Світлана Ройз. Фото: krivbass.city
Звідки віра в дива береться і для чого вона потрібна?
Нам потрібен оптимізм, віра в дива і подарунки. Вона пов'язана з підвищенням рівня дофаміну, у нас покращується настрій і ми відчуваємо більшу концентрацію уваги. Чим більше у людини рівень мрій і надій, тим вище рівень стресостійкості. Бо мрія і надія – це форма нашого спротиву. Коли ми мріємо, ми дозволяємо собі дозволити майбутнє. Кожна наша мрія і надія пов'язана з нашими сенсами. Вони всі спираються на якусь цінність нашу внутрішню. І це означає, що вони є, як наша внутрішня вісь і опора. І наша доросла віра в дива спирається на тестування реальності і здорову критичність. Ми вже переросли з вами час, коли могли просто сподіватися, що якийсь невідомий Святий Миколай все принесе. Ми зараз самі один для одного Миколай.
Тема свят і традицій… Ми їх можемо пов'язати із травмотерапією. Бо традиції свята – це те, що дають нам відчуття безперервності життя.
Коли з людиною щось відбувається, потрібно налагодити те, що було пов'язано в її житті із ритмами, традиціями. Ми знаємо, що Новий рік буде за розкладом.
Дитині завжди важлива віра у чари і дива, є сили, які більші за батьківські.
Коли дитина проходить кризу трьох років, вона обезцінює роль батьків. Але їй важливо за щось триматись. І у дітей віра у вищі сили, в сили, більші за батьківські, бо в якийсь час вона розуміє, що батьки не можуть зупинити війну, хвороби. Вони починають спиратися на сили супергероїв і потім ці сили вирощують в собі. Віра в магічну істоту з часом має перейти у віру в свої властивості і свої сили.
Пік магічного мислення припадає на чотири-п'ять років. Це час, коли у дитини активно працює емоційна і фантазійна сфера. Віра в добре і велике дають те саме відчуття безпеки, що є щось, що може подбати про справедливість. Дитина не втрачає довіри до світу. І якщо навіть вона в цьому віці побачить батьків із подаруночками, то її віра в дива і фантазійне походження настільки сильна, що виглядає так, як подарунок із рук Миколая потрапив до них. Еволюція мислення дитини буде проявлятись в проявленні критичності. У 7-8 років дозріває логічне мислення, осмислення всього. Дитина починає шукати докази, що подарунки готує не Святий Миколай. І що фей не існує. Вона починає ставити провокативні запитання. Але саме в цей час дитина все ж таки буде шукати ознаки існування чарівних істот. І цей регрес до віри, до фантазії для того, щоб у дитини була всередині можливість спертися на те, що колись давало стабільність. І те, що ми можемо спостерігати у наш час, особливо у дітей, що зазнали досвіду травматичного чи які пережили різні види втрат. Ми можемо бачити у них більшу критичність, у інших дітей буде внутрішній регрес до віри малюків. Дитина, яка була розчарована в тому, що відбувалося, може переносити відчуття розчарування і на цю тему. І коли дитина зараз каже, що не вірить в Миколая, в Бога, у фей, тому що він не зміг зберегти когось з близьких. Я не впевнена, що потрібно підживлювати штучно цю віру. Але ми можемо сказати, що, на жаль, найдобріші, найчарівніші сили не можуть втручатися в долі. Дуже шкода, що тобі доводиться через це проходити. Але я впевнена, що всі добрі сили зараз з нами. Вони не могли відвернути біди, але зараз вони продовжують піклуватися.
Вік критичного мислення – 9+, коли кора дозріла до сумнівів. 9 років у сучасних дітей – це передпідлітковий вік. Вони мають знецінити те, що для них було занадто цінно, коли вони були малюками. І ось тут ми маємо бути обережними в тому, що нам не потрібно штучно утримувати дитину в магічній реальності. І ми поступово передаємо контроль над створенням разом з нами цієї реальності. Вона буде в створенні подарунків для інших. І в цьому віці, коли дитина нам каже, що не вірить і знає, що подарунки готуєте ви, ми можемо чесно сказати, що для нас так важливо було бути руками дива і долучати дітей до цього дива. Ми можемо сказати дитині, що нас всіх надихають дива, добро і ми можемо стати провідниками цього добра. І насправді ми такими провідниками є один для одного.
