Українське кладовище в селі Ласків. Польща, червень 2026 року. Фото: Меморіально-пошуковий центр "Доля"
"Будемо сподіватися, що це почне процес якогось вирівнювання ситуації"
Польща проводить уже другий етап ексгумації у Львові, за повного сприяння української влади відбулися пошуково-ексгумаційні роботи на Тернопільщині та Рівненщині, водночас Київ місяцями не може отримати дозволу від Варшави на проведення аналогічних робіт у польських селах Ласків та Сагринь, де у 1944 році від польських збройних формувань загинули сотні українців. Чому принциповий паритет у питанні пошуку та вшанування жертв досі не став базовою нормою?
Почну з хорошої новини. Два дні тому такий дозвіл на Ласків українська сторона нарешті отримала, через багато місяців очікування. Будемо сподіватися, що це почне процес якогось вирівнювання ситуації. Насправді, чому важливий паритет? Тому що він якраз і говорить про рівність сторін, рівність пам'яті до жертв з обох сторін. Це якраз те, мені здається, чого бракує зараз в дискусіях, особливо з польського боку. Аж до того, що звучать заяви різноманітних політиків про неприпустимість порівняння українських жертв до польських жертв. Я не говорю зараз про кількість, але мене просто лякає сама ідея того, що жертв конфлікту не можна порівняти, бо ніби українці вмирають по-іншому, ніж поляки. На жаль, ця дискусія врешті-решт зводиться і до того, що з українського боку є прагнення симетричного ставлення. З польського боку – часом це озвучується, часом не озвучується, але немає бажання робити якісь рівні кроки.
"На жаль, жодного з українських пам'ятників досі не відновлено"
Між іншим, я нагадаю, що початком цієї дискусії про ексгумації було те, що на території Польщі було зруйновано 15 українських могил. Реальних могил, не тих, які треба ще десь виявити. Частина з цих могил мала пам'ятники, які були споруджені згідно з польським законодавством. І, власне, щоб отримати бодай якусь реакцію польської сторони на таке плюндрування українських могил, в Україні було призупинено видачу дозволів на пошукові роботи польських дослідників. Зараз ці дозволи відновлено, вже почалася ексгумація, але, на жаль, жодного з українських пам'ятників досі не відновлено. Більш того… Так, добре, що ми зараз говоримо про потребу і українських пошукових експедицій на польській території, вже ніби перший дозвіл є. Це все дуже добре, але мене бентежить, що ми забули в офіційних комунікаціях, принаймні я їх зараз не чую, якраз про ці знищені пам'ятники на реальних українських могилах, які вже знайдені. Жодних кроків з польського боку на їх відновлення не робиться. Більш того, в останні місяці ми стали свідками якихось поновлених плюндрувань українських могил на польській території. Зокрема, кілька місяців тому була інформація про плюндрування могили Богдана Лепкого.
"Україна в повній мірі виконує такі зобов'язання"
Хто має це все контролювати – українське посольство, українська громада чи якісь об'єднані зусилля?
Звичайно, що об'єднані зусилля. Але я був би надмірним оптимістом, якби вважав, що зусиль української громади досить. На жаль, українські громади в Польщі зараз і так перебувають в складному становищі, під тиском не дуже приємних для українців суспільних настроїв, які виливаються навіть в абсолютно хуліганські, як мінімум, кроки з боку окремих українофобськи налаштованих поляків. Тому без чіткого артикулювання з боку держави тут не обіцяється. Безперечно, це питання на всіх переговорах мали б озвучувати українські дипломати, Український інститут національної пам'яті. І зважаючи на те, наскільки ця тема, на жаль, заполітизована, і зважаючи на те, що ці питання порушуються в Польщі на рівні президента, я думаю, що так само і українському президенту варто було б нагадати Польщі про ті зобов'язання, які вона взяла на себе згідно з міждержавними угодами щодо захисту українських поховань на польській території. Україна в повній мірі виконує такі зобов'язання.
На Волині перепоховали останки 55 колишніх жителів Острівків і Волі Островецької. 30 серпня 2026 року. Фото: facebook/ipngovplEng
"Це абсолютно викривлене з історичної точки зору бачення цього конфлікту"
Офіційна Варшава постійно акцентує увагу суспільства на пошуку поховань поляків на Волині та Галичині, але водночас уникає публічної розмови про цивільних українців, які загинули від дій Армії Крайової або селянських батальйонів. Чому політичній польській еліті досі важко визнати факт наявності українських жертв на власній території?
