Євгеній Агарков, Тамара Гусейнова та Юрій Табаченко в студії Радіо Культура
16 листопада 1924 року о 19:00 в Харкові вперше вийшла в ефір радіостанція, яка в підсумку стала головним радіо України. Відтоді минуло понад 100 років і за цей час не було жодної паузи в етері, навіть під час війни. Зокрема, й під час нинішньої російсько-української війни. Сьогодні Росія знову атакувала Україну ракетами і дронами. Як ти пережила цю ніч?
Ти знаєш, важка ніч. Я живу на лівому березі, тому в мене дуже добряче все це слухалось. Але я тобі хочу сказати, що зараз ти дуже багато одразу зачепив історії про радіо. Звичайно, що в 22-му році ми побачили і відчули, що таке радіо. Бо в нас його певний час досить недооцінювали люди. І завжди, особливо чомусь про Українське Радіо говорили, що це щось дуже давнє, щось забуте, "брехунець". А зараз і в 22-му році – зовсім інший "вайб". Я навіть використаю це слово, зараз воно дуже популярне. Якщо простою мовою, то це такий настрій, відчуття атмосфери Українського Радіо. Тому що в укритті люди слухають, причому в нашому додатку. Тому встановлюйте, дуже зручно і можна в записі послухати певні програми. Українське Радіо модернізується і ми все це використовуємо для того, щоб доносити інформацію, щоб вона скрізь була доступна. І зараз, зокрема, завдяки нам, ведучим і завдяки, до речі, сторіччю, ця популяризація дуже швидко пішла.
Ми і книжку, коли створювали… Вона постійно доповнювалася. Вадим Міський її співавтор, Дмитро Хоркін натхненник і мій співведучий. І якось на "Книжковому Арсеналі" до нас підходить і кажуть: "Товстенька у вас книжка". А Вадим каже: "Це єдиний раз, коли кажуть товстенька і я не ображаюся". Дійсно, вона спочатку не мала бути аж на 500 сторінок, тому що кістяк був більш історичний, більш чіткий. Але коли ми залізли в архіви, коли почали говорити з людьми, чули їхні згадки, якісь цікаві історії, ми просто зрозуміли, що воно має бути всередині цієї книги, тому що, по суті, радіо на цих людях трималося. Воно змінювалося, воно трималося цієї своєї українськості, тому що на сторіччі в нас певні люди тільки зрозуміли, що наші оці звуки (позивні - ред.) – це Шевченко. І точно, це ж “Реве та стогне Дніпр широкий”. Запитують: "А це воно постійно таке було, і коли московити були". Кажу: "Та вони навіть не розуміли, що нашого Шевченка крутять. Думають, що вони там щось собі пропагандують, а насправді…"
Мені здається, вони у своїй пропаганді вже самі заплутались, що їхнє, а що не їхнє, намагаючись вкрасти кожен раз.
Тараса Григоровича вони давно собі вписували і прописували, але їм, звичайно, це не вдалося. А в книжці ми дуже багато розказуємо про людей. Про людей різних. Людей, яких вже немає, але про них пам'ятають і можуть поділитися своїми якимись згадками, як працювалося. Про наших ведучих. Як ми працювали і в 22-му році, і в 23-му, і в 24-му, зокрема про наших кореспондентів з Херсона. По суті, зараз ми ж теж це творимо. І якщо ми не будемо це записувати, говорити про це, триматися за це, то воно дійсно десь потім зникне, про це ніхто не розкаже.
Я теж, до речі, вперше чомусь звернув увагу на роботу і роль радіо, коли на початку повномасштабного вторгнення ми всі евакуювалися до Львова і звідти доносили новини, інформували людей. Діма Хоркін (член правління Суспільного мовлення, відповідальний за радіо, телебачення і діджитал – ред.) тоді прямо в студії фактично жив і оголошував про повітряні тривоги і все інше. І дійсно, якраз тоді я відчув оцей вайб, важливість того, що людям треба щось давати. Людям треба дати орієнтир, де зараз, вибачте, та погань, яка прийшла на нашу землю, куди рухатись, в який бік евакуюватись тощо. І ми це робили.
