Юрій Макаров та Сергій Лисенко у студії Радіо Культура
Ритм вальсу замість маршу
Суспільне мовлення презентує двосерійний документальний фільм “Вальс із системою”. Стрічка розповідає про історію відродження української пісні після смерті Сталіна і демонструє складні відносини українських митців із радянською владою. Як в умовах тиску їм вдавалося творити пісні, що пережили Радянський Союз і стали символом епохи?
Юрій Макаров: Ідея народилася в мене з моєю колегою, з якою ми разом на Суспільному робили "Лекторій. Музика" – музикознавиця Люба Морозова, яка цікавилася і, сподіваюся, цікавиться досі, в тому числі післявоєнною музичною культурою України. Вона звернула увагу на те, що у масовій музиці (те, що сьогодні ми називаємо поп-музика) 1950-х-1960-х років з'явився ритм вальсу. А до того радянська пісня переважно була маршем. Марш – це такт на дві чверті й це те, під що ходять кроком, крокують. А під вальс танцюють і це радикальна зміна інтонації епохи. І ще другий момент був. Ми випадково зустрілися з нашим відомим журналістом, антропологом, можна сказати науковцем Євгеном Глібовицьким, який, до речі, є членом Наглядової ради Суспільного. І ми у Львові за кавою міркували на цю тему. І він каже, що 50-ті роки – ще триває збройна боротьба УПА. Об'єдналася країна, люди в якій не спілкувалися між собою десятки, а хтось і сотні років. Об'єдналися в одній державі і як вони далі між собою спілкувалися? А між ними прірва – прірва культурна, прірва на рівні побутових якихось звичок. І він каже, що коли збиралися в одному товаристві, в одній компанії люди з різних регіонів, найпростіше було знайти спільну мову – співати. Співати тих самих пісень. Це те, чого сьогодні в нашому побуті, чесно кажучи, мені так не вистачає. Ми із Сергієм належимо плюс-мінус до однієї генерації. Але в нашій генерації вже українська пісня, та, яку співають за столом, це було, я перепрошую за жаргон, трохи "кринжово", будьмо відверті. Правда? І ця звичка втрачена. Так, я розумію, що це масова культура. Я розумію, що це така "попса". Я розумію, що це офіційне радянське мистецтво. Але це ті речі, які є одним зі стрижнів колективної ідентичності й не треба нікуди діватися від цього. Навпаки, треба це реконструювати, повертатися до цього, намагатися якимось чином, можливо, це відновити. Власне, цим ми із Сергієм і займалися.
"Цей фільм чекав свого виходу 4 роки"
Ідея фільму виникла ще до повномасштабного вторгнення чи після?
Юрій Макаров: Я випадково, буквально кілька днів тому, в старій публікації "Детектор Медіа" зустрів повідомлення про те, що Суспільне виграло конкурс, увага, на грант USAID. І це було 4 роки тому. Це було 20 квітня 2021 року. Але ковід, потім велика війна, якісь напевно були ще додаткові організаційні проблеми і, власне, цей фільм чекав свого виходу в світ 4 роки.
"Хрущовки": у людей з'являється приватний простір, в якому вони можуть нарешті поспівати"
Сергію, яка ваша зона відповідальності в цьому фільмі, враховуючи, що від ідеї до реалізації минуло 4 роки?
Сергій Лисенко: Я хочу зазначити, що між ідеєю та безпосередньо зйомками був ще етап сценарію. І тут треба, напевно, згадати нашого сценариста Віталія Бардецького, який взагалі є знавцем української пісенної культури. Він був сценаристом відомого фільму "Вусатий Фанк", який присвячений 70-м рокам. А тут ми замахнулися з ним на 50-ті й 60-ті. Я цей жанр для себе визначив як документальний мюзикл. Тому що в нього є всі ознаки мюзиклу. Пісні рухають сюжет. Звучать всі хіти, які тільки були написані за ті 2 десятиліття: "Пісня про рушник", "Марічка", "Як тебе не любити"…, "Київський вальс", "Два кольори" і так далі. Дуже важко, напевно, показати цю творчу лабораторію, в якій народжуються такі пісні, які дійсно стають культурним кодом нації. Але ми спробували показати це і вписати український мелос у, так би мовити, соціально-політичний контекст. Тому що всі події, які відбувалися в нашому суспільстві, вони впливали і на творців, і на слухачів.
