Митрополит Андрей Шептицький. Архівне фото з відкритих джерел
"Ми таке щось знайшли, що зробило фільм оригінальним"
Знімати фільм про "Щедрика", Леонтовича, Шептицького… Це теми обирають вас, чи ви їх?
В’ячеслав Пономарьов: Та скоріше за все так. Іноді здавалося, що ми беремося за якісь проєкти, які або складні, або, як було якраз на тему Шептицького, говорили: так це ж вже було?! Стільки всього відзнято і стільки всяких документальних фільмів, є і художній фільм! Що ви хочете ще додати, чого ще не було?! Бачите, ми таке щось знайшли, що зробило наш фільм оригінальним і не подібним до того, що було вже до цього зроблено. Так само, як і попередні наші роботи, ми колись починали співпрацю із "Суспільним", з великої саги восьмисерійної, присвяченої родині Терещенків. І теж було реакцією декого: "Ну, так а що, це ж навіть не зовсім українці, це імперці, які слугували царю". Так, але їхнім спадком ми сьогодні користуємося повністю, все середмістя Києва, всі споруди побудовані або за гроші Терещенків, або за сприяння їх. Тому нам було цікаво говорити про людей, які, хоча й не були українцями і не переживали за долю України, але все ж по суті українці. І їхнім спадком і надбанням ми сьогодні користуємося. Так само було з митрополитом, нам було важливо порефлексувати на тему існування двох тоталітарних режимів. Ми маємо весь радянський спадок в собі, коли все життя, особливо старших людей, привчали, що є німці, і є "наші". І тут важлива річ ще раз підкреслити те, що немає там наших – там були усі наші вороги: що німці – нацисти, що радянська влада. Вони абсолютно є ворожими для тієї України, яку ми маємо сьогодні і яку хотів розбудовувати, якою бачив собі митрополит Шептицький. Тому це цікаві теми і цікаві акценти. І нам хотілось показати українському суспільству та й самим порефлексувати на ці теми. Мені здалося, що вдалося.
Коли дивишся будь-який фільм, а особливо документальну стрічку, складається враження про героя або епоху уже з перших моментів. Як то відчувати, що продюсерська, знімальна, режисерська група, у цілому творці фільму, закладають ось ці перші враження? Як обрати першу ноту, як обрати перший кадр?
Це все на відчуттях і на інтуїції здебільшого. Загалом вся концепція фільму, текстове навантаження не є виключно роздумами чи баченням тільки команди творців. Щоб це все мало правдивий характер, ми мусили вивіряти кожну літеру, тому що завжди знайдеться хтось, хто знає краще, хто нас поправить і потім скаже, що треба було зробити не так, а інакше. Тому ми якраз і долучили до створення цього фільму чи не найбільших фахівців у дослідженні постаті митрополита Шептицького. Йдеться про Ліліану Гентош, яка на сьогоднішній день найбільша науковиця в цій тем, найбільше має документів, матеріалів, присвячених постаті Шептицького. В неї є найбільші, найґрунтовніші дослідження. І ми її якраз долучили до створення. Окрім того, що вона якраз наскрізний провідник через фільм, вона є ще й співценаристкою. Вона долучилася до створення цього сценарію. Олег Турій, директор Інституту церкви в Українському католицькому університеті, є його проєктором, він виконував функцію наукового консультанта, теж вивіряв. І його слово в цьому процесі було не останнім. Наталка Пономарів, яка в нас і режисерка, і сценаристка, вважаю, одна з найкращих документальних сценаристок в Україні. Вона робить дуже круті речі, а ми – команда, намагаємося обрамити це все в якийсь вигляд, щоби можна було показувати це глядачам. І взагалі у нас команда в цьому проєкті просто суперова вийшла. Я задоволений кожним, хто працював над цим фільмом, хто долучився і сприяв. Всім спікерам, які були залучені до розмови і рефлексіям щодо постаті митрополита, технічній групі, яка над цим працювала. І команді "Суспільного", яка нас завжди направляла, яка погодилася працювати над цим проєктом разом із нами, тому що від початку це був конкурсний проєкт. Ми проходили пітчинг, все було серйозно, була дирекція, представники всіх департаментів. І серед, здається, близько 60 проєктів було подано якраз на тому конкурсі. Ми були одні з двох чи трьох проєктів, які отримали фінансування. І за це ми дуже вдячні "Суспільному" не тільки за цей проєкт, а за всі проєкти, які ми спільно можемо творити. Мені здається, це дуже корисна робота як для нас, так і для всього українського суспільства загалом.
