Владислав Михальчук, Євген Запояско та Євгеній Агарков у студії Радіо Культура
Як виникла ідея створити музику на вірші Миколи Вінграновського і як ви отримали офіційний дозвіл?
Владислав Михальчук: Відносно нещодавно нам дали ці права. Ми довго намагалися достукатися до сина Вінграновського — це було непросто. Найцікавіше, що весь музичний матеріал, по суті, вже готовий, бо колись ми робили вечір пам'яті Миколи Степановича у Будинку кіно й грали з мініоркестром…
Євген Запояско: У нас було тріо.
Владислав Михальчук: Так, тріо і віолончель. Це було дуже класно. Роман Дебрін і Михайло Матюхін придумали основу музики, написали оркестровки. Режисер Андрій Сюрко зробив відеоряд: кадри з фільмів Довженка, із самим Миколою Степановичем, бо він же не лише поет, а й режисер, актор. У пана Андрія є цілісний сценарій із віршів, прози, фільмів. Тепер ми можемо зробити це офіційно.
Ви кажете, що було складно отримати права. Чому?
Владислав Михальчук: Син Миколи Вінграновського перебував за кордоном, тому не було зручного способу швидко з ним зв'язатися. Це була поступова робота. Ми не могли робити все неофіційно: передусім не про штрафи йдеться, а про те, що це радше моральне питання і ставлення до справи. Хотілося, щоб усе було чесно і правильно.
Пам'ятаю ваше виконання віршів Миколи Вінграновського "Сеньйорито акаціє" та "І замалий, і неширокий". Чи будуть якісь переформатування цих композицій? І що чекає на вас після цього проєкту?
Євген Запояско: Далі буде процес. Великий, об'ємний. Те, що Влад каже, що матеріал уже лежить, — так, лежить, але минув рік, півтора. Наші смаки змінюються, і нам стовідсотково захочеться щось переробити. Тому те, що він готовий, не означає, що завтра ми виходимо й кажемо: "Будь ласка, ось наш альбом".
Думаю, буде тривалий процес підготовки й запису. Шукатимемо щось цікаве, щоб це не виглядало так, ніби ми просто прийшли в студію звукозапису, записали інструменти й пішли. Хочеться знайти, як оформити цей звук, як його подати максимально гарно — і для слухачів, і для нас самих. Аби нам було приємно, що таке є і воно живе на платформах.
Що можете сказати про атмосферу альбому?
Владислав Михальчук: Це буде красиво, можете не сумніватися.
Євген Запояско: Самим цікаво, куди це нас приведе.
Владислав Михальчук: У нас завжди так: можемо за тиждень до прем'єри переробити весь другий акт. От, наприклад, із "Silence to Silence" було сім версій фіналу, тобто другого акту. І шість із них ніхто вже ніколи не побачить. Тому все буде змінюватися, але базова основа є. І я думаю, що тих, хто чув нас наживо, ми точно не розчаруємо.
Хочу повернутися до витоків. Чому саме Вінграновський? Що вам у його поезії було найближче — як артистам та людям, які, по суті, виросли вже в незалежній Україні?
Владислав Михальчук: Перше, що спадає на думку, — епохальне почуття любові. Саме в кожному слові. І водночас безцінна простота, притаманна Миколі Степановичу. Він може — ми часто наводимо цей приклад — написати про високе кохання, а потім раптом у тому ж вірші — про сало, кавуни... Цікаві, дуже живі образи, що водночас доступні кожній людині. Ще його поезія прекрасно лягає на музику, яку пише Михайло Матюхін. Він, до речі, працював із Плужником, але саме з Миколою Степановичем у нього особливий зв'язок. Я дуже радий, що тепер це зможуть почути люди.
Євген Запояско: Десь три роки тому ми вперше намагалися ставити Семюела Бекета. Потім робили постановки на вірші Франка, Плужника. І згодом дійшли до Вінграновського, який ідеально поєднався з музикою.
Часто кажуть, що поезія Вінграновського дуже кінематографічна, візуальна. Я так розумію, саме це впливає на ваш музичний стиль і сценічні рішення. Як ви це відчуваєте — інтегруєте свідомо чи воно виходить само собою?
Владислав Михальчук: На рівні серця й інтуїції. Ти відчуваєш, що це твій автор, і все. Важко технічно пояснити. Почнемо з того, що він українець. Ти його розумієш. Так, це інший час, але ти його відчуваєш, бо ти теж українець. Хоч би як банально це звучало, але й сам факт мови дає це відчуття.
Як працюєте з текстами? Зважаючи на вашу гнучкість і постійне бажання щось змінювати — ви адаптуєте їх під сучасну музику чи залишаєте автентичними?
Євген Запояско: Коли ми робили вечір пам'яті Миколи Вінграновського в Будинку кіно, там було все. Віолончель звучала доволі вінтажно, така музика популярна вже дуже давно. Але коли додаєш сучасні партії — наприклад, бас-гітара не просто підкреслює, а створює власну лінію, яку потім підхоплюють скрипки, – усе починає дихати по-новому. Так само, коли вмикаєш синтезатор, а не класичне піаніно, і там з’являється вже технозвук. Воно все дуже класно переплітається. Саме в цьому цікавість: поєднувати те, що було, і те, що є зараз, шукати точки, де воно може з'єднатися.
Які у вас плани на найближче майбутнє?
Владислав Михальчук: Найближчим часом, з 1 грудня, ми вирушаємо в євротур. Буде сім міст (Варшава, Гамбург, Берлін, Прага, Вроцлав, Краків і Братислава). Це наш перший досвід. Думаю, буде цікаво. Трохи зберемо грошей для ГУР і купимо кілька ударних дронів.
Євген Запояско: Ми їдемо з концертною програмою "Втомлена стріт". Це класна програма, де ти на сцені відриваєшся повністю. Енергії вистачає, щоб запалити маленьку залу світлом і силою. Хочеться заряджати людей і потім збирати донати.
Коли можна буде почути проєкт із Вінграновським уже в новому звучанні?
Владислав Михальчук: У програмі "Втомлена стріт" є стала частина, тому вже після туру хочемо щільно взятися за студійну роботу.
Матеріал підготувала Валерія Мусхаріна
