Артеме, для тебе це не перший досвід роботи в аудіоформаті. Як цього разу відбулася зустріч із власним текстом під час начитування?
Це був другий досвід начитування своїх текстів. Нагадує стрибок із парашутом: перший раз — не страшно, другий — я вже побоювався, оскільки, чесно скажу, не сподобалося начитувати тексти. Це не зовсім моя робота. Але я здивувався, бо дуже комфортно було працювати, і все відбулося набагато швидше, ніж я думав. Гадав, що затягнеться на кілька тижнів, а ми за чотири чи п'ять сесій змогли записати половину книжки. Звісно, її вже інакше сприймаєш.
Читання власних текстів уголос дає завжди новий ракурс погляду на них. Буває, що деякі речі я одразу перефразовую, читаючи, бо вони вголос звучать зовсім інакше. Як у тебе це відбувається? Що нового ти зрозумів про свій текст?
Якби я чув готовий матеріал, можливо, моє сприйняття тексту змінилося б. А так я просто ніби розповідав історію. Я знову повернувся до цього тексту: після написання я більше не перечитував його, не звертався до нього загалом, окрім уривків на презентаціях. А тут випала нагода його повністю прочитати, принаймні першу половину, і наново зануритися у стан, в якому я перебував на початку широкомасштабного вторгнення.
Щодо часових рамок "Гра в перевдягання" — це тексти, присвячені твоєму військовому досвіду після початку повномасштабного вторгнення, так?
Починається все за два дні до вторгнення. Фактично вся книжка — це перший рік служби в бойовому підрозділі.
Скільки знадобилося часу, щоб почати це описувати?
Зазвичай такі книжки не пишуться за один підхід. Це не романна форма, а тексти, які проживалися доволі довго від початку вторгнення й писалися з 2022 до 2025 року. Дуже багато довелося редагувати, оскільки частина текстів була написана для західних медіа. Я брав, наприклад, один абзац із конкретного тексту й розширював його до повноцінного розділу в книжці. Писалася вона у 2024 році. Знову довелося зануритися у спогади про перший рік великої війни, що було неприємно. Щоб відповідати настрою, в якому я перебував під час тих подій, потрібно було увійти в цей стан. Не найприємніше відчуття, тож я намагався якомога швидше зробити цю книжку: відредагувати, зібрати, скомпонувати, зробити її лінійною, щоб не було стилістичних розривів або сюжетних провисань, — щоб відпустити й більше не повертатися до цієї теми.
Чому ти вирішив пірнути в неприємні спогади, повернутися в минуле й описати його?
Потрібно було, бо від мене чекали книжку про війну. Якщо твій фундамент — це власний досвід, бажано мати бодай якісь гарячі сліди. Якщо я затягну це на кілька років, просто забуду, як усе відчував і що зі мною відбувалося. Мав вільний час — два тижні відпустки, які я міг присвятити повноцінному редагуванню цих текстів. Усі відпустки використовую суто для письма.
У ті дні ти вів щоденник або інші нотатки? Наскільки ad hoc, перебуваючи на фронті, у нарядах і чергуваннях, загалом була потреба це фіксувати?
Потреба була, але я більше покладався на пам'ять: багато в чому вона не підводила, за що я дуже вдячний. Щоденник не вів, бо не маю такої звички, але записів робив дуже багато. Щось фіксував у фейсбуці, але це було метафорично і просторово, не для всіх — суто для себе під замком, щоб потім повернутися. Були записи просто в текстовому редакторі телефона: щось помітив, щось сподобалося, впала в око чудова деталь. Іноді не було можливості записати, і я розумів, що це можна використати: наприклад, прекрасна візуальна річ, яку можна буде пізніше описати, тож я її фотографував і потім описував. У книжці я багато використовував із фотографій — образи, деталі, що тоді здалися цікавими, як-от антураж старих поліських хат, горіхи в пакеті з-під хліба, портрети на стінах, знімок хлопця у формі балтійського флоту. Такі речі рідко запам'ятовуються, та коли зафіксуєш їх на камеру, бачиш: це прекрасна деталь, яка оживляє текст.
На війні всі матеріальні ознаки дуже вразливі. Пригадую, колись у розмові з Яриною Чорногуз почула від неї історію про записки для збірки поезій, що згоріли під час чергових обстрілів. У випадку з мобільним телефоном так само. Можна щось сьогодні сфотографувати, записати, а потім цього об'єкта може не стати, на жаль.
