Іван Жук. Фото з особистого архіву
"Народився я в Росії, Хабаровський край"
Іван Жук: Народився я в Росії, Хабаровський край. У мене покійний батько був військовослужбовець і дитинство до сьомого класу я провів у Росії. Повернулися ми в Україну 1993 року. Батько українець в мене, мама українка. Ми щоліта приїжджали в Україну. Україна більше подобалася. Тут тепліше, тут овочі, фрукти, ставочок. Це – Вінницька область, Теплицький район, село Комарівка. Я пішов у школу, це 90-ті роки, я такий, свій хлопець. Друзів купа. Десь їх половина вже загинули. До 9 класу я провчився, потім вступив у Хмільницький ВПТУ, училище тоді називалися, зараз там коледж, на телемайстра, тобто, я настройщик аудіо-відео-телеапаратури. Я дуже хотів поступити в Академію прикордонних військ України імені Богдана Хмельницького. На той час у батьків стільки коштів не було, щоб я міг там вчитися. І я туди не вступив. Я закінчив ВПТУ. Я пішов на строкову в армію. Це 1996-й рік. Мені сподобалось. Служив я в той час у бригаді зв'язку міста Черкаси. Я пішов на військову службу. По професії я вже не служив, я був командиром відділення з ремонту автотехніки. Вже перед "дембелем", це кінець 90-х, начало 2000-х, тоді тільки почали укладати контракти. Я підписав контракт і вже залишився в Черкасах. Тоді я вже одружився, ми залишилися в Черкасах. Тобто, вже більше насолоджувався армією. Військовою справою. Мені це дуже подобалося, я дуже люблю носити форму. В мене багато відзнак, у мене звання сержанта. В той час я заробляв 320 гривень, з них 80 гривень ми платили за квартиру. Вже в мене була молода жінка, це мені було 20 років і вже в мене була маленька дитина. І коли у мене закінчився контракт, я далі його не продовжив. Якщо хлопці на СТО заробляли, допустимо, там 1000 гривень, то я заробляв 300. Таке співвідношення.
"У мене була бронь, а я від неї відмовився"
Родина Івана Жука переїхала до Гайсина, що на Вінниччині. Чоловік влаштувався на роботу на птахофабрику у сусідньому місті. Він і досі там обіймає посаду бригадира. Ще у 2014 році після того, як Росія анексувала Крим та почала вторгнення на Донбас, Іван Жук розумів, що буде велика війна.
Іван Жук: Я в той час уже розумів, що це не "ДНР" і не "ЛНР". Це буде війна між Росією і Україною. Я все розумів. І я всім своїм друзям, знайомим казав, і сім'ями ми обговорили. Я казав, що це буде війна. Я вам розкажу, як це пройшло. Ми приїхали з нічної зміни з жінкою. Вона в мене в бригаді працювала, я був в неї начальником. Ми приїхали вночі додому. Ми повечеряли. Близько трьох годин ночі ми приїхали додому. І тут дзвонить телефон у жінки. Жінка піднімає слухавку, каже: "Ваню, війна". Я говорю: "Та ні. Як війна?" Каже: "Війна". Ми включили телевізор, просто були в шоці, тоді сказали: всім готуватись. Я жінці відразу сказав: "Збирай речі, найнеобхідніші, документи, паспорт". Кажу: "В мене дві машини, я вас вивезу на за кордон". Жінка мені сказала: "Ваню, давай почекаємо пару днів. Якщо вони дійдуть до Гайсина, то тоді нас вивезеш". Ну, вони не дійшли, слава Богу. Я вже розумів, що я невиїзний. Я пішов одразу у військкомат – на другий чи третій день. Але в мене була хмельницька "прописка", то у військкоматі в Гайсині, мені сказали: "Хлопець, ти тут не потрібен". Проходив пару днів, я ще раз побіг туди. Мені так само сказали, що "в тебе прописка Хмельницька, тобі треба їхати на Хмельницький". І вже коли окупанти відійшли від Києва, їх відкинули, то я вже трохи заспокоївся. На роботі бригадирам і майстрам усім видали бронь. І економіку теж треба піднімати. Я тоді заспокоївся – окупанти тиснуть, але далеко. Від моєї хати вони були далеко. Ми їхали на другу зміну, підходить до мене ТЦК, типу, "вам повістку". Говорю: "Давай. Кажу: "Хлопці, заберіть мене, заберіть. Вони кажуть: "Давайте ми вам дамо повісточку і ви пройдете ВЛК. Ми вас просто поставимо на олівець, ми забирати вас не будемо". Так не вийшло. У мене була бронь, а я від неї відмовився, коли я прийшов у військкомат. 2022-й рік , це був вересень місяць.
