Розкажіть про ідею?
П'ятий рік триває, по факту, Третя світова війна. Статті (Роман Романюк працює у виданні Українська правда – ред.) мають досить широкий інтерес, людям цікаво зрозуміти, як ми стоїмо, за рахунок чого ми нівелюємо технологічну різницю, яка була між нами і нашим ворогом, які нові види озброєнь ми придумуємо. Як звичайні люди, які до повномасштабного вторгнення в більшості своїй до ніякої війни, озброєнь стосунку не мали, знаходять в собі сили в екстремальних умовах ухвалювати правильні рішення і робити різницю на фронті. І коли стало зрозуміло, що ці статті цікаві, що людям цікаво про це читати, ми із моїм видавцем поговорили і вирішили, що треба зробити із цього книжку. Ми зібрали всі тексти, які я писав на Українській правді з цього приводу, доповнили їх, добрали інтерв'ю в дійових осіб і зробили книжку. Все-таки книжка – це артефакт, який ти купив і він із тобою завжди. Тому що сьогодні ти статтю прочитав, а через три місяці ти вже не можеш її знайти в безмежному інтернеті. А тут книжка – це просто інший спосіб споживання контенту.
Саме написання цих статей з приводу якихось нових видів озброєння… Всі тексти, зібрані в книжку, були в Україні і, загалом, в світі, мабуть, першими, які відкривали цю тему. До того, як я написав текст із детальним розбором того, як Україна потопила крейсер "Москва", були якісь тексти в західних виданнях напіввигадані. А коли я видав цей текст, то це було відкриттям і одночасно закриттям цієї теми. Тому що після цього писати щось про затоплення "Москви" просто не було сенсу, бо вже все було написано. Так само і про морські дрони, і про дрон "Лютий", який долетів нещодавно в Республіку Комі майже 2000 км від кордону із Україною. Коли я писав текст про нього, їх тоді виробляли штук 11 чи 12 на місяць. Це була супер ексклюзивна зброя, про яку ніхто нічого взагалі не знав. І це було прикольно, тому що цікаво завжди відкривати щось нове. Але, з іншого боку, це було супер складно, тому що, коли в державі є якась секретна розробка, вона не зацікавлена в тому, щоб журналістам розповідати швидко, що там і як це все працює. Тому це було і цікаво, і дуже складно, тому що треба було знайти людей, які щось про це знають, які це роблять, застосовують, вмовити їх розказати деталі і потім довго і складно це писати таким чином, щоб не розкрити ніяких складних технічних рішень, які можуть нашкодити, не розкрити локацій, щоб ворог не міг знищити ці виробництва, не нашкодити людям, які їх застосовують, щоб ворог не міг їх вистежити. Але, в той же час, розказати ці героїчні історії, кожна із яких прямо достойна якогось окремого блокбастера для Голлівуду.
Якщо ми говоримо про зброю і процес її прогресу, то можемо визначити, яким періодом часу він взагалі обмежовується?
Будь-яка війна – це завжди величезний жахливий технологічний стрибок. Він спричинений і покликаний для якомога масовішого вбивства людей. Всі попередні війни в світі спричинялися до того, що люди винаходили якісь технології, які дозволяли вбивати більше людей, спалювати більше техніки. Ця війна, очевидно, не могла стати винятком, тому що на вході в неї, як мінімум, Україна мала настільки неспівмірний паритет потенціалу цього озброєння власного і ворога, що в нас до спротиву не було ніяких показань. Треба було одразу складати зброю, здаватися і йти на капітуляцію. Очевидно, що Україна цього не хотіла і не могла собі дозволити. Тому треба було шукати якісь технологічні рішення. Є речі, які визначають драматургію всієї війни. Поява дронів, масове застосування і FPV, і далекобійних засобів. Це те, що виникло, буквально, на ходу, з коліс, прямо на полі бою останніх три роки. Але, очевидно, що на війні продовжує застосовуватися в теперішньому розумінні класична зброя: і ракетне озброєння, і військова техніка, бронеавтомобілі, БМП, БТР, танки, артилерія. Вони теж розвиваються. Вони теж мусять реагувати на головну зміну – на появу компонентиу безпілотних засобів ураження на полі бою. І вони теж якось модифікуються. Але в них ці зміни еволюційного плану. Тобто якихось супер змін в конструктивних речах – ніхто не припинив ставити колеса чи якісь кулемети, гармати на башти на бронетехніці зверху. Просто з'явилися якісь додаткові засоби захисту від дронів, розвинувся РЕБ, інші системи, які протидіють. Але глобально ці засоби не змінилися. А от поява безпілотних систем – це революційне рішення, його можна окреслити кінцем 2022, початком 2023 року, коли безпілотники почали застосовуватися плюс-мінус масово.
Ваша книжка чим важлива для закордонної аудиторії?
Я не військовий експерт, а письменник. Я пишу книжки не для військових, в кращому випадку про військових. Очевидно, що дійові персонажі військові. Але ці книжки написані не для них. Вони написані для того, щоб захопити і показати, які, без перебільшення, героїчні люди, винахідливі, стійки, здатні протискати рішення, які ніхто не хоче робити і ці рішення потім змінюють хід історії. Це книжка про героїчних людей в героїчних обставинах. І вона написана у форматі блокбастера. Це не про тактико-технічні характеристики зброї: хто скільки летить і як воно стріляє. Ні, це книжка про людей – екшн. Тому для української аудиторії відчути себе частиною цієї великої історії – це якось надихнутися, побачити світло в кінці тунеля, зрозуміти, що навіть в ситуаціях, в яких у нас не було шансів, ми все одно ці шанси знаходили і витискали для себе максимум. Це головна задача цієї книжки для України.
А для закордонного читача це книжка про те, що ми не жінка-страдниця і не мати-горювальниця, не плакальниця на поминках, яка може тільки виплакувати копієчку. Що ми, насправді, героїчна нація, здатна робити речі, яких ніхто в світі ніколи не робив. І чесно зізнатися – не віриться, що хтось здатен їх ще робити. І мені здається, що цей образ українців не як якихось безсилих жертв, людей, здатних давати відсіч. Вона може показати людям, які нас підтримують, що вони роблять це недаремно. Як любить говорити Зеленський: "Світ любить переможців". Це книжка про переможців. І якщо вдасться зробити для неї широкий розголос за кордоном, то це зіграє для нас дуже хорошу службу.
