Віта Титаренко і Вадим Карп'як в студії Радіо Культура
Чим ви будете займатися в Офісі Президента?
Це воєнно-історичний напрямок, співпраця з Українським інститутом національної пам’яті, релігійний напрямок і національно-патріотичне виховання. Це має бути посада заступника завідувача відділу суспільно-політичних процесів та взаємодії з громадськістю Головного управління внутрішньої та гуманітарної політики директорату з питань внутрішньої та гуманітарної політики Офісу Президента України.
"Черпаю сили в пам’яті про своїх близьких"
Що вам дає сили брати на себе додатково відповідальність поруч із військовою службою?
Я ніколи не шукала місць, де буде легко і приємно. Я йду за покликом серця, там де я можу бути корисною. Передусім я черпаю сили в пам’яті про своїх близьких. Це те, що надихає і штурхає вперед, щоб люди знали, якою ціною вони зараз мають свободу вільно жити. Це призначення – це продовження моєї історії. Саме в цьому відділі колись працював мій Олексій. Спонукою для такого призначення стала доленосна зустріч на заході "Національна легенда України-2025". Ця історія є в мене на фейсбуці. Саме тоді мені вдалося легко і спокійно підійти до Президента України з воєнно-історичним дайджестом, на сторінках якого викладена біографія мого Олексія. Я сказала Володимиру Олександровичу, щоб він не забував також про своїх співробітників, які пішли добровольцями і склали свої голови. Можливо цей момент також став поворотним у моїй долі.
100 біографій – книга пам’яті полеглих киян
Як вас як науковицю і гуманітаристку змінили Збройні сили?
Армія мабуть дозволила зрозуміти те, що культура – це теж зброя. Будь-яка зброя має свій спектр застосування. І будь-яка зброя повинна вдосконалюватися і потребує догляду і розвитку. Моя співпраця торкнулася КП «Київ мілітарі хаб» у роботі з ветеранами. Ми працювали з ними над книгою пам’яті полеглих киян – 100 біографій. Джерела були різні: від історій самих родин до тих джерел, які вдалося знайти. Потім ці історії звичайно читали родини полеглих і узгоджували їх. Ці сто біографій я прожила. Я познайомилася з кожним із наших героїв з 2014 року. Це та робота, яка також повинна бути і вона не поміщається в якісь рамки офіціозу. Вона народжується сама, бо є потреба і запит суспільства.
"Не лише розповідати, яким руйнівним є російський світ, а й показати, яким позитивним є український"
Ворог використовує культуру як наступальну зброю, а ми як оборонну?
Коли ми бачимо, як Росія використовує гуманітарні наративи, які передували військовому вторгненню, то розуміємо наскільки культура таки є наступальною зброєю. Що ми можемо протиставити "рускому міру"? Ми повинні протиставити йому український світ. Ми повинні не лише розповідати про те, яким руйнівним є російський світ, а показати, яким є конструктивним і позитивним є український світ, який ми реально можемо творити.
Ветерани дозволяють суспільству подивитися на реалії своїми очима
Наскільки у Збройних силах присутня культура у вашому розумінні? Чи обговорює офіцерський склад важливість культури? Наскільки це частина щоденної культури в армії, а не наказ згори?
Передусім усі сили, знання час спрямовані на те, щоб вирішувати завдання бойового характеру. Тому очікувати, що якісь речі там будуть обговорюватися мабуть не варто. Ми бачимо вплив військових на формування нинішньої культури. Це фестивалі документалістики, де представлені різні жанри від репортажів до документальних фільмів. Це також театр ветеранів. Ветеран – це не тільки світлина на пам’ятнику. Це і живі люди, які повинні впливати на сьогоднішню культуру. Таким чином вони дозволяють суспільству подивитися на реалії своїми очима. Те, що робить театр ветеранів – це дуже цікавий досвід. У нас разом Сухопутні війська і видавництво "Білка" проводили конкурс короткої військової прози ім. Василя Паламарчука. Я вперше в житті написала новелу "Перший нуль" про свій перший вихід на нуль. Для мене цей досвід був важливий і цікавий. Він мені дозволив виплеснути внутрішні емоції.
