Ілюстративне фото із сайту ukrinform.ua
Мінування вимагає чіткого підходу, систематизації та створення карт, яких раніше бракувало
Ще кілька років тому після початку повномасштабного російського вторгнення саперам часто доводилося встановлювати протитанкові, наприклад, міни вручну під прямим обстрілом або використовувати радянські загороджувачі із дальністю скиду лише до сотні метрів. Зараз ситуація досить суттєво змінилася, дистанційне мінування вдосконалене. Розкажіть детальніше, за допомогою яких пристроїв зараз здійснюється мінування полів, щоб унеможливити просування ворога? І на якій відстані?
Дистанційне мінування на відстані кілометрів відбувалося й раніше. Для цього використовувалися спеціальні касети — артилерійські або із РСЗВ, коли вилітав пакет і розсипав над полем, наприклад, найбільш відомі нам міни-"пелюстки", які приводилися в дію на певний період часу. Крім того, ворог мав системи дистанційного мінного загородження — зокрема, так звані "Землєдєліє", які здійснюють мінування на відстані до 15 кілометрів.
ЗСУ також мають західні аналоги. Проте на початку повномасштабної війни мінування відбувалося в основному завдяки фізичній роботі саперів та інженерів, адже цим займаються не лише сапери.
Минув час, і зараз, говорячи про дистанційне мінування, ми маємо на увазі як збільшення кількості переліченої номенклатури, так і залучення нових засобів. Зокрема, це наземні роботизовані комплекси, які закладають протитанкові міни, а також "бомбери" — важкі дрони та гексакоптери, які скидають міни на певній глибині в сірій зоні.
Між іншим, ворог також любить мінувати території на шляхах підльоту своїх "Шахедів". Вже неодноразово фіксувалися випадки, коли з них розсипали пакети з вибухівкою різної форми з касетною, осколковою чи фугасною компонентою.
Усе це триває й зараз, однак нині відбувається більша об’єктивізація замінованих ділянок. Раніше мінування військами здійснювалося безперервно: не завжди складалися мінні карти, а на початку війни це часто робилося без належного контролю. Через це виникали проблеми як з випадковими підривами, так і зі складністю розмінування, адже мінування насправді вимагає чіткого підходу, систематизації та створення карт, яких раніше бракувало.
Свого часу для пошуку мін також використовували дрони з тепловізорами. Їх запускали в період перепаду температур, зазвичай увечері, коли за день — особливо влітку — міни нагрівалися й мали виражену теплову сигнатуру. Це не було загальновійськовою стратегією, але як окрема практика давало доволі ефективний результат.
Звичайно, мінування вкрай потрібне, особливо там, де немає змоги розмістити бійців або в умовах великої протяжності лінії фронту. Підходи до нього бувають різними: є мінування для ураження живої сили противника, для знищення техніки та обладнання, а також для підриву мостів чи підготовки території перед зведенням фортифікацій.
Усе це потребує системного підходу, контролю, управління, а головне — фахівців і відповідного технічного обладнання. Очевидно, що найближчим часом ці технології та методи лише вдосконалюватимуться.
Міна у своїй суті однакова, як і 100 років тому — змінюється обладнання, яке мінує території
А в який бік іде наукова, військово-наукова думка?
Наукова думка... Міна за своєю суттю залишається приблизно однаковою — що зараз, що 50 чи 100 років тому. Між іншим, як і гранати. Інше питання — обладнання, яке мінує цими мінами території.
Звичайно, є міни, які мають у собі різного роду електронне обладнання: сповільнювальні механізми, таймери. Зараз ми знаємо про існування й сенсорних мін, які реагують на вібрації, звук чи тепло. Але все ж здебільшого це загальноприйняті міни, завдання яких — уражати живу силу чи техніку противника.
Питання в іншому: хто їх зараз розміщуватиме, мінуватиме та фіксуватиме? Наскільки мені відомо, зараз усе більше застосовуються саме дрони й НРК (наземні роботизовані комплекси). Крім того, карти мінування вносяться в загальну систему — якщо з нашого боку, то в Delta. І тут ми говоримо не лише про мінування з нашого боку... Можливо, хтось не знає: Delta — це українська цифрова система ситуаційної обізнаності щодо поля бою.
Ми маємо розділяти рівні підходу до мінування на полі бою та за його межами
Сучасні технології дозволяють здійснювати мінування безпосередньо під час руху ворожої колони. Можливо, це й пояснює той факт, що російські війська не так часто застосовують колони — вони просто одразу натрапляють на міни?
Будь-який знищений російський солдат, навіть один, чи знищена техніка — це в будь-якому разі захищений український воїн. Тому ми маємо розділяти рівні підходу до мінування на полі бою та за його межами.
Є тактичний підхід, коли йдеться про знищення окремо взятої техніки чи особового складу противника тут і зараз. Є оперативний підхід, коли мінуються цілі площі, щоб не дати противнику розпочати наступ або просочуватися підрозділами. Сюди ж належить мінування для створення у ворога відчуття непрохідності на конкретному напрямку — аби згодом, після системного розмінування, заводити вже свої війська для наступу.
Нарешті, існує стратегічний підхід, коли на великих ділянках використовуються комбіновані рішення: це і мінування, і підриви, і застосування мін у тилу противника. Тут ми говоримо про диверсійну роботу, мінування транспортних засобів чи знищення об'єктів інфраструктури. Якщо є можливість підірвати міст або склад у тилу ворога за допомогою ДРГ чи дрона — це робиться. Повірте, низка пожеж на російських військових об'єктах виникає не лише через те, що "хтось погано курить" — хтось-таки доклав туди пару кілограмів гексогену.
Тому потрібно чітко усвідомлювати, з якою метою і де саме закладається вибухівка. Найбільше уваги ми звертаємо безпосередньо на лінію зіткнення, адже мінування суттєво впливає на просування військ — на жаль, з обох сторін. Утім, оскільки противник намагається наступати, величезна кількість російських солдатів підривається на мінах, маючи занадто великий запал рухатися вперед.
Варто пам'ятати про різницю в застосуванні: крім інженерних мін, є й мінометні. Вони також активно використовуються, але їхнє завдання вже не статичне (створення перешкод), а динамічне — безпосереднє вогневе ураження цілей.
.jpg)
Іван Тимочко. Фото: Facebook
