Наталка Діденко. Фото: facebook/tala.didenko
"Подвійна половинка"
Як у вас, синоптикині, виникла ідея написати книгу спогадів про рідне місто?
Насправді все розпочалося з кави. У ті часи, про які я пишу, а це 70-80-ті роки саме київські, кава – це не був просто напій, це був засіб спілкування, це було щось культове. Люди вистоювали у цих жахливих радянських гастрономах по 40-45 хвилин за малесенькою чашечкою кави. Тоді вона називалася "подвійна половинка". Тобто 2 порції кави і 1 порція води, щоб вона була міцніша. І справа ж не в тому, що не можна було її вдома випити, а справа в тому, що можна було поспілкуватися. Місць для спілкування практично не було. Були різні кухні, але все ж таки хотілося якогось іншого спілкування. І я зараз подякую одному знаменитому місцю на вулиці Заньковецької. Там був гастроном і там збиралися консерваторія, театр Франка, люди приїжджали з інших районів на ці 45 хвилин перерви, щоб поспілкуватися. І я якось написала у Фейсбуці досить великий пост про цю знамениту подвійну половинку. Як ми збиралися, чому вона подвійна половинка, бо теперішньому поколінню це дуже дивно.
"Ідея книжки зародилася саме як маршрут тролейбуса"
Тепер це еспресо.
Так. І, власне, з цього все почалося. Отримав цей пост великий відгук. Очевидно, що люди мого покоління дуже багато написали про це, зреагували, ще когось зацікавило. І далі я почала пригадувати потихеньку отакі цікаві київські події. Я ще подумала, що в нас дуже багато, і це прекрасно, літератури елегійної про село, про природу, про такі всякі речі. А міська українська культура якось оминалася увагою. І я подумала, а чому б мені не пригадати і не написати про це. І, власне, ця ідея книжки зародилася саме як маршрут тролейбуса. Це реальний абсолютно маршрут тролейбуса №15. Для не киян поясню, що він ходив від того дому, де я жила, до центру міста. І кожна зупинка мала свою назву, це була конкретна вулиця. Як завжди, кожна вулиця має свою історію – більш славну, якусь скромнішу. І я подумала, що можна уявно, літературно проїхатися повністю цим маршрутом і повернутися додому. І так зародилася, власне, ідея книжки "Тролейбус номер 15". Я подорожувала. На кожній зупинці я пригадувала якісь події, пов'язані безпосередньо з цією локацією. Ці спогади тягнули за собою абсолютно інші якісь ідеї. Я згадувала людей. Потім події історичні, свідком яких я була разом з киянами і з усіма українцями. І врешті-решт це привело мене сьогодні до вас у студію, де ми говоримо про цю книжку.
"Мені страшенно захотілося не забути людей, які мене супроводжували в житті"
Що вам допомагало відновити в пам'яті всі ці речі? Адже все рівно щось забувається. Як згадувалося це все?
Дуже добре, що ви сказали, що кожна людина для себе завжди щось пам'ятає, а щось забуває. І мені страшенно захотілося не забути тих людей, які мене супроводжували в житті, особливо покоління моїх батьків. Я нещодавно говорила зі своєю дуже близькою подругою, вона прочитала вже книжку і каже: "Я вражена тим, що ти підняла на такий почесний і справедливий п'єдестал наших батьків". Їхньому поколінню дуже мало уваги приділено, насправді. Тому що дуже часто згадують покоління, яке жило в страшні часи, наприклад, 30-40-х років, а наші батьки були свідками "хрущовської відлиги", потім були важкі часи для них у 70-80-ті роки. І вони зробили все для того, щоб ми виросли хорошими, свідомими, справжніми громадянами. Це свого роду ще якийсь, можливо, й гімн цьому поколінню наших батьків. Це дуже важливо. І це не можна ні в якому випадку забувати.
Мені здається, що зараз вдячність якось скромно стала десь майже наприкінці цієї черги. Ми забули, до таке бути по-справжньому вдячними. Щодня. Не знаю, сусіду, товаришу і головне нашим батькам. Тому що фактично ті, які ми є, це йде все з родини, з дитинства. Це також дуже важливий аспект. Я не можу сказати, що я про це думала, коли сідала писати. Ні, це абсолютно звичайні історії, без жодного якогось нашарування радянщини. Кожна людина жила в свій час. Хтось жив у жахливі 30-ті роки і дуже страждав, хоча комусь у той час зовсім було й непогано. Хтось жив у 40-ві – страшна війна і післявоєнні часи. А ми жили в ті часи, про які я згадую – 70-80-ті роки. І на ці часи прийшлася найкраща пора життя, яка тільки може бути: дитинство, юність і молодість. І найяскравіші спогади – це якраз такі спогади. Очевидно, що ці кавові осередки, про які я згадувала, були осередками вільнодумства, протесту. Там збиралась інтелігенція дуже часто, творча інтелігенція і там ніхто нікого не боявся. Я, наприклад, не пригадую, щоб хтось там озирався чи боявся, розказуючи якийсь антирадянський анекдот. Справді, я такого не пам'ятаю. Ця внутрішня свобода в нас була завжди. І мені дуже приємно це пригадувати. Я не пам'ятаю, щоб ми там чогось боялися, чесно.