В’ячеслав Пономарьов у студії Радіо Культура
Шептицький міг стати зовсім іншим, але обрав найважчий шлях
Митрополит Андрей Шептицький, яким бачать його богослови, історики, яким бачите його ви. Що відомо про його походження, про його родину?
Анатолій Бабинський: Митрополит є дуже багатогранною особою. Він міг стати зовсім іншим, ніж він став: відомим політиком, бізнесменом, бо мав до цього всі задатки, навіть військовим командиром. Напевно також дуже успішним. Міг стати високопоставленим ватиканським чиновником. Йому і таку кар'єру пропонували і пророкували. Але він обрав найважчий шлях, захотів повернутися в атмосферу народу, з якого походили його предки по батьківській лінії, русини чи українці, як ми сьогодні кажемо. І він захотів підняти церковний рівень інституцій, тому що церква мала авторитет, але була дуже слабка інституційно. Він її підняв на дуже потужний рівень. Він так само дуже сильно дбав про економічні, соціальні аспекти життя суспільства, розуміючи, що без них також не буде ніякого прогресу. Можемо сказати про освіту і медицину. Його біографія надзвичайно багатогранна. Він походив зі змішаної родини. Це було виховання в польській культурі, яка домінувала у вищих щаблях, в елітах частини держави Австро-Угорської імперії, як Галичина. Але він так само завжди цікавився своїм корінням, звертав увагу на ті портрети, які висіли в маєтку його батька. Це були портрети Шептицьких єпископів, митрополитів, які були до того очільниками цієї унійної чи католицької церкви. І це десь так його пізніше надихнуло, що він вирішив своє життя присвятити не просто цій церкві, але також і цілому суспільству. Я хотів згадати Климентія Шептицького. Це дуже визначна постать у всій цій історії. Говорили, що в нього найдорожчі туфлі в Галичині. Він був послом віденського парламенту, загинув в 1951 році. Андрей Шептицький – людина, яка могла обрати шлях комфорту, блискучої кар'єри не просто регіонального рівня, а міжнародного. Але обирає служіння народові, який є упосліджений, який не завжди має відповідні засоби до існування – економічні, освітні для розвитку. Але він присвячує своє життя і віддає своє життя за це. Сьогодні є дуже важливими для нашого суспільства ось такі приклади. І цей фільм, про який ми сьогодні говоримо, дуже гарно це показує.
"Показати його живою людиною"
Ви сказали, що шукали ще те, що не знайшли. Що шукали?
