Фото: Facebook сторінка Azat Azatyan
"На 25-й поїздці мене взяли в полон"
Розкажіть трохи про своє життя до повномасштабного вторгнення.
Я народився у Вірменії, в Єревані. До 11 років жив там із батьками. У нашій родині четверо дітей, я старший. Вірменія тоді перебувала в конфлікті з Азербайджаном через Нагірний Карабах, тому ще дитиною я відчув, що таке війна.
У 1993 році ми переїхали до України, в Донецьку область. Там я навчався, жив, працював. Але у 2014 році довелося знову переїжджати — вже зі своєю родиною. Я був не згоден з тим, що відбувалося на окупованих територіях.
Спочатку ми приїхали до Києва, потім жили на Сумщині, Харківщині, а згодом переїхали до Бердянська. Там нас і застало повномасштабне вторгнення.
"Одна з причин, через яку я потрапив у полон, — те, що я баптист. Росіяни говорили, що всі баптисти — "американські шпигуни""
Чому після 24 лютого ви почали активно допомагати людям?
Волонтерською діяльністю я займався ще до повномасштабної війни. Я сам був переселенцем і розумів, якої допомоги потребують люди, які змушені залишати свої домівки. Це не тільки їжа чи речі. Людям потрібна моральна і психологічна підтримка.
Тому після початку повномасштабної війни ми разом із людьми з церкви почали допомагати. Я баптист. І одна з причин, через яку я потрапив у полон, — те, що я баптист. Росіяни говорили, що всі баптисти — "американські шпигуни".
Як ви потрапили в полон?
Я почав евакуйовувати людей з Бердянська на своїй автівці. У першу поїздку вивіз чотирьох жінок, двох дітей і двох котів. Загалом таких поїздок було 25. Кожного разу, повертаючись до Бердянська, я привозив гуманітарну допомогу: медикаменти, продукти, засоби гігієни для дітей і жінок.
Згодом почав формувати колони. Я вже знав, через які блокпости їхати, як можна виїхати, навіть якщо Бердянськ закритий. Вивозив цивільних, військових, родини військових. Під час 25-ї поїздки мене зупинили на так званому нульовому блокпості. Щоб дістатися туди з Бердянська, треба було проїхати 24 блокпости.
Це було 6 липня 2022 року. Вони вже мали інформацію, що я вивожу військових, їхні родини, цивільних, працівників різних адміністрацій. Тому мене затримали. Спочатку відвезли до комендатури у Василівці, наступного дня — до Бердянська. У підвалах я провів 43 доби.
"Найстрашніше — невизначеність: ти не знаєш, що з тобою зроблять наступної хвилини"
Що було найскладнішим у ці 43 дні?
Невизначеність. Нерозуміння, за що тебе взяли, скільки триматимуть, чи тебе вб'ють і що чекає наступного дня або наступної хвилини. Це очікування — найстрашніше. Тобі не висувають жодних обвинувачень. Тебе катують, б'ють, ґвалтують, роблять що хочуть, а ти нічим не захищений. Жодні закони не працюють.
Мене катували і запитували про мій позивний. А в мене немає позивного. Запитували, хто мій куратор. У мене немає куратора. Де партизани? Я не знав. Де зброя? У мене не було зброї. Вони думали, що я якийсь спецагент, який не хоче розповідати інформацію. А я просто не володів цією інформацією.
Через 43 дні вас відпустили. Що було далі?
Мене змусили підписати документи про те, що я нібито не маю жодних претензій до Російської Федерації, що до мене не застосовували фізичних чи психологічних тортур і що мені повернули всі документи та кошти. Це була неправда. Але я підписав під тиском. Мені дали 24 години, щоб виїхати з Бердянська на неокуповану частину Запорізької області. Так почалася моя дорога додому. Один волонтер довіз мене до Мелітополя, інший — до Василівки, ще один — із Василівки до Запоріжжя. Вони боялися мене везти, бо я був у чорному списку ФСБ. Їх також могли затримати. Останній волонтер, який мене вивозив, перед дорогою зателефонував дружині й сказав: якщо я не виходитиму на зв'язок, знай, що ми з Азатом знову в підвалі. 23 серпня я дістався вільної території України.
Яким був перший день після повернення? Чи розуміли ви, що робити далі?
У полоні мене били і казали: те, що ми з тобою робимо, — ніщо порівняно з тим, що на тебе чекає в Україні. Розповідали, що там зі мною будуть знущатися ще більше. Тому мені було дуже страшно повертатися. Але надію мені давала моя родина. Дружина, діти. Я хотів їх побачити. Я був готовий знову пройти цей шлях, аби тільки побачити свою сім'ю. Коли приїхав до Запоріжжя, мене зустріли з квітами. Приїхала дружина, мій друг. Були СБУ і поліція. А потім почалася моя інтеграція назад в українське суспільство. У мене були вибиті зуби, пошкоджені внутрішні органи, травмована нога. Мені була потрібна медична допомога. Але повноцінної системи допомоги цивільним полоненим тоді не було. І, на жаль, вона досі не працює повною мірою. Тому я лікувався за власні кошти та за гроші друзів і волонтерів.
"Нам доводиться доводити своїй державі, що нас справді тримали в полоні"
Чи є різниця між становищем цивільних, які повернулися в межах офіційного обміну, і тих, хто, як ви, повернувся поза обміном?
Є велика різниця. Коли людина повертається в межах офіційного обміну, їй одразу надають медичну і психологічну допомогу. А люди, які повернулися поза обміном, можуть не мати такого статусу і можливості отримати цю допомогу.