Тому що це підважує їхній підхід нерівності, про який ми говорили на початку. Тобто, якщо ми говоримо про те, що вбивали і поляків, і українців, то тоді тези рівного ставлення до жертв з обох боків отримують конкретний аргумент. Тобто, якщо є конкретні поховання українців на польській території, то давайте їх так само шанувати, як польське поховання на українській території. Але, на жаль, з польського боку є велике бажання зберігати уявлення польського суспільства передусім, і часом навіть на закордон це трапляється, про польсько-український конфлікт в роки Другої світової війни як конфлікт, в якому страждали тільки поляки, як конфлікт, в якому українці були тільки тими, хто вбивали. Це абсолютно викривлене з історичної точки зору бачення цього конфлікту, тому що жертв і катів в цьому конфлікті точно неможливо поділити виключно за національною ознакою. І це дуже неправильно, якщо ми говоримо про можливість якогось подолання цього конфлікту, про примирення. Якщо одна сторона, яка так само постраждала в цьому конфлікті, змушена буде постійно мовчати і не згадувати про свої страждання, і навіть якщо під якимось тиском на деякий час буде погоджена позиція такого одностороннього підходу, то потім воно все одно трісне і ці нереалізовані жалі знову вилізуть. Відбудеться руйнування цієї дуже крихкої і дуже асиметричної моделі пам'яті про польсько-український конфлікт. Але, на жаль, поки що в польському суспільстві бракує таких сил. Хоча є окремі інтелектуали, які говорять про потребу шанування і українських жертв, але принаймні на політичному рівні навіть відносно проукраїнські політики поки бояться про це говорити.
"Були досить оптимістичні очікування, але.."
Польський президент, керівництво їхнього Інституту національної пам'яті займають доволі жорстку позицію щодо волинського питання і час від часу пов'язують це з євроінтеграційними прагненнями України. Як така риторика керівництва сусідньої країни може вплинути на роботу спільної групи з питань історичної пам'яті?
У нас немає зараз якоїсь спільної робочої групи, насправді. Є ідеї створення такої групи. Я нагадаю, що існуючий формат – українсько-польський форум істориків, який існував з 2014 по 2018 рік – було по суті знищено якраз з ініціативи польських політиків. У травні цього року була спроба відновити формат фахового історичного діалогу і відбувся абсолютно успішний Польсько-український конгрес істориків у Польщі. Близько 100 дослідників взяли участь. Тоді були досить оптимістичні очікування, що можливо відбудеться певний перелом. Але якраз після цього зразу відбувся скандал з ініціативою президента Навроцького забрати нагороду в президента Зеленського за вшанування Української повстанської армії. І знову-таки ця спроба закінчилася нічим, тому що головними речниками цього питання в Польщі стали польські політики. Чи зміниться зараз ситуація зі зміною керівництва в польському Інституті національної пам'яті? Попри те, що я особисто знаю пана Шпитму, який зараз очолює Інститут і не вважаю його якимось радикальним чи тим паче антиукраїнським, але я не бачу поки що підстав для якогось оптимізму. Я думаю, що спроби подальшого тиску на Україну будуть продовжуватися. Між іншим, дуже прикро, що для цього тиску використовується таке питання геополітичного характеру, як євроінтеграція України. І дуже прикро, що і в Європі немає якихось чітко артикульованих застережень полякам, що це не припустимо, що це точно не європейський формат – вимагати прийняти чужу версію власної національної історії. Влітку цього року в Європарламенті було ухвалено одну з резолюцій з приводу руху України на шляху до європейської інтеграції. І там просто відверто вписано польський наратив, який немає нічого спільного з польсько-українським примиренням. Йдеться про те, що нібито українці вразили польську чутливість, вшановуючи героїв Української повстанської армії. Прикро, що таке відобразилося в цій революції Європарламенту. Прикро, що європейські політики не помітили чи не захотіли помітити, що речниками цієї теми на майданчику Європарламенту є євроскептики. Вони використовують навіть майданчик Європарламенту для просування своїх, насправді, не європейських, правих, ультраправих, націоналістичних і антиукраїнських заяв.
Володимир В’ятрович. Фото: facebook/volodymyr.viatrovych
"Сподіваюсь, що це відбудеться"
Коли, на вашу думку, можуть розпочатися ексгумаційні роботи в селі Ласків і хто їх проводитиме від української сторони, хто там буде присутній?
Наскільки я розумію, це станеться ще цього року, можливо, навіть восени. Очевидно, ця робота відбуватиметься під координацію обох Інститутів національної пам'яті – українського і польського. В Україні є спеціалізовані підприємства, які займаються такими пошуковими роботами. Якщо я не помиляюся, в даному випадку це буде відоме підприємство "Доля" з Львівської області, яке, до речі, бере участь в ексгумації і в пошукових роботах поляків. Зараз буквально відбуваються ексгумації поляків, які загинули від рук нацистів у 1939 році під Львовом. Цим займається те саме підприємство, яке отримало зараз дозвіл для пошукових робіт на території Польщі. Сподіваюсь, що це відбудеться. І відбудеться так само нормально, як відбуваються пошуково-ексгумаційні роботи на території України. І сподіваюся, що принаймні в цьому питанні це стане певним початком якогось нового етапу. Тобто я тут без надмірного оптимізму, я не вважаю, що цей дозвіл стане якимось переломним, але все одно це буде якийсь позитивний сигнал, що ті наші прагнення рівного ставлення матимуть бодай якийсь відгук з польського боку.