"В мене дуже багато виходів"
Іван Жук хотів одразу в бій. Якась військова тилова посада його не задовольняла, хоча можливостей залишитися у відносній безпеці було чимало. Чоловік бажав у повну свою силу нищити окупанта.
Іван Жук: Я потрапив тоді в десантно-штурмові війська, по-моєму 100, якийсь батальйон, коротше, я попав тоді в охорону. Їздив я, виходив, як на роботу. Я вранці поїхав, була розвозка, і ввечері я приїжджав додому. Я там прослужив буквально два тижні. Потрапляю я 179-й батальйон логістики, військ ДШВ, міста Житомир. Прослужив я там десь близько пів року. Я все рвався на фронт, я не хотів бути в тилу, я рвався, щоб перевели мене в бойову частину. Потрапляю я тоді в 46-ту ДШВ. І попадаю, знову ж, в логістику. Я там прослужив теж не дуже довго, може, місця два чи три. Я вже познайомився тоді з бойовими ротними через їдальню, тому що ми їжу там готували, заправка туди-сюди. Я просто підійшов до ротного і говорю: "Забери мене в бойову роту". І я попав тоді вже, кінець 2022-го, в бойову роту в штурмову і відтоді почалась моя служба. Ця рота була на відновленні. Ми ще були під Дніпром, на кордоні Дніпропетровської та Запорізької області, село Григорівка. Ми були там, ми ходили на полігон, там тренувалися. Перший мій виїзд – це було під Мар'їнкою, поїхали, вже ми тримали оборону. Ми тримали оборону, щоб вони не пройшли далі. І подальша вся моя служба пройшла саме під Марʼїнкою. В основному це була оборона території. Але я дуже пишаюся своїм останнім виходом, штурмовим, саме штурмовим, коли ротний приїхав і каже: "Ваню, треба дати їм по повній, вони розстріляли наших хлопців, вони зайняли наші позиції, вони розстріляли наших хлопців". Ми зайшли тоді, не буду точно вам все указувати, шість чоловік нас зайшло. Ми дали їм. І протягом пів години ми відбили наші позиції. Відбили наші позиції. Те, що ми там побачили, трошки було страшно. Тому що наші хлопці, трупи наші хлопців, вони були роздягнені, голі, тоді вони з них знімали речі всі. Вони були босі, вони були голі. І видно, що окупанти наших хлопців просто дострілювали, тому що прострілені всі голови. Я пишаюся тим, що ми окупантів звідти вибили. Правду говорять, що окупанти не знають, що таке унітаз, це дикі люди, мені здається. І ми відбили штурм. Звідти при відході був прильот із "фпвішки", двоє моїх хлопців звідти не вийшло. Тобто, ми вийшли тільки вчотирьох.
Іван Жук. Фото з особистого архіву
Полон: росіяни кількома автоматними чергами прострелили йому ноги
У перехоплених радійних зведеннях окупанти тоді жалілися, як круті українські спецназівці відбили позицію. Мовляв, так професійно діяти можуть лише елітні підрозділи. Ніхто і припустити не міг, що один із цих "спецпризначенців" ще пів року тому наглядав за виробництвом курятини на птахофабриці. Невдовзі Іванові Жуку довелося знову повернутися в те саме фронтове село. Там він і потрапив у полон.