Оскільки ти згадав той момент, ми, по-перше, з Дмитром зранку зідзвонилися одразу. Він каже: "Радіо готове, все добре ". Ми з ним домовились, хто де буде, бо я лишалася в Київській області. І ми з ним завжди були на зв'язку, проговорювали якісь речі. А в той час російські окупанти підступали до області і, звичайно, що було світломаскування. Телевізор ти особливо не вмикаєш. До речі, в книжці дуже цікаво буде почитати і порівняти, зокрема, ведучим теж, момент голосу. Який має бути у тебе голос? Він має бути і чіткий, ти не маєш дати слабини, ти маєш дати впевненість, що все нормально, все під контролем. Тобто ти маєш передати цю атмосферу, що ви зараз маєте бути чіткими, зібраними, збирати інформацію, думати про себе, дбати про своїх рідних. І оце все ти маєш передати тільки голосом. У тебе немає відео, ти не можеш його додати і щось швиденько змонтувати. Ні. Тільки ти, тільки твій голос. Свій страх маєш затиснути. Тому що, нагадаю, що в багатьох радійників, ведучих тоді залишилися рідні в Київській області. А деяких із них, не буду називати їхні імена, росіяни вже тоді показували на своїй "великій помийці" і оголошували, що це "вороги Кремля". А в них були рідні і в Бучі, і в Ірпені, і в Броварах, і в Димерці. І тут теж був такий вибір – ти продовжуєш працювати, але розумієш, що можеш наражати.
І зараз, дійсно, така хвиля, що люди почали це відчувати. Що коли ти в цьому стресі, ти можеш послухати, можеш використати технологію і подивитися. Тим паче, що нас зараз можна і подивитися, якщо щось цікаво. Але ця історія, що люди тягнуться просто слухати, наче ти частина якоїсь розмови, яка тебе не обтяжує, ти можеш не залежати від світла, вона присутня. Звичайно, в нас зараз така ситуація, що в нас паскудний сусід, який, як тільки українець вмикає світло в себе на кухні, в нього вже все. Він дістає якусь свою "пігулку дурдому" і починається те, що в нас було вночі, бо українці ввімкнули світло. Але, в принципі, весь світ до радіо зараз повертається. І всі про це говорять, зокрема американці. Вони знову повертаються до радіо. У британців, звичайно, оцей культ радіо, як і культ друкованої преси все одно лишається. Але дивлячись зараз на швидкість інформації, як ця технологія жене, стає зрозуміло, що люди вибирають радіо. Я не знаю, можливо вони знову хочуть призупинився.
Ти скільки років на радіо працюєш?
Із другого курсу. Мені 37, на другому курсі мені було 18, от і рахуємо.
За цей час ти простежувала якось ці припливи і відливи аудиторії? І що зараз ти відчуваєш по Українському Радіо?
У нас, як на мене, стало багато людей віком 35, 40+. І зараз почала молодь цікавитися. Я два дні тому була в Інституті журналістики і ми з Романом Колядою, з Володимиром Різуном спілкувалися з бакалаврами. І вони дуже зацікавлені. Але тут є такий момент, і ми їм це пояснили, звичайно, що не треба йти на радіо і думати, що ти зразу будеш ведучим. І що радіо – це тільки ведучий. Це не тільки ведучий. Насправді, і ми це зараз знову відроджуємо вже в новому форматі, кореспондент теж важливий. Кореспондент – це унікальна людина. Він на телебаченні унікальна людина, але там у нього є відео, є оператор. А тут кореспондент має таким бути, щоб якраз голосом відобразити ту атмосферу, використати звук, інтершум, в якому він перебуває. Але в той самий момент дбати про те, щоб було чути, щоб була нормальна якість. І йому треба передати атмосферу місця, де він перебуває, підібрати такі слова і в такому ритмі, щоб слухач наче побачив, що відбувається довкола нього. І ця школа кореспондентів радіо нарешті знову змінюється, вона знову з'являється. Після нашої розмови зі студентами, вони теж зрозуміли, що на радіо дуже багато всього. Дуже багато вакансій, дуже багато цікавого насправді. І вони на нього почали дивитися, почали звертати увагу на радіо.
