надруковано в "Записках о Южной Руси" 1856 року. Це приклад такого перевіршовування, перетлумачення тексту через власну творчість. Це теж дуже цікавий епізод. Але, безумовно, на цьому тлі маємо дві головні постаті серед перекладачів. Можливо, був би й третій – Навроцький, але, на жаль, його переклад досі не надрукований. І хто знає, чи буде, з огляду на нашу теперішню ситуацію.
Тому дві головні постаті в цій розмові — це Петро Ніщинський і Борис Тен?
Обоє – блискучі знавці давньогрецької. Обоє, між іншим, клерикали (прихильники клерикалізму – суспільно-політичного руху, який прагне посилити або встановити панування церкви та духовенства в усіх сферах життя держави, суспільства, політики та культури – ред.). Ніщинський узагалі в Афінах захищав магістерську дисертацію грецькою мовою. Борис Тен, як відомо, був ієреєм УАПЦ. Йому пощастило: його відправили на заслання 1930 року, і він відбувся шістьма роками заслання на Далекому Сході. Якби він пробув на волі ще рік чи два, то, скоріш за все, для нього це закінчилося б розстрільною статтею. Ніщинський прожив життя українського діяча XIX століття, який змушений був учителювати на півдні – в Одесі, Бердянську, Ананьєві, де він, здається, і почав цей переклад, – і змушений був друкувати його під псевдонімом у Львові, бо в імперії можна було тільки сподіватися на поблажливість цензора. Часом це, до речі, теж проходило. Свою "Антігону" Ніщинський надрукував в Одесі 1883 року. Схоже, як і Старицький зі своїм "Гамлетом", він скористався тим, що в Російській імперії були суворі закони, але це часом компенсувалося високим рівнем корупції.
Але з "Одіссеєю" так уже не вийшло. "Одіссею" довелося друкувати у Львові: спочатку в часописі "Правда", а потім окремим виданням. І це було дуже добре видання. Для того часу на нього відгукнулося дуже багато людей, і я його люблю. Справді, це народна мова, я читав її зразки. Борис Тен уже був людиною іншої епохи. Він був близьким до неокласиків, брав участь у перекладацьких проєктах 20-х років. Потім був відрубаний від України, бо потрапив на заслання, а згодом мудро не повернувся в Україну і десь там, у середній Росії, був дрібним, непомітним культпрацівником. Через це пережив 1937 рік. Був мобілізований, потім пройшов німецький концтабір, де мало не був розстріляний. Це теж страшна історія. А після Другої світової війни радянська влада великодушно "пробачила" йому всі минулі гріхи й дозволила працювати. Звичайно, боронь Боже не у великих містах, а в провінційному Житомирі, завлітом місцевого театру, де він дебютував аж у 52 роки – 1949-го, перекладом Есхіла. Щоправда, з величезною передмовою Олександра Білецького. Паралельно, між іншим, робив блискучі оперні переклади. Рильський йому допомагав. Він був завлітом. Я досі пам'ятаю: "Бал-маскарад" Верді в перекладі Бориса Тена: "Утікають зловіщі сигнали, навіть кроки їх близько вже чути, і виблискують гострі кинджали, і прокльони у них на вустах". На жаль, сьогоднішні слухачі того театру, який помилково називають Національною оперою України, не можуть і близько нічого такого відчути, слухаючи ці механічно вивчені мови оригіналів.
Коли ми говоримо про "Одіссею" Гомера, то абсолютно несподівано – або ж, навпаки, цілком очікувано для багатьох – виходимо на розмови про вплив, владу, політику, про гноблення перекладачів. І виходить, що перекласти Гомера українською – це, зокрема, і політичний жест. Тому що така "селянська", "колоніальна" – підставте будь-який епітет – мова, як українська, в очах Російської імперії не могла бути придатною для того, щоб створити текст, наприклад, "Одіссеї" Гомера.
