Ілюстративне фото: facebook/ukrainianradio
Чи зросла роль радіо в умовах війни?
Євгенія Кравчук: Так, звісно. Ситуація дуже динамічна. Маємо різні типи донесення інформації. Радіо на традиційних хвилях ― це одне. Інтернет-радіо ― це інше, і воно стрімко розвивається.
Іванна Скиба-Якубова: Безперечно, зросла. Інколи це буквально рятівне коло для людей, зокрема на прифронтових та окупованих територіях. І для нас усіх. Бо це такий додатковий спосіб триматися разом, чути голоси один одного буквально.
.jpg)
Євгенія Кравчук у студії Українського Радіо
Дмитре, Українське Радіо має унікальний досвід роботи в умовах повномасштабної війни. У 2022 році треба було докласти чималих зусиль, щоб адаптуватися і доносити інформацію.
Дмитро Хоркін: Слухачі мають знати, що тут надійне джерело інформації. Цей досвід залишається актуальним. Ми ― п’ятий мовник у світі. Торік ми відзначали 100-річчя, а цього року я був на святкуванні 100-річчя данського радіо у Копенгагені, перед цим на 100-річчі польського радіо у Варшаві. І нас запрошують не лише на урочистості, ми там досить поважні гості. Адже ми зараз єдине радіо, яке мовить в умовах повномасштабної війни. Найбільшої континентальної війни із часів Другої світової. Ці європейські мовники тепер зрозуміли, що війна близько, і запрошують нас вже як консультантів. Ми допомагаємо нашими порадами і досвідом, розповідаємо, як мовити в ефірі про складні теми. Пригадуєте, нещодавні російські дрони над Польщею? Польські колеги тоді були розгублені, не знали, як про це повідомляти. А ми вже маємо цей досвід. І зараз він зміцнюється постійними блекаутами. Ми ― останні, хто має замовкнути, коли відбуваються якісь бойові дії або знеструмлення. Уявіть, наприклад, Чернігів, де протягом 8 і більше годин немає електроенергії, мовчать мобільні оператори, немає навіть фіксованого телефонного зв’язку, немає телебачення. Залишається тільки радіо. Звісно, в сучасному світі це не наймасовіший засіб зв’язку, але він дуже відповідальний і важливий у стані війни.
Пані Євгеніє, яке місце у структурі споживання інформації посідає розмовне радіо? Яке значення воно має під час війни?
Євгенія Кравчук: Під час війни люди споживають інформацію так, як вони можуть. Наприклад, на прифронтових територіях радіо може бути єдиним способом отримання інформації. До речі, у деяких нових авто прибирають FM-станції, все переходить на діджитал-формат, але ти розумієш, що якби в деяких автомобілях не було доступу до радіо, то інформацію отримати було б дуже складно. Звісно, радіо не є наймасовішим інструментом донесення інформації. Зараз я перебуваю на Кіпрі, тут зросла вдесятеро кількість українців, а росіян завжди було багато, тому є просто засилля російських медіа. Відтак ми плануємо організувати тут українське радіомовлення шляхом ретрансляції, була вже розмова з нашим послом на цю тему. Радіо організувати простіше і дешевше, ніж інтернет-мовлення, наприклад.
На засіданнях гуманітарного комітету як часто ви говорите про розвиток радіо?
Євгенія Кравчук: Голосуємо ми закони для всієї медіаіндустрії. Звісно, є своя специфіка для аудіальних медіа, вимоги дещо інші. Під час святкування 100-річчя Українського Радіо торік ми активно долучалися.
Дмитро Хоркін: І ми дуже вдячні насправді. Адже не розраховували на таку підтримку під час війни ― і на рівні указів президента, і на рівні постанов Верховної Ради. Саме ваш комітет був ініціатором, щоб з’явилася дата святкування 100-річчя Українського Радіо.
Дмитро Хоркін. Фото: Українське Радіо
Ірино, а який досвід Громадського радіо в умовах війни?
Ірина Сампан: Хотіла б ширше відповісти на запитання про значення радіо під час війни. У нас є три дуже круті кейси. Перший кейс ― вийшов документальний фільм про окупацію Ізюма. Жителі розповідали, що єдине, що вони знайшли, це було Громадське радіо. Фільм називається "Заручники божевілля". Вони слухали новини на Громадському і чули, що не все втрачено. Другий кейс ― це буквально перші тижні окупації Київщини. Чомусь чули тільки нас. І це було дуже важливо, бо вже ходила інформація, що Київ упав, що влада виїхала у Варшаву чи ще кудись. А голоси наших ведучих-новинарів говорили, що все нормально, Київ тримається. Тоді ми перейшли у цілодобовий марафон мовлення. Третій кейс ― це кейс Максима Буткевича, правозахисника, нашого співзасновника і ведучого програми "Я чую інших" на Громадському радіо. Він говорив, що, перебуваючи в полоні на окупованих територіях Донеччини і Луганщини, чув прямо у в’язниці Громадське радіо. Це для нього було таким ковтком надії, який просто врятував його морально на тривалий час. Усе це ― про значення радіо. Це дає сили працювати. У перші дні війни ми також були розгублені, працювали віддалено. Але вже навчилися і зараз готові до будь-якого сценарію.