Криза дев'яти років, яку дитина проходить від магічного до критичного мислення, наче виходить із лав обіймів магічного світу, в якому все можливе і все для неї. Вона переходить до світу реального. І це для дитини болісно. Якщо дитина затримується в цьому світі, ми переходимо до етапу, коли знецінюємо те, що було раніше. І ця криза проходить через знецінення. Ми її можемо болісно відчувати. І в цей момент ми допомагаємо дитині адаптуватися до світу реального. Це тема, з якої дитина зможе стати сама творцем див для інших, ми залучаємо її до створення атмосфери, подарунків, сюрпризів.
Старша дитина може знецінювати почуття малюка, особливо якщо між ними є ревнощі. Ми маємо взяти старшу дитину у спільники і казати про те, що дуже потрібна твоя допомога бути провідником Святого Миколая, в якого ти можеш не вірити, але я в нього вірю. Давай подумаємо, що ми можемо і яке диво створити для малюка. І залучати – діти ведуться до гри, їм потрібна ця гра – до того, як робити сліди Миколая борошном, як вони могли би зробити квест. Ми перекладаємо відповідальність за ігрову дію, залучаємо до гри. І це може надавати старшій дитині відчуття сили і відповідальності.
Є діти, які в диво не вірять. Або батьки ухвалюють для себе рішення не розказувати цієї казкової історії. Можливо одразу варто сказати, як все в світі працює?
Насправді це теж варіант норми. Я знаю багато родин, де домовилися між собою дорослі, що чесно самі дарують подарунки. І вони розповідають, що Святий Миколай – це міф, в який ми домовились вірити, щоб в нашому житті було більше казковості. І це теж нормально. Просто в родині це має бути узгоджено. Ми маємо попросити дитину, щоб вона не знецінювала віру інших дітей.
Діти бачать зараз занадто багато Святих Миколаїв і їхніх образів. Дитині ми можемо сказати, що є відчуття дива, а є його провідники-актори. І це теж буде чесно. Маленька дитина у віці магічного мислення зробить все, щоб повернутися до віри. Дитина семи років буде нас підозрювати.
У мене було спілкування з підлітками, які розповідали, що момент, коли вони дізналися, що подарунки дарують батьки, для них було кризою розчарування. І ми до цього маємо поставитись дуже обережно і серйозно, бо у дитини може статися істерика. Бо це розчаруватись в тому світі, в якому дитина жила. Можна сказати, що мені шкода, що ти розчарований, але ж ми провідники див. Нас обирають, щоби тебе порадувати.
Обов'язковий атрибут новорічних різдвяних свят – подарунки. Як бажання дітей змінюються? Що вони хочуть отримати?
У сучасних дітей побажання стали більш матеріальними. Під час Великої війни діти бажають перемоги, смерті Путіну, щоб всі близькі повернулись, щоб можна було повернутися в домівку, бажають життя чи одужання близьким. Другий пункт – це якийсь матеріальний подарунок. Дорослі часто кажуть, що діти балувані, розбещені фінансовими і матеріальними можливостями. А для мене в цьому є добра новина, бо моє покоління не мало права бажати для себе чогось матеріального. Ми мали бажати миру у всьому світі, всім здоров'я. Якщо людина казала, що вона для себе щось хоче, її могли звинуватити в егоїзмі чи в тому, що вона занадто матеріальна. Те, що діти дозволяють собі взагалі хотіти і мріяти, ознака того, що вони нам довіряють. І вони довіряють матеріальному світові. Чим більше я втілеснена, тим більше я відчуваю впевненість. І ось можливість побажати матеріального – це про те, що я знаю, що моєму бажанню може бути місце. Ось те, що діти бажають для себе все більше і більше матеріального, може бути ознакою того, що, можливо, і ми поруч із ними десь більше уваги приділяємо чомусь статусному. Коли поруч зі мною підлітки постійно хочуть все новіші і новіші моделі айфону, я розумію, що конфронтувати з цим побажанням не дуже коректно, бо для підлітків статусність – це не про сам телефон, а про впевненість в собі, бо вони поки напрацьовують це відчуття внутрішньої опори. Поки її немає, для них важливо буде спиратися на щось у зовнішній території.