Пані Ірино, абсолютно згоден. Тільки з одним уточненням: це ж стосується і перекладу Біблії, і перекладу Шекспіра, взагалі будь-якого перекладу. Бо Емський акт ще передбачав, так-сяк, існування літератури для хатнього вжитку "малоруським наріччям". Правда, з дотриманням суворішої цензурної процедури, правда, з дотриманням загальноросійського правопису, але це ще можна було. А от переклад заборонявся цілковито – за самою ознакою українськості. І тут ці конструктори імперської політики мали свою логіку. Бо справді є багато регіональних літератур. От в Італії, скажімо, купа діалектів, і ними пишуть. Але коли на ці діалекти починають перекладати, тоді діалекти автоматично набувають статусу окремої мови. А носії цих діалектів мають право на політичне самовизначення. Саме тому Емський акт це вловив і категорично заборонив переклади. До 1905 року в Російській імперії офіційно взагалі не можна було друкувати перекладів. Саме тому Ніщинський міг надрукувати свій текст лише в іншій імперії – імперії Габсбургів, у Львові, та ще й під псевдонімом, щоб цьому провінційному гімназійному вчителеві не було якихось проблем.
І в цій ситуації треба було видаватися за кордоном. У Львові, наприклад, опинилося чимало українських не лише перекладачів, а й письменників того часу. Наклади, які друкувалися там, контрабандою завозилися сюди.
Насправді з цим були окремі проблеми, бо цнотливі клерикальні галичани не дуже добре сприймали українських модерністів чи надто вже "розхристаних" людей, як-от Винниченка. Але для людей більш ранніх поколінь, як для, наприклад, того ж Нечуя, скажімо, це був природний шлях. Спочатку публікація в "Галицькій зорі", а потім уже тут, у "Києвской старине". Причому старосвітські батюшки і матушки спочатку дозволяли текст російською з вкрапленнями українських діалогів, а потім уже дозволили все це надрукувати українською. Це була окрема страдницька історія. Але з перекладом ситуація була особливо жорсткою. І через це український переклад від самого початку виконував суто націєтворчу місію. І, власне, це не було чимось унікальним. Таку саму роль відігравав, скажімо, німецький переклад наприкінці XVIII століття, коли вищі верстви Німеччини були галлізовані. І, як відомо, король Фрідріх німецькою не розмовляв – латиною і французькою.
Якщо ми говоримо про такий пласт літератури, як антична література, то все ж таки цей тиск імперського бачення цієї літератури як такої, що точно заборонена для української, підневільної мови, мені здається, особливо помітний. По-перше, Російська імперія – спадкоємиця Риму, усіх цих великих контекстів, усіх цих великих історій. Але також ця література – це першоджерело, корінь літератури. Перекласти Гомера, "Іліаду", перекласти "Одіссею" – це відважно. І в радянській імперії, мені здається, це дуже помітно з того, які переклади до останнього не видавалися. У мене є це видання видавництва "Основи", яке видало збірку Евріпіда, де вперше була надрукована "Іфігенія в Тавриді", яку за радянських часів не друкували, бо там, напевно, були кримські контексти, якісь речі, не близькі радянському часові. Як узагалі сталося, що в радянських умовах стало можливо видати, наприклад, "Одіссею" українською?
Ви знаєте, ситуація була різною в різний час. Були часи "приморозків", були часи відлиги. Загалом висока класика начебто дозволялася до друку, знов-таки з викрутасами. Але Данте любили Маркс і Енгельс. Більше Маркс, але Енгельс залишив цю відому цитату: "останній поет Середньовіччя, перший поет Нового часу". І це теж любили цитувати. Саме під прикриттям того, що це улюблений поет класиків, десь у 1953 році Максим Рильський, який щойно пережив кампанію кінця 40-х, писав, що досі немає добротних українських перекладів Шекспіра, Гомера, Данте. І тоді ж, до речі, сам редагував переклад Карманського "Пекла", який вийшов 1956 року під двома підписами. Тобто з класикою було простіше, хоча були свої проблеми. Треба було, як правило, знайти якийсь ювілей, під маркою якого можна було видавати апробованих класиків. Точно можна було. От Гете, Шиллер, Шекспір, Мольєр – це були класики, яких видавати було легше. Особливо ж із тими, хто ближчі до нашого часу, було складніше. А от із сучасною літературою було дуже непросто. Існувала спеціальна організація, яка офіційно називалася "Комісія зарубіжної літератури при Спілці письменників СРСР". Реально це був відділ радянських спецслужб, який визначав, кого можна, а кого не можна друкувати.