Усі тексти я закидав у "хмару". Не довіряв телефону як фізичному об'єкту, який може згоріти або зникнути в інший спосіб.
Це нагода поговорити про музику й зокрема — про навушники, такі звичні в буденному житті речі, які в умовах війни, що ближче до фронту, то вони інакше й важливіше проступають у наших життях. Ти багато пишеш про музику в збірці "Гра в перевдягання". Зрештою, перша частина так і називається — "Музика для солдата". Вона повниться назвами гуртів, пісень, іменами улюблених виконавців і виконавиць.
До речі, в Німеччині скоро вийде переклад цієї книжки, і німецькою вона зватиметься не "Гра в перевдягання", а якраз "Музика для солдата". Вони сказали, що складно перекласти "Гра в перевдягання", щоб повністю вловити сенс, тобто німецький читач може не до кінця зрозуміти, про що йдеться. А тут є і музика, і солдат — усе зрозуміло.
А що таке музика для солдата?
Конкретно для мене це було все, оскільки я меломан — людина, що колекціонує музику на фізичних носіях. Я збираю музику на аудіокасетах. До великої війни це було моїм життям. Увесь вільний час я шукав записи за кордоном, у рекорд-сторах купував аудіокасети й тому подібні штуки. Маю колекцію старої японської аудіоапаратури сімдесятих років. Коли я потрапив до війська 3 березня 2022 року, виявилося, що музики в мене немає і вона мені дуже потрібна. Ніколи не слухав музику зі стрімінгів. Spotify був для мене плювком у душу меломана-аудіофіла, людини, яка слухає щось справжнє, щось намацальне, що можна взяти до рук, розгорнути касетну вкладку, вставити касету, натиснути "Play", на це працюють механіка з електронікою… А тут звідкись береться музика. Для мене це було щось несправжнє. Втім, обирати не завжди можеш.
Касетний плеєр брати з собою на війну…
Касетний плеєр — це батарейки, касети. Дуже складно, враховуючи обмеженість пересування, логістику й так далі, носити все це з собою. На другий місяць війни я купив собі навушники, оплатив Spotify і почав слухати музику саме так. Зрозумів, що це втеча у моє життя, у той світ до війни, що мені знайомий, близький, теплий, де мені комфортно і немає жаху, болю, страху, всього, що несе війна. Крім того, слухання музики в навушниках — це повага до побратимів, не всі її мають. Уяви собі двадцять п'ять людей, які живуть в одному будинку, й усі щось слухають — їм байдуже, що відчуває людина поруч, чи їй комфортно слухати якусь маячню. Добре, якщо це музика, а не уривки з російських серіалів.
Музика — це телепорт у минуле. Припускаю, багато людей тривалий час не могли слухати музику, бо вона одразу нагадувала про спокійне життя до повномасштабного вторгнення. Ти теж кажеш про те, що вона нагадувала мирні дні. Але ось ти солдат у формі зі зброєю — і слухаєш музику мирних днів.
Солдати діляться на дві категорії. Перша — це люди, які повністю приймають армійський постриг, стають на 100% солдатами й відкидають абсолютно все цивільне, бо це їм нагадує про минуле життя. Друга категорія, до якої належу я, — це люди, які, навпаки, намагаються не відпускати все те, що їх пов'язує з цивільним життям. Якось на півночі Київщини ми потрапили на згорілу базу відпочинку, напівкурортний комплекс, який росіяни спалили в перші дні вторгнення. У підвалі знайшлися залишки посуду — хорошої англійської порцеляни. Я собі взяв одну тарілку, щоб їсти з неї, і весь перший рік їв із цієї порцелянової тарілки. Мені було важливо їсти не з алюмінієвого казанка, а саме з тарілки. Коли була можливість поїхати по харчі, я купував собі не піцу й чипси, а ті продукти, що я їв у цивільному житті. Це мене тримало поруч із нормальним життям, як і музика. Я усвідомлював, що іноді ностальгія може бити боляче, але нехай вона б'є боляче тут — а там, навпаки, дає радість, якої я позбавлений під час служби.
А читати у війську вдається чи ні?
Ніколи не вдавалося читати, ні в мою першу каденцію під час служби в АТО, ні зараз. Причому воно так працює ще й на майбутнє. Ти не можеш читати ще рік-півтора після того, як повертаєшся у цивільне життя. І це проблема, особливо для письменника — людини, яка має читати. Мій обсяг читання зменшився у 5-6 разів порівняно з довоєнним.