Наталка Діденко та Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
"Це справді були часи тиску, приниження і знецінення нашої ідентичності"
Але навколо цих кав'ярень постійно тупцяли люди, які слухали і фіксували. Їх знали в обличчя і навіть при них насмілювалися говорити, бо не боялися, як ви вже сказали. Фантастична штука.
Я дуже добре їх пам'ятаю. Навіть, коли я вчилась у школі й ходила з батьками на різноманітні нечисленні українські заходи, наприклад, концерти якісь, то батьки сміялися, тому що цих молодиків у сірих костюмах вони знали в обличчя. Я так розумію, що це були куратори з культури, вони були одні ті самі з одного відділу і їх усі прекрасно знали. Але, звичайно, це все не так приємно і весело, як ми зараз говоримо. Це справді були часи тиску, часи приниження і часи знецінення з їхнього боку нашої ідентичності. І ми прекрасно знаємо, наприклад, що 22 травня, в день перепоховання Шевченка, навіть наближення до пам'ятника вже загрожувало мінімум відрахуванням з університету, а той тюремним терміном. Це все було. Але мій Київ у цій книжці, ці всі зупинки все одно переважають. І це говорить про те, що людська пам'ять, людська натура все одно відкидає погане і залишається з найкращим. Це дуже важливо, мені здається. Тому пам'ять – це важливо і це все треба пригадувати, але не перетворюватися, не купатися і не кохатися в зрадофільстві. А таке трошки в українців є, якщо чесно.
"Цей випадок і скерував мене"
А про вибір професії є у вас там? Як ви стали синоптикинею?
Є про вибір професії. Це не зовсім навіть був вибір, це був такий поштовх і це насправді дуже цікава історія. Я маю схильність трохи філологічну, скажімо так. Я – 100% лірична. Коли я була в 10-му класі, до нас завітали гості, я про це пишу в книжці, вони привели свою знайому якусь, а вона працювала авіаційною метеорологинею. І вона так цікаво розказала про свою роботу, професію, що я просто настільки була захоплена… І можна сказати, що цей випадок і скерував мене. Ми подивилися, які екзамени треба складати. Екзамени всі були прийнятні для мене. Я була спокійна. І ми обрали Київський державний університет, географічний факультет, кафедра метеорології. Таким чином я й стала метеорологинею. Я багато років працювала в Українському Гідрометцентрі, а потім випадок привів мене на телебачення. Це було в 2000 році. Мене запросили на один із телевізійних каналів бути редакторкою. Вони захотіли, щоб це була саме професійна людина, за освітою метеорологиня. Я прийшла і таким чином я стала працювати. Зараз фактично я єдина, якщо так правильно казати, приватна метеорологиня. Це дуже цікава історія. І я дуже вдячна, що так воно вийшло.
"Метеорологія дуже перспективна"
І хочу сказати, особливо зараз, коли дуже багато випускників думають, куди йти вчитися, чим зайнятися в житті. Тому я принагідно хочу зробити рекламу своїй прекрасній професії. Метеорологія дуже перспективна насправді, тому що вона пронизує все наше життя. Колись один знайомив фермер мені сказав: "Якби я знав погоду, я був би Богом". Звісно, він мав на увазі довгострокові прогнози на літо. Але, насправді, це і перспективна професія, і цікава. Я вже не кажу про те, що стан атмосфери і погоди міняються щодня. І ти щодня отримуєш якийсь різний вид діяльності. Зараз як кажуть: найкращий відпочинок – це змінити рід діяльності. От, якщо ви станете метеорологом, то будете все життя відпочивати. Я дуже люблю жарти про синоптиків. Мені здається, що їх навіть малувато.
"Народні прикмети – це дуже мило, але до моєї професії вони не мають жодного стосунку"
А що робити з тим, що люди дуже зорієнтовані на якісь народні прикмети?
Ті народні прикмети, які створювалися, вони створювалися дуже давно – 100 років тому, 200 років… Яка тоді була екологія? Зовсім інша. Народні прикмети – це дуже мило, це медійно. Я щиро радію за людей, кому вони допомагають. Але до моєї професії, звичайно, вони не мають жодного стосунку.
"Записки синоптика"
Кажуть, що коли письменник, письменниця вже тримає в руках свою книгу, то він вже точно знає про що буде наступна, або принаймні мріє про неї. А як у вашому випадку?
У мене є і мрія, і я точно знаю, і більше того, я вже її маю написану. Я не буду розкривати секрети, бо невідомо як складеться ця доля. Це буде, до речі, більше вже стосуватися саме моєї професії, але знову ж таки у поєднанні з цікавими подіями життя. І я вже її практично написала. Я, напевно, саме Радіо Культура першим розкрию цей секрет, хоча це дуже умовна назва, вона зрозуміла, напевно, і проста. Я мрію і давайте разом помедитуємо, щоб це здійснилося і ця книжка також колись вийшла. Я її назвала "Записки синоптика".
Наталка Діденко у студії Радіо Культура Фото: facebook/tala.didenko