Іван Жук: У мене вже було перше поранення на початку цього села, а це вже ми тримали останні вулиці села. Це я вже другий раз після поранення повернувся в те саме село. Це наша територія, ми так і тримали оборону. Ми заходили там 30-40 чоловік, при заході, при виході на бойові позиції діяли фпівіхи, все, хлопці 300, 200. І нас зосталось вже на той момент 8 чоловік. Ми тримали останню вулицю. Дві позиції у нас було в цьому селі. Ми вже розуміли, що ми попадаємо в повне оточення. Хлопцям був наказ на відхід. Я залишився один прикривати хлопців. І я в рації почув, що нашу сусідню позицію розбирають. Тоді туди вже зайшли росіяни. І там один молодий хлопець, його звати Льоша, він сам із Києва, позивний "Кабан". І я повернувся за ним. Я вернувся за ним, він живий, здоровий. І тоді я попав в полон. Ми були вже повністю в оточенні. І якби я за ним не повернувся, він би, мабуть, загинув би. Він був поранений, в нього дуже були посічені ноги. Він був сильно контужений, він не розумів нічого. Я повернувся за ним і привів його на свою позицію, там, де ми були. Ми вже залишилися вдвох. Росіяни вже були кругом. Вони були праворуч, ліворуч, за спиною. Мені надійшов наказ, що треба перейти на запасну позицію. Що таке запасна позиція? Це був просто маленький погріб. Нам треба було там сховатися. Нам сказали, що хлопці, сховайтеся там. Ввечері ми вас заберемо, на той момент я все-таки думав, що нас заберуть. Хоча зараз вже розумію, нас вже ніхто не забрав би, тому що вороги були вже кругом. Я відстрілювався, вже коли я зрозумів, що вони вже кругом ходять, ми чули, як вони балакають. Я почав відстрілюватись, коли вони почали перевіряти кожен будинок, кожен підвал. Я відстрілювався до останнього. Я ще двох уклав. Коли залетіла граната, мені просто сказали, що або ми здаємося, або вони нас розстріляють. Я повернувся до "Кабана". Йому тяжко було, дуже велика була крововтрата. І ми вийшли тоді з цього погреба. "Рускі" вже знали, що ми там є.
Окупанти почали вимагати в полонених увімкнути рації, щоб прослухати розмови. Але українці уже їх заглушили, тож пристрої не працювали. Росіяни вирішили, що Іван Жук не підкоряється їхнім наказам, і кількома автоматними чергами прострелили йому обидві ноги. Позаяк полонений побратим міг пересуватися, його евакуювали з позиції. А Іван втратив можливість ходити, він залишався з росіянами в тому ж окопі ще 12 днів.
Від поранення до ампутації минуло 20 днів
Іван Жук: Потім, коли мене евакуювали, це був Донецьк. Я так думаю, до ФСБшніків я попав тоді на підвал. Ну це допити, це побиття, електрошокери, вибиті зуби, ломані ребра. Я ще 4 дні провів на подвалі. Після цього вони мене евакуювали вже в місто Донецьк, лікарня, я думаю, обласна чи центральна, вона називалася тоді 14 лікарня міста Донецька. Там мені зробили вже ампутацію, мені пощастило, що не всі люди такі негідники в них там. Лікар мені сказав: "Мені все одно, що ти – полонений, я – лікар, а ти – хворий". Від моменту поранення до моменту, коли мені зробили операцію, минуло 20 днів. Це було 20 вересня. І вони мені не надавали ніякої допомоги. Це мухи, і коли я їм сказав, що кажу, дай мені ножа, мені треба зрізати берці, на що вони сказали, ні, не знімай, типу берці тримають тобі ноги. Я вже не відчував ніг, і я зрозумів, що щось відбувається нехороше. Вони, правда, дали мені ножиці, я зрізав берці. І там повні берці вже були цього. В мене дуже була велика крововтрата, але свідомість я не втратив. Я дуже хотів пити, хоча води вони мені не давали. Я дуже їх просив, що дайте мені хоча б пару ковтків води. Вони води не давали. Коли я зняв берці, вони побачили, що там кишить оцим, вони вийшли на зв'язок до своїх командирів, сказали, що їм треба перекис і бинти. І днів 7 тоді минуло, вони перший раз мені надали медичну допомогу. Коли я вже потрапив у Донецьк, лікар мені каже, що якби не личинки, я би з ним не говорив, бо личинки виїдають заражену плоть і кров, зараження не пішло далі.