І досі не повернувся?
Читаю дуже мало, на жаль. Не можу себе змусити. Крім музики, твоє дозвілля — швидкі відео в інтернеті, які перетворюють мозок на желе. І ти настільки звикаєш до кліпового споживання, що довгі тексти даються складно, і до цього треба потроху повертатися. Я намагаюся, але все одно звичка дивитися короткі відео залишається. Це велика проблема не лише в мене. Хлопці теж кажуть, що не можуть дивитися кіно, бо звикли до тридцятисекундних роликів.
Кіно — це окрема історія. Люди мені розповідали, що пішли з прем'єри другої частини "Аватара", бо там багато стріляють, їздить військова техніка і показують біженців. Це уявний світ, намальований у 3D, але виходить, що може наздогнати все, що ти переживаєш за воєнні дні, навіть в абсолютно фентезійному світі.
Може наздогнати все, що завгодно. Це правда.
Ти багато говориш про спогади, про музику юності. Що вона приносить дорослому чоловіку у формі, коли ти опиняєшся в черевиках себе-підлітка, що вперше слухає якийсь альбом?
Це можливість знову опинитися там, підлітком, який має такі турботи, які б ти залюбки зараз поміняв би зі своїми теперішніми — коли треба їхати на завдання чи нараду, заступати в мінус двадцять на нічне чергування і тому подібне. Натомість я зараз найбільше хочу слухати альбом "Jazz" гурту "Queen" і страждати через нерозділене кохання у свої чотирнадцять.
Хотіла б поговорити про інший текст — "Хто ти такий?". Ти пишеш в есеях "Гри в перевдягання", що ти сьогоднішній зовсім інакше працював би з персонажем Фелікса, ветераном афганської війни, і, напевно, розумів би його інакше. Ти кажеш, що писав цього героя з абсолютною впевненістю, спираючись на свій досвід служби в АТО, а сьогодні, з теперішнім досвідом, багато речей сформулював би по-іншому. Які, наприклад?
Зараз точно не пригадаю, але в поведінці Фелікса багато чого змінив би. Мені здавалося, що я все зрозумів щодо теми ПТСР — але ні. І збагнув я це лише тепер, тобто після першого року великої війни. Зараз навіть здається, що "Хто ти такий?" писав підліток. Я цю книжку почав писати у 2018 році, мені було тридцять три — був ще зовсім молодий. Це було сім років тому. Що я міг тоді знати? Здавалося, що все. Але служба в АТО багато в чому відрізняється від цієї війни.
Я не знаю, яка насправді була війна у Фелікса. Усвідомлюю, що там було багато складного, жорстокого, що буває на війні, — але не впевнений, що було аж таке, що є на нашій війні. Знову ж таки, не порівнюймо їх. Наша війна із захисту територіальної цілісності й загалом держави й інтервенція радянських військ до Афганістану — це абсолютно різні війни. Водночас усі війни дуже подібні, і солдат почувається схоже: той самий страх, невпевненість, армійщина. Здається, що з АТО я повернувся психологічно цілим, чого не можу сказати, наприклад, про цю війну. Мій головний герой Фелікс не повернувся психологічно цілим з афганської війни, і я намагався показати його стан очима підлітка. Можливо, так і вийшло, але, читаючи зараз, мені хотілося б переінакшити. Я зробив би Фелікса набагато глибшим, неоднозначним. Він і так неоднозначний персонаж, але я б додав відтінків і глибини.
Фелікса як персонажа вирізняє, зокрема, його надзвичайна самотність. Він ніби досі проживає війну, з якої не повернувся, і люди навколо нього не годні, а може, не готові, не завжди мають волю зрозуміти, що це за досвід, який він несе з собою. Ця рецепція, якщо говорити про теперішніх українських ветеранів і ветеранок, усе-таки змінюється. Можливо, суспільство вже більш готове пробувати зрозуміти, що це за досвід, — чи ні?
Не знаю. Не можемо говорити, поки повернення не є масовим явищем. Усе-таки більшість військовослужбовців іще перебувають на війні, і говорити про соціальний вимір зараз складно. Я не впевнений, що суспільство готове і що ставлення буде справедливим. Думаю, на початкових етапах суспільство намагатиметься відповідати очікуванням ветеранів, а далі, коли воно зіткнеться з проблемами, які несе повернення, стане менш толерантним. Звісно, ветерани це відчують. Сподіваюсь, що я помиляюся.