А тепер про мандрівне Радіо Хартія. Пані Іванно, як ви бачите роль радіо під час війни, зокрема вашого Радіо Хартія?
Іванна Скиба-Якубова: Буквально перед цим ефіром ми отримали другу реєстрацію і стали вже не просто онлайн-медіа, а лінійним онлайн-медіа. Тобто ми тепер є справжнім радіо навіть за законом. І 16 листопада ми нарешті зробимо те, до чого давно йшли ― вийдемо у цілодобове онлайн-радіомовлення. Нас можна буде слухати на radiokhartia.com. День радіо ― дуже хороший день для старту.
Радіо ― це великий театр уяви. Про багато речей ми можемо тільки говорити, не показуючи їх. Про розбиті міста, в які вже не можемо потрапити, або про наземні роботизовані комлекси чи безпілотники ― ми це можемо проговорювати, але не показувати, щоб для ворога були неприємні сюрпризи. Радіо ― це дуже важлива історія про людський зв’язок і можливість говорити до тих, хто зараз не може бути поруч. Тримати зв’язок із закордоном та з людьми, які служать. У нас завжди багато включень з інших міст, адже не всі готові бути з нами фізично у Харкові. Тож радіо дає велику розкіш дистанційного спілкування. Війна нас змусила шукати нові формати, і ми зробили річ, якої ніхто до нас не робив, бо не було такої реальності. Ми фактично створили медіа, в якому частина команди є військовими, а частина ― цивільними. І це дуже цікаве поєднання двох оптик, двох точок зору, спроб позшивати нашу розірвану реальність, оприявнити дуже різні досвіди, нагадуючи про те, що ми один живий організм зі спільним майбутнім. Ці дві оптики ― у наших вже щоденних випусках "Новин з Дикого Поля". Це завжди пара ведучих ― чоловік-військовослужбовець і жінка-цивільна. Тому щоразу це дуже цікавий мікс запитань і відповідей та можливість знаходити різні способи говоріння з нашими слухачами.
Іванна Скиба-Якубова. Фото: uacrisis.org
Наші слухачі часто закидають, що ми, мовляв, розкриваємо в ефірах певні таємниці. А як правильно розповідати про війну по радіо, пане Дмитре?
Дмитро Хоркін: Так, як ми зараз розповідаємо про неї. Готуючись до цієї зими, для нас дуже важливим є виклик оперативно реагувати на складні ситуації в містах, а не лише на лінії фронту. Ми бачимо, що ворог робить усе для того, аби життя у великих містах України було неможливим і нестерпним. Чернігів, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон… Ми розуміємо, яка буде зима, і маємо реагувати й детально повідомляти нашим радіослухачам, що і як робити. Серед постійних слухачів є так звані "шукачі бліх", які полюбляють давати різні поради. Але дуже важливо, що наша служба новин Суспільного працює відповідно до стандартів. Є певні суто професійні обмеження, коли ми щось не видаємо в ефір. Я погоджуюся з Іванною в тому, що радіо ― більш безпечний засіб, аби передати інформацію щодо лінії фронту, наприклад.
Пані Іванно, як зараз виглядає ситуація із цензурою та самоцензурою, на ваш погляд?
Іванна Скиба-Якубова: Думаю, що чим далі у війну, тим більше ми всі мусимо ставити собі запитання: "Ми щось говоримо, щоби що? Який наслідок наших дій? Що ми хочемо і що відбудеться у результаті?". Ці ніби банальні речі треба постійно собі нагадувати. Наше медіа має високий ступінь партнерства з бригадою і, відповідно, ми маємо великий доступ до направду цікавої інформації. Але ти себе часто зупиняєш, бо розумієш, що можеш наразити на небезпеку окремих людей і навіть якусь військову операцію. Що з цим робити? Ми всі шукаємо відповідь на цьому полі. Один із наших шляхів ― іти за конкретними людськими історіями та конкретними досвідами, говорити не так про факти, як про людей, котрі є у війську. Адже люди часто говорять про те, що у війську почалося якесь нове життя, що я себе перевинайшов, самореалізувався тощо. З іншого боку, у людини ламається життя, усе перезбирується, і ми як суспільство мусимо це розуміти і вибудовувати певну екологічну комунікацію. Я дуже бентежусь, коли до нас приходять військові, що розпочали свою службу у 18-20 років. У студії сидять люди, яких мені вперто хочеться назвати "діти", а вони вже мають кілька років військового досвіду, і ти їх запитуєш якусь дурню, мовляв, тобі ще 5 років чекати до 25-ти… А вони дивляться на тебе: "Чого чекати?..". Такі ситуації спрацьовують найсильніше (щодо самоцензури ― ред.).