В'ячеслав Пономарьов: Я не можу сказати, що цього не було в наукових працях. Можливо, просто не було в якихось фільмах. І всі раніше люди, які робили щось до нас, можливо, навіть не хотіли торкатися цієї теми, тому що вона є дуже гострою, яка викликає певні дискусії. А ми хотіли показати митрополита не бронзовим, не якоюсь фігурою в церкві, чи іконою, до якої приходять і моляться, а показати його живим. Показати, що це людина, яка постійно стає перед вибором. Іноді буває самотньою, коли б'ється, стукає до інших людей за допомогою і її не отримує, як було із Ватиканом, коли він говорить про геноцид євреїв, а у Ватикані просто ігнорують всі його послання. І таких багато-багато речей. І ми хотіли якраз в цьому фільмі не шукати якоїсь сенсації, а просто, щоб сам митрополит своїм голосом говорив до глядача. Тому ми використали певний прийом, якісь послання і листи митрополита і згори його озвучили. Дуже довго шукали людину, яка могла би озвучити саме митрополита, тому що це теж певний виклик. Цей голос мусить передавати величезну мудрість, а з іншої сторони, величезну любов. Це має бути голос досвідченого, іноді хитруватого, як був митрополит. Як би це не звучало гостренько, але він все одно знав, як між крапельками пройти там, де не потрібно було сваритися між кимось і кимось. Тому ми довго шукали, у нас були проби, професійні актори пробували начитуватися. І все було не те. Ми зупинилися на останній спробі, запросили Геннадія Попенка – талановитого українського актора. Ми надіслали йому тексти звечора. На ранок він каже: "В мене зйомка. Якщо приїдеш до мене на зйомку, ми спробуємо це все прописати". І ми, фактично, дуже швидко записали. Але було відчутно, що він готувався до того, було відчутно, що пережив ці тексти, які були запропоновані. І ми просто ввечері вже поставили на монтажці й зрозуміли – це воно. Якраз це той голос, який чітко відображає голос митрополита. Мені здається, що глядач мав би відчути це тепло, любов і цю мудрість.
Різні періоди життя митрополита
Митрополича діяльність митрополита Андрея Шептицького. Коли відбулася інтронізація? З чого він почав?
Анатолій Бабинський: Ми ділимо його діяльність на кілька ключових періодів. Перший – австрійський період, період формування його, як особи, священника, монаха. Із початку XX століття спершу він був єпископом з 1899 року. І там трішки більше року, як він стає вже і митрополитом Галицьким і Львівським, тобто, очільником Греко-католицької церкви. На той час вона не називалася Українська греко-католицька церква. Ця назва дещо пізніше з'являється. Інтронізація відбувається у 1901 році. І першими його кроками був пошук взаєморозуміння із галицьким суспільством. Вже від початку його кар'єри духовної до нього ставилися з певною дистанцією, з певним підозрінням. Галицькі еліти дуже боялися, що поляки знищать церкву, що вони її полонізують. І вхід в церкву графа, хоч і ніби з давнього руського роду, але полонізованого вже на той час, сприймався багатьма, як певний вхід троянського коня, ніби він із середини змінить церкву, полонізує її і перетворить на якусь польську інституцію, а не національну руську, українську. Це упереджене ставлення тривало майже до кінця Першої світової війни, чи до середини її. Коли вже митрополита заарештувала російська влада після вступу на територію Львова, окупації Галичини в Першій світовій війні, і після того, як він повертається, лише вже з ув'язнення, його тоді зустрічають, як національного героя. А ось це перше десятиліття митрополит робив надзвичайно багато, він почав піднімати просвітництво. Дуже часто навіть вживає фразу, що ми повинні підвищити наш освітній рівень. Дуже багато дбає про освіту, про те, щоб відзначати студентів талановитих. І тут не йшлося лише про богослов'я. Йшлося про всі ділянки чи гуманістики, чи інших ділянок. Він почав надавати стипендії дівчатам. Викладачка Колумбійського університету Марія Клячко свого часу отримала стипендію на навчання від митрополита Андрея. Це було революційно на той час. Церква більше займалась богословами, а тут… Петро Карманський – поет… Чи ми беремо цілу плеяду художників, які здобували освіту. І це була одна із важливих ділянок. Інша – розвиток кредитування, Земельний іпотечний банк, щоб підняти кооперативний рух серед суспільства. Це дуже-дуже багато ділянок. Національний музей…
Коли він повертається із російського полону – це зовсім інший етап. Це міжвоєнна Польща, нові виклики, пов'язані із радикалізацією молоді в Галичині, яка десь не пробачає старшому поколінню програш у Першій світовій війні, у боротьбі за незалежність і надзвичайно радикалізується, з'являються різні вияви терористичної діяльності. З іншого боку поляки відповідають репресіями, пацифікація, наступ комунізму, розвиток нових тоталітарних ідеологій антилюдських. Це ще один етап. І в цей момент Шептицький, розуміючи, що насувається якась дуже величезна і потужна катастрофа, готує церкву, намагається її зміцнити інституційно кадрами. Вже під час першої радянської окупації був висвячений його наступник – це було таємно. І саме цей наступник був обраний такий, який би витримав все – Йосип Сліпий. Шептицький мав й інших помічників навколо себе, але обирає саме цю особу, розуміючи, що цей витримає просто все. І так і сталося. Йосип Сліпий відсидів 18 років в ГУЛАГу і пізніше ще понад 20 років в Римі прожив, розбудовував церкву в діаспорі. Шептицький перший, хто з очільників Греко-католицької церкви і взагалі еліт тогочасних галицьких систематично почав займатися розбудовою української діаспори – формування повноцінних структур церковних діаспор, які заклали основу для більш структурованого розвитку того, що ми називаємо сьогодні українською діаспорою.