Починається все зі смерті Сталіна. "Відлига", комуністична система трохи послабила свою залізну хватку і певною мірою починається відродження української культури, української мови, української мелодії. Наприклад, 60-ті роки – знамениті "хрущовки". Йде масове будівництво житла і в людей з'являється приватний простір, в якому вони можуть нарешті поспівати. Без того, щоб сусідка по комунальній квартирі або в гуртожитку не сипонула тобі пачку солі в борщ. І, наприклад, науково-технічний прогрес 60-х років, коли з'являються транзисторні приймачі й виявляється, що музику можна брати з собою на роботу і на відпочинок. І що дуже важливо – можна було ловити не тільки радіо Радянського Союзу, і не тільки "Промінь", а й радіо Монте-Карло. Так, глушили. Але глушили Голос Америки і Радіо Свобода, а музичні станції можна було, в принципі, спіймати доволі легко. Я би сказав, що наш фільм – це історія української пісні 50-60-х років в контексті розвитку українського суспільства.
Юрій Макаров, Сергій Лисенко та Євгеній Агарков у студії Радіо Культура
"Я теж "залипаю" на ретро-ретро, якщо воно стильне"
Чи бачите ви тут певну циклічність? Як на мене, сьогодні пісні, які написані в 50-60-х, наче якось повертаються, оживають. Ви про це теж згадуєте чи ні?
Юрій Макаров: Ваші слова та Богу в вуха. У нас не було такого повороту щодо повернення. Фільм значною мірою ретро і в цьому сенсі він, так би мовити, глядабельний. Там багато цієї "ностальгійної нотки", на яку, в принципі, "клює" звичайний, а може і не дуже звичайний глядач. Я теж "залипаю" на таке ретро-ретро, якщо воно стильне. А там воно надзвичайно стильне. Те, що сьогодні є певні, можливо, ізольовані рухи повернення і спроби перезавантажити цю музичну культуру... Це стосується не лише масової пісні. Я знаю, що у нас величезний попит раптом з'явився на автентичну народну українську пісню. І є чимало ансамблів. Свого часу були тільки "Древо", потім "Божичі" й усе. Майже ніхто більше практично не виконував цю автентичну українську пісню, таку народну-народну. Бо те, що ми сприймаємо як українська народна пісня, насправді на 90% написано наприкінці XIX - початку XX століття. Це авторські пісні, які просто пішли в народ.
"Цей досвід неможливо передати, але розповісти про нього можна"
Тобто, з одного боку – це елемент ностальгії, з другого – там є елемент детективів. Я цим не займався, а Віталій Бардецький просто пішов в архів і розкопав особові справи українських поетів. І ми там читаємо КДБешну особову справу Андрія Малишка. Здавалося б, обласканий системою, ордени, всілякі медальки, побутові блага тощо. І разом з цим на нього отакий товстенний том на 400 сторінок – це кляузи, доноси його найближчого оточення, яке розповідає, який Андрій Малишко "націоналіст" і що він перебуває під впливом "націоналіста" Олександра Довженка. Розумієте? У нас уже немає цієї "прошивки". Коли ми кажемо щось вголос, ми вже не озираємося, ми не думаємо про те, як це буде сприйнято. Хіба що нашою бульбашкою і то ми вже сміливі. Перепрошую, та хто про це взагалі думає? А вони тільки так і жили. Цей досвід неможливо передати, але розповісти про нього можна. Це така от дихотомія добра і зла.
"Я сподіваюсь, що наш фільм в якомусь сенсі буде підносити патрони"
Сергій Лисенко: По-перше, це величезний пласт. 50-ті роки – це одне, 60-ті – вже зовсім інше. І зробити такий мікс пісень, хроніки тих років і нашого сучасного погляду на всі ці речі доволі складно. Мені важко сказати, але я скоріше діяв в інтуїтивний спосіб, у мене не було якогось раціонального уявлення, як це має бути. Бо фільм, як кажуть, перший раз народжується на стадії сценарію, другий раз – на стадії зйомок і третій раз – на монтажі. І все це народилося фактично на монтажі. Дуже довго, дуже інколи болісно – не стану приховувати, але в результаті, мені здається, що щось у нас вийшло. Хоча судити глядачу. Ще я хочу додати дуже важливий момент, мені здається. Ми кажемо про зв'язок нашого мелосу минулих років і сучасності. Мені здається, що зараз фронт проходить не тільки по лінії зіткнення, а й в культурній і музичній сфері. Тому що мене дуже непокоять ці історії про перші місця російських пісень по числу скачувань з інтернету. Потрібна музична зброя і я сподіваюсь, що наш фільм в якомусь сенсі буде підносити патрони.
Юрій Макаров: Дуже хотілося б у це вірити. Це абсолютно необхідно, тому що ми знаємо, що наш екзистенційний ворог мільярди інвестував і продовжує інвестувати у просування своєї "м'якої сили", в тому числі тієї, яка, здавалося б, ніякого ідеологічного навантаження на собі не несе. Ні, це просто "вєлікая русская культура". Причому, починаючи з величезних цих дредноутів, типу Олександр Пушкін або Лев Толстой і закінчуючи цією самою масовою російською "попсою".