Проблеми якого характеру ти маєш на увазі — загальні на кшталт працевлаштування чи суб'єктивні історії (травми, досвід повернення)?
Це в комплексі. Уявімо собі село, де мешкає сімсот людей, і туди повертається десять ветеранів — можливо, травмованих, можливо, ні, та вони матимуть значне соціальне навантаження на це суспільство. Громада, звісно, підтримуватиме їх і на офіційному рівні, і загалом, але це буде соціальний виклик. Один ветеран буде пити, другий сховається й не виходитиме. Люди крутитимуть пальцями біля скроні, казатимуть: "Якийсь дивний. Зовсім чужий став на цій війні", — і тому подібне. З цим доведеться якось жити, не знаю як. Свого часу я багато про це писав і розмірковував. Але зрештою зрозумів: поки невдячна справа про це говорити й думати. Тому я облишив — і говорити, і думати.
В одному з перших текстів "Гри в перевдягання" є абзац, який я перечитувала кілька десятків разів. Він про наше покоління 30-40 років. Ти визначаєш його як таке, що "виросло переважно на російських культурі і безкультур'ї, із забетонованим усвідомленням своєї провінційної другосортності, із тихою заздрістю до цивілізованих країн. Але всі ми, хоч і по-різному, йшли до розуміння власної приналежності до української нації і до усвідомлення обов'язку захищати свої території […]". Для мене це справді пірнання в часи, коли ми підлітки, панує русифікація, телевізор показує казна-що, російські канали у вільному доступі, спробуй знайти контент українською мовою і так далі. Чому саме наше покоління так оприявнилося в ці надзвичайні роки після початку повномасштабного вторгнення?
Це стрижень. Покоління, що має той вік, який відповідає цим викликам своєю силою. Ми не можемо говорити про дітей (хоча дуже багато дітей на війні), та можемо говорити про дідів, що буває часто. Але переважно ці діди — це плюс-мінус наше покоління. Ми кажемо "дід", йому 45-50 років, а мені 40. Мусимо йти воювати і захищати. Так випало, що маємо саме такий бекграунд, саме таку історію нашого становлення і розвитку, на жаль. Водночас не лише ця війна, а загалом події останніх 10-12 років показують, що якраз на цих людях тримається Україна.
Як це покоління рухається від точки, коли немає нічого українського або його дуже мало в умовах суцільної русифікації, до тієї, де виявляється, що ми вже усвідомлюємо себе як українську націю?
Так, ми усвідомлюємо себе як українську націю — але це не означає, що ми звертаємося до української культури й історії. Знаю дуже багатьох, хто усвідомлюють себе українцями, як тих, хто належить до стрижня української нації. Але вони й далі розмовляють російською мовою і споживають російський контент. І коли їм кажеш, мовляв, трішечки не в'яжеться твоя готовність померти за ту посадку зі споживанням того, що роблять наші вороги, — дуже часто немає від них адекватної відповіді. Це наче розповідати людині, що куріння шкідливе. Вона це знає, але все одно курить.
Тут є певне розщеплення: ти хочеш бути українцем, але ще, можливо, до кінця не навчився. Я не осуджую, а розмірковую, оскільки не можу сказати, що навіть після 2014 року не споживав російський контент. Моя мама — викладачка російської мови й літератури. У дитинстві в мене все було російською про російську культуру, й очевидно, що воно зі мною пішло далі. Поступово відпадало, відпадало — і зараз відпало вже повністю. Але тривалий час усе одно переслідувало, і я з цим жив. Хтось не навчився це відкидати й досі несе повні кишені "Камеді клабу" чи серіалів про ментів. Можливо, люди не бачать альтернативи — через незнання мови, власної культури, небажання через банальну лінь дізнаватися, що є у нас і західніше від нашого кордону.
Знову ж таки, більшість тих, з ким я служив, були російськомовними. Багато хто перейшов на українську мову. Я сам був колись російськомовним, але перейшов на українську. Очевидно, що російська мова йде далі разом із культурою, з усім тим, що вони споживають. Чи треба з цим боротися? Не певен, що треба. Усе одно з часом більшість тих, хто в 2022 році говорив російською або споживав російський контент, зараз туди й не дивляться. У мене чимало таких знайомих. За ці чотири роки багато чого змінилося.
Як загалом на фронті функціонує мова? Коли потрібно щось сказати в рацію, розбирають, якою мовою говорять — чи як сказалося, так і сказалося?