Анатолій Бабинський. Фото: ugcc.ua
Робив все, що міг, в тих умовах
Про діяльність митрополита Андрея Шептицького у часи німецької окупації.
Цей період був надзвичайно складний. Нам про нього більше відомо, ніж було відомо митрополиту. Митрополит, коли ми говоримо про 1941-й чи 1942-й роки, ще перебував у вирі цих подій. Щось він знає, щось не знає. Ми знаємо всі ці концтабори, знаємо цифри. Ті, якими оперував він, були великими. Але він, напевно, навіть не міг знати масштабу насильства того, яке чинилося. Й історик, і будь-хто, хто береться за цю тему, повинен розуміти, що ми повинні уникати анахронізмів, не накидати на митрополита те, що ми знаємо сьогодні, а намагатися зрозуміти, що розумів і знав він. Враховуючи те, що друга половина 1930 – митрополит вже прикутий до візка. І не вся інформація, яка до нього доходить, це є повна інформація. Він, звичайно, має дуже багато різних радників, багато різних агентів, які йому десь доставляють цю інформацію, але вона завжди залишається неповною. Він не може кудись піти, щось побачити, поговорити з людьми, лише з тими, хто до нього має доступ, хто до нього приходить. Найбільш важливо і що варто зрозуміти про цей період: українці не були перед вибором між чорним і білим. Вони стояли перед вибором між двома злими тоталітарними режимами, кожен з яких намагався їх знищити. Як ти маєш вести себе, коли розумієш, що за тобою багатомільйонна паства, ти є її очільником, одночасно і суспільним лідером, і церковним. І як взаємодіяти з кожною з цих влад, кожна з яких намагається знищити і тебе, і твою спільноту, яка увірена в твоїй опіці. І ось це важливий ключ для того, щоб ми розуміли все, що там відбувалося. Дуже важливим моментом є ці перші дні німецької окупації, коли радянська влада виходить зі Львова, залишаючи за собою просто повні підвали трупів. Радянські кати розстрілювали всіх без розбору, не маючи можливості їх вивести з цих тюрем, де вони тримали ув'язнених. І в цей самий момент, коли люди пізнають своїх родичів, знаходять батьків, чоловіків, жінок розстріляними, входить німецька армія. І це сприймається, як полегшення, як певне визволення від цього 21 місяця комуністичного пекла. Галичани до того знали, чим є радянський режим, вони знали про Голодомор на великій Україні, було окреме послання галицьких єпископів, зокрема, і митрополита Шептицького. Вони знали, що це таке. А тут вони відчули насправді вже безпосередньо всю цю тоталітарну м'ясорубку. І втеча радянських сприймалася, як полегшення. Можливо, і митрополит Андрей не до кінця ще в перші ці дні розумів, чим є оця нова німецька нацистська ідеологія. Тому що багато священиків, які оточували, здобували освіту ще в австрійські часи в німецьких університетах, мали уявлення про німців, як про якусь високоосвічену націю Гете і Баха. А тут вони не одразу зрозуміли, з чим мають справу. Але, що важливо, буквально минає кілька місяців, і Шептицький пише до Ватикану, де характеризує цей нацистський режим, як ще гірший, ніж той, який був перед цим, тобто, комуністичний. І пише, що ця ідеологія просто зведе цю німецьку націю нанівець, що це просто зграя скажених вовків. Це був дуже складний період. В радянський період дуже багато було звинувачень, що митрополит, мовляв, колаборував, вітав німецьку армію. Але це все