— "Бог дрібниць" — книжка, яка з нами давно, з 1997 року. Дуже важлива книжка. Книжка про Індію. Читач, який читає літературу не власну, вважає, що є, як мінімум, дві оптики у індійської літератури. Одна — це коли індійський письменник грається, розламує або наслідує вікторіанську модель писати про Індію, таку колоніальну, метрополіальну. А друга — це коли індійський письменник намагається максимально далеко відійти від цієї моделі, тоді іде начебто в магічний реалізм. У мене є стійке відчуття, що "Бог дрібниць" написаний як якась третя модель. Чи це правда?
Справді, можна говорити про такі два різні сприйняття індійської літератури, індійських авторів, якщо ми говоримо про сприйняття з західного світу, якщо ми говоримо про сприйняття ззовні. Дійсно, Індія дуже розмаїта країна, дуже багато різних проявів і культурних, і мовних, і проявів різних традицій. Мушу сказати, що щодо мене, то ті варіанти і ті прояви, які ви назвали, от ці два напрямки літературні — мені не імпонує жоден з них. Швидше за все, мої книги “Бог дрібниць” і “Міністерстово граничного щастя” — їх не можна віднести до жодного з них. Мабуть, може здаватися, що це магічний реалізм у тому розумінні, як це розуміє Західний світ. Можливо, це можна сприймати як соцреалізм, у тому значенні, що це ніби опис, репортаж того, що відбувається. Але, в будь якому випадку, коли ми говоримо про художній твір — ми завжди говоримо про художній вимисел, про уявний світ, про якусь уяву. І часто персонажі у книгах цих, те, що описується — це навіть такий хворобливий вид їхньої уяви, це їхні хворобливі фантазії. І справді, писати в країні, де є три тисячі діалектів, де люди уявляють світ на трьох тисячах мов з різних точок зору, де вони його так собі малюють — напевне по-іншому не виходить.
— Історія про “Бога дрібниць” — це історія про те, як стати зіркою. От як можна просто захотіти розказати історію, витратити на це чотири роки власного життя, потім відправити книжку у видавництво і майже на ранок прокинутись знаменитою. Після цього 20 років паузи. Чому з'явилися ці 20 років паузи в художньому письмі?
Я не можу сказати, що це були 20 років паузи чи 20 років мовчання у жодному випадку. Насправді я не можу себе назвати якоюсь такою фабрикою з продукування романів, книжок: ти пишеш якусь книжку, вона раптом стає відомою і ти далі намагаєшся створити нові, нові продукти книжкові, так би мовити. Я можу сказати, що ці 20 років я жила життя. І можу писати книжку лише тоді, коли є про що писати. Якщо мені хочеться написати таку книжку. Я всі ці 20 років просто намагалася зануритися в це життя, його пізнавати… Буквально у червні 2018 року було видано також понад тисячу сторінок моїх статей, моїх есе, які я писала. Мушу сказати також, що тоді, коли вийшла перша книга, суспільство в Індії, воно дуже змінилося як раз у той період. Тому що до влади прийшли праві націоналісти. І у той період якраз проводилося дуже багато ядерних випробувань. І дуже змінилася громадська думка і настрої. І особливо змінилася мова, якою описувалися важливі якісь суспільні речі чи проблеми. Люди налаштовувалися один проти одного…
Я не знаю, чи добре вживати такі слова, але мусимо бути відвертими: я назвала б свою країну на сьогоднішній день фашистською навіть. Люди, народ — вони дуже тяжіють до нацистської такої ідеології. І саме про це я веду таку публічну розмову. Всі ці роки я вела цю розмову вголос у громадському просторі, у публічному просторі говорила про це. І, як відомо, це для мене мало певні наслідки.
Я ще дуже хотіла б сказати дуже важливу річ: коли ти раптово стаєш дуже популярним — це також шлях до твоєї смерті, до твого зникнення. Це одне і те саме для мене. Тому що всі очікують, що ти ось таку гарну книгу написав, вона така популярна. Ти будеш робити те саме, ти будеш продовжувати в тому ж руслі. Ти будеш якісь мільйонні тиражі видавати і писати, і продавати. І, напевно, всі очікуватимуть, що буде написано “Бог дрібниць” і “Син бога дрібниць” і інші продовження. Ти намагатимешся бути на тому ж рівні популярності. Але я вважала за свій обов'язок у такому бридкому суспільстві, це був мій свідомий вибір, бути непопулярною. Це я вважала своїм важливим обов'язком, важливою роботою.
— Коли Арундаті Рой говорить, що ці 20 років такого прямого говоріння на соціальні і політичні теми, така політична філософія її, обернулися для неї не дуже добре — йдеться про, здається, 2016 рік, коли Арундаті мала виїхати з Індії в Лондон і якийсь час побути за межами країни. Тому що були ризики й загрози свободі і життю. Правильно?
Насправді це був дуже непростий момент, дуже не простий і важкий період у моєму житті. Але, справа в тому, що така загроза свободі і життю була не лише для мене. Йдеться не лише про мене одну. Люди виступали на телебаченні, студенти виходили на протести, на страйки. І всі вони надихалися цими словами, якимись закликами. І якась от ця жінка, яка нас збила зі шляху, а потім вона втікає чи десь виїжджає. Це був також період, коли я майже закінчила свій роман, майже закінчила цю книгу. І довелося мені їхати. Це ще також ускладнювало цю ситуацію. Але я не змогла виїхати. Мій розум, моя свідомість не змогла виїхати з Індії. Тому через якихось 10 днів я повернулася з Лондона. Але ви, в Україні, також це дуже добре розумієте, особливо сьогодні. Наскільки серйозною загрозою для чинної влади, для уряду може бути голос інтелектуалів, голос от цієї дисидентської інтелігенції. І це досі актуально в моїй країні.
Аруанді Рой. Фото Радіо Культура