Ірино, як ти обирала теми для програм? Як ти їх відсіювала, якщо відчувала, що не на часі?
Ірина Сампан: Є цензура заради цензури. Хтось вирішив, що не можна, а чому не можна? Тому що є "принцип вахтера": я тут сиджу і розпоряджаюся. Іноді на таку цезуру не варто зважати. Є цензура заради безпеки, це важливо. Наприклад, інтерв’ю з військовими ― це вже напрацьований алгоритм. У досвідчених бригадах медійно все перевіряють. Ми знаємо, що вищі офіцери дозволяють собі певні висловлювання, зокрема й політичні. Якщо він хоче сказати свою думку стосовно затримки озброєння зі Штатів, то він її говорить. А що тоді цензурують? Це інтерв’ю проходить через відділ розвідників, де ретельно відслуховують цей матеріал. А я навіть дуже зацікавлена у тому, щоб це інтерв’ю продивилися спеціалісти. Тому цензура заради безпеки ― єдина цензура, яка для мене виправдана. Є ще третій вид цензури ― це самоцензура. Вона від відсутності достатньої кількості досвіду та професійної вправності. Це приходить лише з досвідом. Наприклад, до мене було багато звернень, мовляв, злочинні накази, наші підрозділи кидають на м’ясо тощо. І тоді треба сто разів подумати, чи братися за цей матеріал, чи справді таке було. Чи я беруся дискутувати з наказом умовного комбрига й аналізувати, чи був злочинним цей наказ? Тут у мене спрацьовує самоцензура, я не можу дати цю кваліфікацію, адже має бути дуже ґрунтовне розслідування з багатьма сторонами. І лише потім це може піти в ефір.
Дмитро Хоркін: Вічні етичні дилеми. У мене складна ситуація, бо я вже 16 років є диктором президента. Постійно перебуваю у цьому оточенні й багато чого бачу. Але я вважаю, що про корупцію ми маємо говорити, і ми це робимо. Є інформація військова, а є інформація економічна, яка стосується господарчих питань, тендерів і закупівель, про це ми також маємо говорити. Корупція на контрольно-пропускних пунктах була ще тоді, у 2014 році, коли я почав вести проєкт "Донбас.UA". Нам телефонували в ефір і казали, що про це не треба говорити. Якщо ми говоримо про обмеження інформації у воєнний час, на жаль, у нас це ніяк не прописано, як це прописано, наприклад, в Ізраїлі. Тому вдаємося до самоцензури.
Ірина Сампан. Скриншот із відео
Як нам, радійникам, утримувати аудиторію під час війни за тих умов, коли потенційні слухачі мають низку інших можливостей: поскролити соцмережі, переглянути ютуб-канали тощо. З’явилося дослідження, яке показало, що понад 46% українців уникають новин про війну. Як радіо може не втрачати кожного другого потенційного слухача?
Ірина Сампан: Ніяк не може. Ми будемо втрачати, це природній процес. Як конкурувати з клікбейтними заголовками, з каналами-мільйонниками, з телеграм-каналами, які просто генерують тисячі новин на день? Ніяк. Кажуть, що у третю світову воюватимуть палицями. Бо технології дуже стрімко розвиваються, і всі ці війни роботів маємо зараз, тому наступну війну після технологій будемо воювати палицями. Отак і з інформаційним полем ― аби ми не повернулися до голубів! Людство може дуже втомитися від засилля цього інформаційного сміття ― і повернутися до якогось екологічного способу вживання інформації. І можливо, це буде радіо.
Іванна Скиба-Якубова: Навіть якщо ми воюватимемо палицями і голубами, у нас залишиться те, що з людством є всю дорогу ― це історія. Людина як суспільна істота потребує історій, які ми завжди будемо переказувати одне одному. Мені здається, це наш шанс на виживання як класичного медіа. Люди все одно привчені збиратися біля вогнища і розповідати казки. Ми робили дослідження медіапотреб серед військових корпусу "Хартія" і побачили, що взагалі новинами цікавляться люди 50+. І тут постає питання, як радійникам з такими великими форматами, розлогими розмовами апелювати до аудиторії, яка звикла до коротких форматів ТікТоку. Дослідження також показало, що є величезний запит на гумор. Усі респонденти говорили, що вони хочуть інформації, яка їм допоможе "втримати кукуху". Нещодавно на Радіо Хартія вийшла розмова з стендапером Василем Байдаком, де він відповів на запитання Сергія Жадана, як для себе визначити межі, про що можна жартувати. Байдак сказав: "Формула дуже проста ― це концентрація на власному досвіді. Ми всі маємо право жартувати про те, що самі пережили". Ми тут у Харкові багато жартуємо і сміємося. Реальність занадто складна, тому є великий запит на гумор, на підтримку одне одного через емоцію, несподіванку, парадокс, інколи навіть абсурд. І ― на величезну емпатію.
Читайте також: https://ukr.radio/news.html?newsID=108999