Коли діти в листі Святому Миколаю пишуть, що хочуть, аби тато повернувся, а тато на фронті і у нього не буде зараз відпустки. Або мама знову була поруч, а мама загинула…
Ми маємо бути максимально чесними. Коли дитина озвучує щось складне, що пов'язано для неї із переживаннями і емоціями, ми даємо підтримку саме емоціям. Ми можемо сказати, що мені боляче через те, що мама не може бути з тобою, що ти пережила таку втрату. Мені шкода, що тато не може саме зараз бути із тобою. І шкода, що це із тобою відбувається. І тільки після того, як ми дали опору, як ми підтримали в емоціях, ми можемо пропонувати щось, щоби давало нову опору. Якщо ми знаємо, що є шанс на здійснення її мрії чи коли дитина бажає навіть матеріального подарунку, на який зараз немає спроможності, якщо дитина бажає собаку чи котика і ми знаємо, що не можемо його зараз подарувати, ми можемо сказати, що іноді подарунка потрібно дочекатися. Але це тільки в тому випадку, коли знаємо, що цей подарунок може бути здійсненим. Ми можемо казати, що багато добрих сил робить все можливе, щоб це сталося. Якщо мова йде про батька чи людину, яка може і має повернутися, то маємо сказати, що точно знаю, що якщо батько чи мама могли бути зараз поруч, вони стовідсотково були би з тобою. Бо дитина переживає свої дитячі відчуття, вона сприймає світ егоцентрично. І якщо поруч немає батьків, то дитина може думати, що це або помста, або вона погано поводилася, чи через те, що батьки просто мене не люблять і не хочуть бути поруч. І ми маємо поконфронтувати з цими думками, навіть якщо дитина їх не озвучує, ми маємо сказати, що тато і мама настільки тебе люблять, що якби могли, то були би з тобою. І з дитиною, яка пережила втрату близької людини чи тварини, втратила домівку, ми теж маємо сказати, що я впевнена, що якби у мами чи у того, кого ти любиш, була б можливість, вони б стовідсотково були і хотіли тебе обійняти так, як я тебе зараз обіймаю. І ми стаємо провідниками любові в цей момент. І далі ми можемо переключити дитину на те, що би вона зараз хотіла зробити в пам'ять про любов до близької людини.
Я супроводжую багато родин в горюванні. Дитина на кожну святкову вечерю сама захотіла поруч ставити чашку, наче це чашка мамина. І вона запрошує подумки маму до столу. І в цей момент каже, що відчуває мамину присутність. Для дитини важливо спиратися на матеріальні об'єкти, на іграшки, наші обійми.
Дитина вірить, що подарунки робить якась магічна істота. І у цієї магічної істоти безлімітний баланс на картковому рахунку.
Розчарування привчає дитину, що в світі може бути все по-різному. У нас різко знижується рівень дофаміну і відчуття радості і турботи від світу і задоволення життям. Нам на підмогу йдуть комунікації. Дитина написала листа – а це створити очікування. І на це очікування має бути зворотній зв'язок. Для дитини це дуже важливо. В цьому випадку ми можемо написати зворотного листа від Миколая, де було б написано, що мені так хотілось тобі зараз подарувати все, що ти захотіла. Але, на жаль, я не знайшов те, що тобі потрібно. Ми маємо це прокомунікувати. В дорослому світі це називається кризові комунікації. І запропонувати компенсацію за те, що я не можу виконати твоє бажання сповна. Я не можу зробити це, але я зроблю ось це. Це теж про нашу відповідальність і чесність. Якщо ми знаємо, що дитина вже створила очікування і ми не можемо ствердити ці очікування, ми маємо це прокомунікувати. Ми маємо сказати, що, можливо, зараз Святий Миколай всі свої сили направляє на військо і на допомогу війську, саме зараз Святий Миколай не може це виконати, іноді просто потрібно дочекатись свого дива. Мені дуже шкода, що вийшло не так, як ти сподівалася. Напевно ельфи щось переплутали. Мені так подобається твоя лялька. І ми можемо сфокусувати увагу на тій деталі, яка точно про те, що дитина хотіла.