писалося і говорилося абсолютно без контексту. Не враховувалося те, а що ж після себе залишила радянська армія в Галичині? Чому галичани вітали спершу німецьку армію? Чому Шептицький в цьому посланні з нагоди відновлення української державності – там було їх два, 1 і 5 липня – змушений був переписувати під тиском. Але, зрештою, яке було його ставлення до ОУН, до різних тих радикальних виступів, особливо бандерівського крила. Я дуже радий, що у фільмі це прозвучало. Можна цю тему розвивати далі і далі. Він звертався, щоб вони порозумілися між собою. Важливим є послання "не убий", де він засуджує людиновбивство, як найбільший гріх. І там між рядками було чітко зрозуміло, про що йому йдеться. Що йому йдеться, по-перше, про політичні вбивства всередині організації українських націоналістів між різними крилами. Також йдеться про Голокост. Хоч він не завжди міг вживати необхідну лексику, але той, хто це читав і бачив навколо себе дійсність, співставляв слова митрополита з тим, що бачив навколо себе. І дуже добре розумів, про що йдеться митрополиту. Що він намагався зупинити цю спіраль насильства, робив все, що міг насправді в тих умовах.
Кожна зі сторін чітко прагнула і хотіла української незалежності: різними методами та способами
В'ячеслав Пономарьов: Те, що говорить пан Анатолій про ставлення до ОУН і повстанських рухів, як таких, мені дуже сподобалось. Коли в нас на показі був Володимир В'ятрович – дослідник визвольного руху, він спеціалізується на темі ОУН, то я перед показом до нього кажу: "Ну все, зараз ти нас найбільше будеш засуджувати, тому що тут бандерівці показані не дуже в хорошому світлі, хоча як є, так є". І якраз у своєму слові Володимир сказав, що це взагалі навіть абсурдно очікувати від духівника закликів до бунту, а від молодих людей, які знаходяться під гнітом, якихось актів упокорення. Це якісь речі несумісні, які живуть своїм життям. І ми, в принципі, маємо з розумінням поставитися і до одної сторони, і до іншої, не вболівати за жодну з них, тому що ми вже значно більше знаємо з історичної висоти, що відбувалося і хто якому впливу підпадав з цих людей. Одне можна сказати точно, що кожна з цих сторін в душі чітко прагнула і хотіла української незалежності: різними методами, різними способами, але при тому всьому їхня мета була одна. Якраз митрополит Шептицький чітко акцентував на тому, що він би хотів. І прагне цієї незалежності не через кров і насилля, а тільки якимось гуманістичним шляхом і шляхом любові. Бачимо, що після 1991 року робота митрополита принесла свої плоди. І так само робота націоналістичних рухів теж відгукнулася якраз уже після того, як ми отримали незалежність. Якби не вони, навряд чи нам це світило.
Беатифікація Андрея Шептицького триває з 1958 року. Скільки ще триватиме? Що говорять, що кажуть історики, що говорять богослови? Що відомо вам?
Анатолій Бабинський: Кажуть, що вже недовго. Ми маємо на сьогоднішній день певні сигнали з апостольської столиці, що все наближається до своєї кульмінації. На сьогоднішній день завершений історичний процес розгляду, потім розгляд чеснот, він має на сьогоднішній день титул праведний митрополит Андрей Шептицький. І залишається лише підпис Папи Римського над остаточним документом.
Сподіваємося, що ми його застанемо, побачимо і будемо цитувати.