Мотивація іти воювати у окупантів одна – гроші
Поки Іван Жук залишався з окупантами в окопі, він чимало спілкувався з ними. Про все на світі. Каже, мотивація іти воювати у них була одна – гроші. Якби не тотальна бідність у Росії, охочих вбивати українців було б значно менше.
Іван Жук: У них не було ані води, ані харчів. Потім, я думаю, на 12-тому дні вже якась посилка їм прийшла. Якийсь рюкзак вони десь принесли. В них появилася мівіна, тушонка, сигарети. Пару пляшок води, десь пів кружки дали мені води тоді. Один був із Херсона, щоб ви розуміли, йому було 22 роки. А другий був десь з півночі, ув'язнений, "зек". Він уклав контракт через те, що в нього дочці вже було 16 років. Їй треба було десь вступати. А в них заведено так: якщо тато ув'язнений, то дочка не вступає. Йому треба було, щоб з нього списали строки, тому що він вже в тюрмі був вже тричі. А херсонський пацан, він попав під окупацію в Херсоні. Він пішов на війну, щоб йому без екзаменів, якщо він буде учасником "СВО", в мореходці він вчився, щоб йому не складати екзамени, і він пішов на "СВО". Ви уявіть, скільки в людині це мізків, він пішов вбивати людей, щоб просто не складати екзамен. Малий мені сказав таку фразу, я ніколи не забуду, каже: "Я вас поважаю за те, що ви воюєте за свою землю". Тож це і твоя земля. Але він себе вважав росіянином. Вони розуміють за що ми воюємо. Більшість, із ким я зустрічався, вони розуміють за що ми воюємо. В них це ідеологія фінансова, або ще якась проблема. Вони і сюди йдуть для того, щоб заробити гроші. Вони на стільки бідні, що вони не знають де заробити гроші, вони приходять в Україну вбивати людей, просто щоб заробити гроші.
"Мої "колесики", я їх ласкаво називав"
Коли Іван Жук прокинувся після анестезії, то дуже злякався. Ніг уже не було, навколо окупанти, які тільки й думали, як болючіше уразити. Згадує, що охоронці в Донецьку, які по-суті своїй українці, знущалися жорстокіше, ніж етнічні росіяни. Після кількох лікарень військовий потрапив у торезьку в'язницю. Перед тим пройшов так зване "попереднє увʼязнення" – 7 днів треба було простояти в камері на ногах. Позаяк Іван Жук не міг стояти, то він сидів. Це єдина поблажка в полоні, про яку згадує чоловік з подвійною ампутацією.
Іван Жук: Ніяких там умов не було. Барак. Тобто, якщо приміщення було на 20 чоловік, то у нас було там 40. В мене не було візка, мене хлопці носили на руках в туалет, помитися, побритися, тому що вони не дозволяли, щоб була борода і щоб були коси на голові. Мої "колесики", я їх ласкаво називав – "колесики". Вони залишилися там. Один із Закарпаття, звати його Миша, а другого звати Володимир, він із Києва. Вони самі виявили бажання, що будуть мені допомагати. Я їх вночі будив. От уявіть – вночі просто захотів по-маленькому в туалет, мені треба було збудити одну людину та людина обходила ще одну людину і мене несли в туалет. Це побратимство, це реальне побратимство. Нічого нам не видавали. Коли я заїхав на барак, я побачив у хлопців пришиті георгіївські стрічки на бушлатах. Я думав, що це якісь перебіжчики. Коли я хлопців розпитав, говорю, а чого вони носять ці стрічки? Мені сказали, що це "Азов". Вони над "азовцями" більше знущалися і вони примушували їх пришивати собі на робу георгіївські стрічки.
"Червоний хрест" до них приїжджав, до нас не приїжджав
Харчування в Торезі, згадує Іван Жук, було трохи краще, ніж розповідають полонені з інших колоній. Справа в тому, що на кухні працював один із земляків військового. Але все одно їжа до повноцінного раціону не дотягувала.