Коли дитина каже, що якщо Святий Миколай мені цього не принесе, я не буду в нього взагалі вірити, ми можемо казати, що добрі сили не приймають шантажу та маніпуляції. Вірити чи ні – це твій вибір. Я вірю в те, що про мене дбають і що мене люблять. Я вірю в любов і життя, не вимагаючи доказів. І одразу перемикаємо увагу. А давай подумаємо, для кого цього року ми можемо стати провідником дива. Кого ми можемо порадувати? Коли ми хочемо бути, як хтось інший, ми можемо втратити відчуття своєї унікальності, коли ти хочеш те саме, що у іншого, ти насправді хочеш саме цю іграшку, чи ти хочеш бути, як ця людина?
Заведіть журнал подарунків. Кожен записує туди, що було б бажаним. Нам потрібно дати відчуття, що важливо твоє бажання, що за кожним бажанням є якась потреба і вони важливі. І коли дитина промовляє своє бажання, ми всередині напружуємося, бо у нас може бути відчуття, що забирають останні сили і ресурси, адже наша дитина ненажерлива. А насправді це про те, що дитина може просто хотіти посісти своє місце в житті, мати право на це. Вона скоро забуде про ці бажання, але те, наскільки ми чутливі до її бажань, просто вислухати, кивнути і сказати: "Запиши в журнал подарунків". Дитина має бачити, що у кожного в родині є право на подарунки. Дитина має бачити, що у мами теж є свої бажання. Мама теж людина. І в неї теж є право. Коли є бажання, ми записуємо в журнал подарунків, а потім у нас може бути день подарунків. Ми обираємо конкретну суму, яку можемо витратити в цей день. І дитина із журналу подарунків може обрати подарунок саме на цю суму. І ось коли ми ходимо по магазину, ми можемо обрати саме цю іграшку, саме цей рядок в журналі подарунків і саме на цю суму. І сказати, що саме зараз в день подарунків ти можеш собі ось це обрати.
Якщо дитина часто поверталася до однієї теми, то це сигнал, що і без листа Святому Миколаю чи якимось чарівним силам ця тема для дитини бажана.
Треба святковий настрій штучно викликати?
Штучно у нас нічого працювати не буде. І ми не зможемо себе змушувати радіти, бо це буде пов'язано з тим, що у нас все більше буде вироблятися кортизолу замість того, щоб піднімався рівень дофаміну. Якщо у нас низький рівень дофаміну, то це означає, що ми втрачаємо цікавість до світу. І це не тільки про щастя. Він взагалі про відчуття задоволеності життям і про енергію життєву. Якщо немає дофаміну, то може бути більший рівень кортизолу – гормону стресу. І далі може бути все менше концентрації уваги. Якщо у нас немає енергії, ми не вигребемо. Святковий настрій не з'явиться за наказом. Новорічні свята – це момент деякої межі, в якій ми зависаємо між тим, що було і тим, що буде. Закономірно, що в цей час може загострюватися відчуття втоми, туги, виснаження. Наше відчуття розчарування собою, людьми – воно дуже закономірне. І особливо, якщо сил замало чи родина переживає складні події. Потрібно дозволити собі чесність. Так, зараз жодного настрою. І від метушні мене буде нудити. Як тільки ми кажемо ці слова для себе чесні, це знімає напругу, наче дає дозвіл бути собою. Замінити святкові ритуали на підтримувальні. Ми даємо собі маленьке підживлення, із якого будуть народжуватися більші кроки. Робити мікрокроки і не порівнювати себе з іншими. Порівняння себе з іншими виснажує. Святковий настрій необов'язковий, але турбота про себе обов'язкова, нам потрібна енергія для життя. Найпростіший спосіб знайти цю енергію – це радість. І це просте питання, що би сьогодні мене порадувало. Для того, щоб наше серце витримало навантаження і щоб клітини серця швидше відновились, щоб знеболити серце, у нас виробляється окситоцин – нейрогормон близькості, він змушує нас бути більш людяними, дивитися на інших, допомагати іншим, говорити теплі слова, вітати, обіймати. І я нам бажаю, щоб наш окситоцин переміг.