"Є щире бажання згадати кожного і кожну в якомусь зручному місці, так щоб це було видно і урочисто"
Що саме ви будете робити як представниця Офісу Президента з Інститутом національної пам’яті?
Набрав чинності закон України про засади державної політики національної пам’яті українського народу. У цьому контексті увага до Інституту національної пам’яті і до його проєктів буде значною. Наприклад, Cтіна пам’яті полеглих за Україну Михайлівського Золотоверхого монастиря зараз неповна. Там немає мого чоловіка і брата. Є щире бажання згадати кожного і кожну в якомусь зручному місці, так щоб це було видно і урочисто. Над цим зараз ми думаємо.
Ви розумієте свої повноваження на цій посаді? Ви дорадниця, порадниця? Чи маєте ви право вето?
Про повноваження і свої механізми впливу на цю ситуацію я ще поки що не знаю. Поки що для мене це питання відкрите.
Ви звертаєтеся до своїх побратимів у ЗСУ за порадами?
Мені поки не доводилося, але я не відкидаю такої можливості. Я жива людина, яка не може і не повинна знати все. Але добре, коли є до кого звернутися, щоб тут чи іншу ситуацію проговорити. На сьогодні я вже маю широке коло співрозмовників і друзів з військового, наукового напрямку.
"Попри біль утрат, хочеться цей біль перетворити на силу"
Яка у нас ситуація з культурою пам’яті? Часом здається, що увага більше приділяється пафосу, аніж реально важливим речам, коли є оркестр, але елементарно немає води попити чи лави, щоб присісти.
Як казав Конфуцій, досвід – це той ліхтар, який носять за спиною. Я хочу, аби місця вшанувань були не просто місцем жалоби і печалі. Попри біль утрат, хочеться цей біль перетворити на силу. Тому такі місця повинні бути місцями сили і єдності, місцями, звідки ти виходиш очищеним для нових дій і рухів. Я не знаю, чи залежить тільки від лав. Це треба думати.
Пам’ятники повинні бути місцями сили
Історія передусім зберігається тими, хто близький: родинками, близьким колом людей, тому що вони пам’ятають цю людину персоніфіковано з її характером і особливостями. Кожне ім’я захисника і захисниці має бути вкарбоване в історію. Пам'ять фокусується навколо мене і моєї родини. Інші люди живуть своїм життям. І тут в мене немає осуду. Немає градації страждань. У когось перлини дрібні, а в когось борщ рідкий. Тому я не буду комусь нав’язувати свої страждання і вимагати від нього співпереживати мені. Проте не хочеться, щоб це все перетворювалося лише на шаблони. Щоб це були безмовні пам’ятники, які зробили тільки тому, що вони повинні бути. Вони повинні дихати і поєднувати людей. Вони повинні бути місцями сили.
Наш голос має бути почутий на різних рівнях
Ви не маєте відчуття, що вами і вашим бойовим досвідом прикриваються в Офісі Президента?
Суспільство ніколи не було гомогенним. Завжди будуть різні позиції і різні точки зору. Це мій вибір і моя відповідальність. Я - не ширма. Я людина, яка має досвід в армії і пішла туди не просто так гроші заробляти. Я пішла туди солдатом за принципи, якими живу і які прищеплюю своїм студентам. Я не займаюся кадровою політикою в Офісі Президента. Зараз конкурси не оголошуються, усе відбувається через співбесіди. Мене також запросили на співбесіду. Те, що Офіс кинув оком на ветеранів, які на сьогодні мають досвід, певний авторитет у суспільстві і певні рушійні сили – це добре. Це так має бути. Наш голос має бути почутий на різних рівнях.