Іван Жук: Я не буду вам називати прізвище, бо я не хочу підставляти людей. Був чоловік, він з Умані, працював в їдальні. Коли я не ходив, мені приносили їсти. Він старався мені передати більше, як усім, зайвий кусочок хліба, пайку каші, ложку. Я не був голодний, але я ділився. Те, що мені передавали, я все одно ділився з хлопцями. Ми одну пайку хліба, ну, просто кружечок квадратного хліба, ми ділили на десять чоловік. За вісім місяців я один раз тільки пив каву. Це нам хлопці принесли просто трошки тієї кави, ми пів кружечки розбавили її, зварили. І ми випили її на 10 чоловік. Так що оце тут, в Україні, це все дрібниці, а там це навіть золото. Кусочок хліба – це золото. Сигарета – це золото. За сигарету там можна було на зоні купити все, абсолютно все. Там усе мінялося, нам там не видавали нічого. Тобто, в чому хлопці приїжджали з лікарень, то в цьому ми ходили. В основному це лікарня. В лікарні переодягали, давали якісь там цивільні речі І, якщо вони більш-менш хороші, ще не порвані, то вони коштували багато сигарет. Ми сиділи на зоні разом із зеками, там були увʼязнені донецькі. Їх було 60 чоловік, нам із ними не можна було перетинатися, але перетиналися в їдальні. Наші хлопці просто їх просили і вони давали цигарки. До ув'язнених там було більш людське ставлення, тому що в них вже є строк. В них є посилки, вони мали право на посилки. В них йде зарплата, тобто, у них були товарки, приїжджав магазин на колесах, сигарети собі купляли, в нас цього не було. "Червоний хрест" до них приїжджав, до нас не приїжджав. Волонтери до них приїжджали, до нас не приїжджали. Вони просто казали: "Ви таку саму баланду їсте, як і ми". Тобто, вони нас вважали, що ми такі самі зеки, як і вони. Хоча вони зробили щось погане в житті, їх засудили, а ми захищали свою землю.
Іван Жук. Фото з особистого архіву
"Я не шкодую, що я втратив ноги. Я все одно пішов би воювати"
У колонії була прикмета: якщо починають часто викликати на допити – значить, готується обмін. Через 8 місяців полону почали щодня допитувати й Івана Жука.
Іван Жук: Мені пропонували залишатися в Росії. Мовляв, чи ти хочеш отримати громадянство Росії? Я відмовився. Це було після Нового року. Якщо починають викликати на допити – це значить, що ти їдеш вже додому. Чим більше тебе водять в "штаб", ми на нього казали "штаб", чим більше тебе тягають, значить, що ти скоро поїдеш додому. В мене це прийшло взагалі випадково. Просто прийшли і назвали прізвище, і сказали: "Забирай скатку". Скатка – це матрац, ковдра і подушка. Забираєш скатку, ти переходиш на другий барак, і я на той момент зрозумів, що я потрапив під обмін. Хлопці дуже плакали, всі раділи за мене. Я радів, але коли нас привезли в Донецьк вже в аеропорт, я не знав, куди нас везуть. Я думав, що нас вивозять десь у Росію літаком. Тому що це були зв'язані руки, це були зав'язані очі, на них дивитися не можна було. Якщо ти ледь піднімав голову, тебе били. Коли ми потрапили вже в Гомель, нам дозволили розв'язати руки і очі, я побачив тоді, що це вже білоруські військові, я зрозумів, що я їду додому. Коли мене посадили у "швидку", привезли до кордону, це було 24 травня цього року. І коли ми переїхали вже через кордон, люди стояли з жовто-блакитними прапорами. За це варто воювати. Це свобода, це нація. Я не хочу, щоб мої діти жили так, як живуть вони. Я хочу, щоб мої діти і внуки жили вільними людьми. Я не шкодую, що я втратив ноги. Я все одно пішов би воювати. Окупанти – не люди. Це не люди.
Нині Іван Жук на реабілітації, готується до протезування. Каже, має кілька варіантів свого подальшого життя. Йому уже пропонували здобути освіту психолога і працювати з колишніми полоненими. Інший сценарій, який Іванові подобається більше, – стати військовим інструктором. Він впевнений, що швидко навчиться ходити на протезах, хоч із подвійною ампутацією це робити складніше. Навчиться – зможе поділитися досвідом з іншими пораненими військовими. Тим часом син Івана Жука саме складає вступні іспити – він мріє теж стати військовим і продовжити династію. Батько каже, що прийняв вибір сина і пишається ним.