Як сказалося, так і сказалося. Розмовляють як завгодно, іноді так, що не можеш зрозуміти. Ще за часів АТО в мене був командир роти (з Бершаді, фактично центральна Україна) — я ніколи не розумів, що він говорить: так швидко, з дивними словами. Не можу сказати, що це був діалект, але мова звучала дуже дивно, і це часто було незручно. Чи говорять у рацію російською чи українською? Коли в окопі сидиш, то байдуже: аби говорили, аби ти чув своїх.
Хотіла б іще поговорити про образ гри в перевдягання. Це назва всієї збірки есеїв, назва її другої частини, але ще й цілком конкретний епізод, описаний надзвичайно живо. Він дуже імерсивний, легко себе уявити на місці військового, коли той розпаковує рюкзак. Власне, це твій образ — людини, яка починає приміряти форму, перевіряти, чи все в рюкзаку складено правильно, — й ось раптом ти перед дзеркалом у формі. Що відбувається?
Відбувається перевтілення. Я почуваюся військовослужбовцем — тобто вже не цивільною людиною. Цей епізод трапився за рік-півтора до початку великої війни, у моє міжсезоння між службою в АТО і службою теперішньою. Це був дивний досвід, про який я написав колонку і потім її частково використав у цій книжці. Зараз той епізод уже не є для мене таким значущим, як тоді. Чимало змінилося, чимало відбулося після того глибших, страшніших, неприємніших, важливіших подій.
Перевдягання переслідувало мене впродовж усієї служби. Перший тиждень великої війни я прослужив у цивільному одязі. Форми не мав, на мене навіть автомат не записували, а просто дали його під чесне слово й попросили, якщо я раптом захочу втекти, щоб автомат залишив. Я ходив у цивільній формі, оскільки моя військова була літня, а ще була зима. Перший тиждень ми базувалися в Києві, і я рив окопи в джинсах і кросівках — удома, у трьох кварталах від мого будинку. Потім мені видають форму, я перевдягаюся — й оце приміряння нової піксельної шкурки робить тебе солдатом по-справжньому, адже до цього ти був наче цивільний з автоматом (я так і почувався, як не дивно).
Через рік я повернувся до Києва на службу в тилу. Знову знімаю з себе форму. І тут уже парадоксальне відчуття: я не почуваюся ані цивільним, ані повноцінно солдатом, бо для мене солдат — це людина, яка у формі з автоматом і десь там служить. Нині я вдягаю іноді форму, приблизно раз на два тижні, коли маю добові наряди або серйозне шикування. І знову дивно, і знову я почуваюся справжнім солдатом.
Що сьогодні робить форма? Ти кажеш, наче почуваєшся більше солдатом, коли ти у формі. Чому?
Так працює, мабуть, моя психологія. Я так відчуваю. Скажімо, виходиш на пляж — і не почуваєшся пляжником, поки не знімеш штани й футболку і залишишся у плавках. Так само, напевно, і в армії: щойно вдягаєш піксель — усе, ти солдат.
Ти казав, що солдати діляться на різні категорії, але одна із них — це ті, хто ніколи не вдягають форму, або, навпаки, завжди тільки у формі. Від чого це залежить?
Залежить від конкретної людини. Для когось це атрибут належності до певної касти, для когось — бажання показати всім, що я — солдат і, будь ласка, майте повагу. Я з тієї категорії, яка в цивільному житті ніколи не вдягає форму.
Цікава сюжетна лінія, про яку ти пишеш в есеях, — рукопис, який не дописаний. У кількох епізодах ти розмірковуєш про момент, коли текст, можливо, залишиться незавершеним через небезпеку для життя, в інших — коли можна було б сісти писати, але не пишеться з певних причин. Є стереотип про буття письменника на війні: оці нотатки, мовляв, література, створена в окопах. Але реальність зовсім інакша. Автори й авторки на фронті по-різному дають собі раду з можливістю писати. Ти на війні не міг писати?
Не міг писати художню прозу, а взагалі дуже багато писав на війні, так багато, як ніколи раніше — по три-чотири есеї чи колонки на тиждень. Була величезна черга від людей, які хотіли від мене текстів. Це було цікаво, але трошки втомлювало. А бодай пару речень художньої прози не знав, як видушити з себе. Навіть у першу відпустку, яку дали на початку 2023 року (тоді почали давати по 10 днів відпустки), думав, що приїду й одразу куплю новий ноутбук, щоб дописати роман. Я не написав жодного речення, не зміг. Колись я виправдовував це тим, що дійсність набагато цікавіша, ніж те, що вигадуєш. Але все це насправді виправдання.
