Позивні Українського радіо, журнал. Музей Українського радіо
Із минулого в теперішнє…
Архів Суспільного – це тепер об'єднані ресурси і телебачення, і радіо?
Так. Наша мета – із географічно-сепарованих, тематично-сепарованих активів зробити цілісне поняття "аудіовізуальний архів", "аудіовізуальна спадщина". І зробити цю "аудіовізуальну спадщину" доступною громадськості, людям. Щоб кожен у своєму смартфоні, комп'ютері міг зайти і у два-три-п'ять кліків отримати доступ до прослуховування, до перегляду, до голосів людей, які жили задовго до нас, творили задовго до нас. Зараз триває діджиталізація – оцифрування архівів. І вона не для того, щоб просто ми оцифрували якийсь фондовий запис або голос диктора, чи письменника, і просто поклали так само на поличку, але вже в цифровому форматі. Наша мета – викласти це на відкриті платформи. В нас є сайт Суспільне Медіатека, де ми створюємо тематичні плейлисти, якщо ми говоримо про аудіо. Або у нас є співпраця із Радіо Культура і ми робимо добірки до якихось дат, публікуємо голоси письменників, дикторів, щоби люди мали дуже швидкий і легкий доступ до цього, щоби аудіовізуальна спадщина ставала активом, а не пасивом. Щоби не треба було йти в національну бібліотеку, брати абонемент, сидіти, чекати, а щоб шлях до взаємодії з нашою спадщиною був якомога коротшим, швидшим. Нині всі звикли до швидкої інформації.
Врятувати те, що залишилося
Поговоримо про нечесних слухачів, які тут же скачають, будуть десь поширювати, а це все-таки наша власність. Як із юридичним аспектом?
Ми пишемо на сайті Суспільне Медіатека, що використання заборонене, що можете тільки дивитися або слухати, посилатися у своїх наукових роботах, дослідженнях, але не скачувати і не використовувати. Доброчесність кожного – це особиста риса. Чи це ризик? Так. Але це не повинно нас зупиняти в розвитку. І я дійсно прагну, щоби цю аудіовізуальну спадщину кожен зрозумів, що це і йому також належить, що це його історія, це його спадок. Щоби люди могли рефлексувати з цим, робити якісь висновки, особливо коли ми говоримо про вже пізніші записи, коли можемо працювати з цілісними програмами, можемо слухати, розмірковувати, а що ж доходило через цензуру до ефіру? Коли ми зіштовхуємося з такими історіями, як, наприклад, про Василя Барвінського. В нас є свідчення працівників тодішнього львівського радіо, коли був наказ знищити ноти, записи. Композитор без нот. І працівники радіо потайки ховали записи із творами Барвінського в обкладинки, на яких було написано "з'їзд КПРС" або "руські народні пісні/казки". Збирали ці свідчення, щоб потім займалися дослідницькою роботою, шукали ці записи, робили з цього продукт і комунікували, виходячи з цим до людей. Ми отримуємо такий від них зворотній зв'язок, це їх так чіпляє. І люди дають нам неймовірний сигнал, що вони хочуть цього, вони цього потребують, що це цікаво, і це нас ще більше заохочує більше шукати, більше знаходити. І важливо також розуміти, що наша основна мета, окрім того, що ми хочемо працювати з архівами, саме як відео і аудіо – не розділяти, а подавати це, як аудіовізуальну спадщину, як єдине ціле. Адже дуже довгий час ми географічно сепаровано існували. Тобто є Будинок звукозапису в Києві, є фонди Українського Радіо, величезна колекція, упорядкована, з картотеками. І тут основний виклик – оцифрування і оприлюднення. Воно триває і ще триватиме років 50, на жаль. Я не кажу, що цих процесів немає, але їх потрібно масштабувати, пришвидшувати, тому що плівка магнітна псується, втрачає свою якість, плюс техніка застаріває. Це виклики, проблеми, але ми з ними працюємо. Якщо ми говоримо про регіональні колекції – а це Полтавська, Львівська області, Закарпаття, величезна колекція Запоріжжя. Ми зараз намагаємося вивезти наші плівки із Запоріжжя, щоб їх теж оцифрувати. А там ще плівки без описів, без картотек, без інформації. І це сотні тисяч одиниць. Ось у цьому проблема. Я розумію, що великий відсоток – копії, якісь радянські режимні митці. Але там є величезна кількість ось цього контенту, який свідчить про український спадок. Навіть коли ми говоримо про якісь речі, які пройшли цензуру: чому саме ці речі, чому вони саме так звучать. Це все потребує величезного дослідження. Але для того, щоб це дослідити, це потрібно оцифрувати. Щоб оцифрувати – потрібно упорядкувати, а значить дослідити. А у випадку із нашими реаліями і прифронтовими регіонами, то це зараз просто вивезти, просто врятувати, бодай скласти в коробки і врятувати, тому що херсонські колекції, колекції Криму, колекції Донбасу, на жаль, втрачені, мабуть, назавжди.