Росія не видає доказів того, що тебе взяли й тримали в полоні. Ти не можеш знімати фото чи відео того, як тебе катують. Росія також не видасть тобі довідку, що тримала тебе в полоні. Абсурдність ситуації в тому, що людям, які повернулися поза обміном, доводиться доводити власній державі, що їх справді взяли в полон і там тримали.
А ви отримали відповідний статус?
Ні. Я подавав документи один раз і отримав відмову. Зараз підготував пакет документів, щоб подаватися знову. Я не розумію, чому отримав відмову. Тут питання саме до комісії, яка ухвалює рішення. Причини відмов бувають різними: недостатньо голосів членів комісії, недостатньо доказів перебування в полоні або інші підстави. Ця ситуація дуже болюча. І вона стосується не лише постраждалої людини, а всієї її родини.
А що відбувається з медичною допомогою для цивільних, які повернулися з полону?
Зараз ми маємо позитивний досвід у Запорізькій області. Цивільні полонені та їхні родини можуть безкоштовно пройти медичний чек-ап і лікування в запорізьких лікарнях. Але ця можливість поки що діє лише в Запорізькій області. Тому людям з інших регіонів доводиться приїжджати до Запоріжжя. Ми хочемо, щоб така модель запрацювала на національному рівні й цивільні полонені та їхні родини могли пройти обстеження і лікування по всій Україні. Причому, за цією моделлю, не обов'язково мати встановлений статус. Достатньо свідчень, наданих СБУ, та витягу з ЄРДР.
З якими проблемами зі здоров'ям стикаються люди після полону?
Це дуже різні проблеми: із зубами, внутрішніми органами, вагою, цукровий діабет, наслідки сексуалізованого насильства. Люди часто бояться або соромляться про це говорити. Не знають, як поводитися зі своїми дружинами чи чоловіками. Люди, які пережили сексуалізоване насильство, можуть не сприймати дотиків, закриватися. І з цим мають уміти працювати психологи, психіатри та інші спеціалісти.
"Коли кардіолог під'єднує до мене дроти, мене починає трусити"
Коли ви зверталися до лікарів, вони розуміли, як працювати з людиною після полону?
Спочатку — ні. Зараз ситуація значно змінилася. Громадські та міжнародні організації навчають медиків, працівників прокуратури й поліції, як працювати з такими людьми. Але наслідки залишаються. Коли я приходжу до кардіолога і мені прикріплюють дроти до рук, ніг і грудей, у мене починається тремор. Я дуже нервую. Тому що в полоні до мене так само під'єднували дроти й катували струмом. Для звичайної людини кардіограма — проста медична процедура. А для мене вона повертає спогади про полон.
Як тоді лікарям та іншим спеціалістам правильно працювати з людьми, які пережили полон?
Найголовніше — турбота і ніжність. Треба запитати людину, чи комфортно їй відповідати на певні запитання. Чи хоче вона взагалі про це говорити. Так само перед медичними маніпуляціями варто пояснити, що саме зараз будуть робити. Наприклад: чи не проти ви, якщо ми під'єднаємо ці дроти? Вони не б'ють струмом, це потрібно для дослідження. Такі речі дуже важливі, щоб не ретравматизувати людину.
"Людина має звернутися в одне місце і більше нікуди не ходити"
Що, на вашу думку, має змінитися в державній політиці щодо цивільних полонених?
Наша організація "Шлях вільних" увійшла до коаліції з іншими організаціями, які займаються підтримкою цивільних полонених та їхніх родин. Ми виступаємо за створення національної агенції з питань цивільних полонених, їхніх родин та зниклих безвісти. На мою думку, має діяти принцип "єдиного вікна". Людина повернулася з полону, звернулася в одне місце — і більше нікуди не ходить. Там їй мають пояснити, що робити далі, і перенаправити на медичну допомогу, реабілітацію, юридичну допомогу, відновлення документів чи інші необхідні послуги. Люди не повинні самі знати всі закони і розбиратися, куди їм звертатися.
Важливо пам'ятати і про родини цивільних полонених.
Уявіть мою ситуацію. У мене багатодітна родина: дружина і троє дітей. Я потрапляю в полон. Дружина — теж переселенка. Їй треба годувати дітей, одягати їх, купувати взуття. Водночас вона має шукати мене: звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Червоного Хреста, міжнародних організацій, виходити на акції й вимагати повернути чоловіка. І добре, якщо родина хоча б знає, де перебуває її близька людина. Часто цього не знають. Тому родини постійно перебувають у напрузі. Допомоги потребує не лише людина, яка повернулася з полону. Комплексна підтримка потрібна всій родині.
Що ви хотіли б сказати людям, які самостійно повернулися з цивільного полону, та родинам тих, хто досі чекає?
Насамперед хочу звернутися до рідних тих, хто чекає своїх близьких із полону: ви не одні. Ми разом із вами. Ми не тільки чекаємо, а й багато робимо, щоб повернути цих людей. Не втрачайте надії. Надія є, і ми дочекаємося наших рідних удома. А тим, хто вже повернувся і потребує допомоги, хочу сказати: ви теж не одні. Поряд є люди, які не просто говорять про підтримку, а готові допомагати. Якщо потрібна моральна, психологічна, юридична чи медична допомога, можна звернутися до громадської організації "Шлях вільних". Наскільки матимемо можливість — допоможемо.