Яке ж справжнє пояснення?
А його немає. Моя теперішня дійсність теж іноді буває цікавіша за те, що пишу, однак я знаходжу сили на художню прозу. Очевидно, я не можу писати її щодня, дозволяючи собі працювати над художніми текстами в армійські будні. Тому я використовую відпустки. Коли ти повністю зосереджений на тексті, ніщо не відвертає уваги, є лише ти й текст. Бажано, щоб за вікном було щось не дуже цікаве — наприклад, поїхати на дачу, де впізнавані околиці, де не треба дивуватися й казати: "Вау, як гарно!". Редагувати — це вже інша річ. У перший рік великої війни рівень стресу й загалом нового емоційного досвіду був дуже високий, що не дозволяло зосередитися на великому тексті, я навіть не міг редагувати вже написане. Дочекався першої повноцінної двотижневої відпустки й дописав роман уже в кінці літа 2023-го.
Знаю, що Радіо Культура слухають військові, і припускаю, що в когось може виникнути запитання, як у голові звільнити простір для писання, не конче художньої літератури. Що можна порадити тим, хто нас чує в подібних військових умовах і теж хотіли б почати писати, але не можуть знайти часу й місця?
Залежить від того, що почати писати. Якщо це спогади, автофікшн, то все залежить від людини, умов, у яких вона перебуває, і від того, як вона налаштована. Мені вдавалося щось подібне писати, частково це ввійшло у книжку. Якщо це художня проза, очевидно, що її більша частина буде саме про війну, але вона трішечки відірвана від твого "я" і від тебе як головного протагоніста цієї прози — мабуть, тут складно. Немає універсального підходу чи порад. Я писав переважно публіцистику, есеї або невеликі колонки для різних медіа, і виходив на певній техніці, на формулах, які працюють незалежно від того, в якому ти емоційному стані. Обираєш маленьку тему — і далі просто технічно виписуєш те, що маєш.
Існує стереотипне уявлення, що справжні тексти про війну (хай би що це означало) з'являться тоді, коли буде дистанція.
Я колись і сам про це говорив.
Ти згоден, що потрібна дистанція?
Не згоден. Я вважаю, що справжні тексти з'являться тоді, коли стануть всі зірки — талант, майстерність, суспільна увага, медійність — усе це складеться, і тоді ми побачимо текст. Є багато хороших, просто не завжди можемо їх помітити. Бувають тексти хороші, але overrated: розумієш, що це непогано, але якість не відповідає розголосу. Чи буде більше якісних текстів через 20 років? Якісних буде не більше, але деякі історії відсіються, і щось залишиться вже як наша культурно-історична спадщина. Нині маємо сотні текстів, десятки книжок про цю війну, і не можна сказати, яка з них зостанеться в історії. Через двадцять років ми зрозуміємо, що залишиться, а що ні.
У тебе як у читача є головні тексти про цю війну?
Немає. Є один головний текст загалом про війну, якщо говорити не про широкомасштабну. Для мене це "Інтернат" Жадана. Я за нього тримаюсь, це ніби маяк, який показує, що романи про нашу війну можуть бути такими.
Якими? Що тебе веде в цьому тексті, яке основне зерно?
Це на рівні відчуттів, навіть на такому "подобається" чи "не подобається". От подобається, і відчуваю: ось воно. Правда, так є. Все відчуваю: цю мерзлу дорогу, захололі руки, цього Пашу, хлопчика з інтернату, Дебальцеве, яке обстрілюють. Усе, що там відбувається, я відчуваю на 100%. І тому це для мене головний роман про війну. Чи будуть у нас подібні? Думаю, так. Чи будуть кращі? Сподіваюся. Коли? Не знаю.
Яка сцена, пейзаж чи інтер'єр із "Гри в перевдягання" головний, щоб зрозуміти світ, про який ти пишеш? Для мене, наприклад, це поліські хати, які ти згадував.
Так. Знаю, чому це для мене може бути головним: перші два місяці великої війни мені відчувалися набагато більше, ніж наступні чотири роки. Я потрапляю в певні обставини, які повністю змінюють моє життя. Мій емоційний фон і сприйняття дійсності змінюються кардинально. Я в таких обставинах, у яких ніколи не бував, відчуваю ті емоції, яких ніколи не відчував, — і тут оця хата. Ти не можеш її не запам'ятати.