Реалії є такі, що, на жаль, весь майже час існування телерадіомовлення воно більшою чи меншою мірою існувало в певному дефіциті людських і матеріальних ресурсів. Перезаписи на плівки… через постійний дефіцит носіїв було багато втрачено. Через дефіцит людей, людського ресурсу втрачені знання, розуміння що є, де є ці записи. Тому часто записи велися просто в журналах, блокнотах. Це проблеми області. Якщо ми говоримо про Київ, то тут проблеми з тим, що у нас є/немає. Ми просто рухаємося в сторону оцифрування абсолютно кожного запису. І проблема в часі і масштабуванні цього процесу. Регіональні колекції – це наш біль і головний виклик на сьогоднішній день. Тому що впродовж кількох десятиліть, коли були ці всі реформи створення ОДТРК, потім з ОДТРК перехід на Суспільне мовлення і архівування – цей напрямок був, на превеликий жаль, просто пропущений. І ці люди пішли з телерадіомовлення, понесли за собою ці знання, часто понесли за собою зошити з цими знаннями. І зараз ми намагаємося по крихті визбирувати. Історія про Василя Барвінського стала нам відома через те, що нам вдалося знайти працівницю, яка колись працювала на радіо. І це її свідчення, вона нам розповідала, що була зелена книга, де були заборонені композитори. І вона щороку поповнювалася. І завданням було, відповідно до нових прізвищ, які з'являлися в цій зеленій книзі, вишуковувати в фондах ці записи і знищувати їх. І вже, відповідно, займалися цими махінаціями, маніпуляціями, щось вдалося сховати, щось не вдалося сховати. Але минули роки, і знайти ці речі дуже-дуже складно. Але, тим не менше, ми їх час від часу знаходимо. І те, за чим теж зараз величезний попит, бо дуже мало збереглося і ми дуже переймаємося – це голоси дикторів. На жаль, голосів дикторів, особливо обласних, майже немає. Те, що збереглося, це вже те, що було записано на відео хроніку, якісь невеликі уривки. А ось збережених цілісних програм від А до Я з голосами – цього майже немає. І ми дуже сподіваємося, що коли ми вже повністю наблизимося до дослідження цих наших регіональних колекцій, нам вдасться щось знайти. Але в чому особливість аудіального магнітного запису? Якщо ми кажемо про кіноплівку, то її можна просто взяти в руки без спеціального обладнання, навести на світло і подивитися чорно-біле, кольорове, які титри, що написано. І це вже нам дасть відповіді на дуже багато запитань. Якщо ми говоримо про магнітну плівку аудіо – це просто коричнева стрічка.
Архівні роботи зробити для суспільства доступними
Апарати, на яких вона слухається, зараз тільки в фонотеці збереглися…
Є вони у фонотеці, їх є кілька у Львові. Ми їх збирали силами ентузіастів, не без цього. Зараз я дуже тішуся, що ми налагоджуємо тісну співпрацю – створюємо коаліцію охочиху взаємодії з Центральним державним аудіовізуальним електронним архівом. Тоді туди здавались обов'язкові примірники. І зараз ми будемо ці копії примірників особливо з регіонів, де в наших офісах, в наших фондах не збереглися фізичні архіви, ми будемо вишуковувати. Оцифровувати, оприлюднювати, нарешті робити для суспільства доступним, значимим, тим ґрунтом, на основі якого люди зможуть досліджувати себе, свою історію, свій край.
Яким чином фонди будуть поповнюватися надалі?
В даний момент у нас існує Художня рада, яка вирішує… Наприклад, в нас є оркестр Українського Радіо, який створює композиції і ці композиції потрапляють вже у фонд, він продовжує існувати і поповнюватися. Це це коли ми говоримо про культурний спектр архівів саме фондових записів. Але також наша задача нині – зробити архів файловий, архів телерадіомовлення, історії телерадіомовлення. Зберігати всі програми, які вийшли, від А до Я, з голосами дикторів, всі новини, всі репортажі. Платформа телебачення зберігає своє. Платформа радіо повинна зберігати своє. Це буде істинний архів. На жаль, це величезний масив інформації. Щоб архів став архівом, мало просто зберегти файл. Тому що збережений файл – це цифрове місце на сервері. Дані чим детальніші, тим кращі. Поки метадані не присвоєні до файлу, файл просто файл. І тому це величезна робота. І ми намагаємося зараз одночасно опрацьовувати і старі фондові записи, і працювати з регіональними колекціями. Але величезним пріоритетом нашої роботи є створення літопису сьогодення. Особливо зараз, коли в країні війна, коли ці події, мені здається, будуть досліджуватися, переосмислюватися через десятки, сотні років. Наша задача – зберегти кожен кадр, кожну секунду, кожен звук. Це все підґрунтя для великих робіт на майбутнє. І це не лише документалістика, це не лише розслідування, це дуже велика художня цінність цих речей. Тому що як би ми не ненавиділи, наприклад, звук повітряної тривоги сьогодні – це те, що нашим онукам зможе показати, засвідчити хоч трішечки, наблизити ці наші реалії. І ось ця прірва поколінь буде зменшуватися. Коли мені моя бабуся розповідала про Голодомор – це були усні свідчення. Вони мене дуже вразили свого часу і залишили відбиток на все моє життя. Але я собі думаю, що якби тоді я ще й мала можливість ознайомлюватися з архівними фото, записами – це було би зовсім інше сприйняття цієї історії.
