Анатолій Лимарєв. Фотоколаж Суспільне Культура/Софія Віннік-Галузинська
25 травня цього року в Києві під час ракетно-дронового удару вибуховою хвилею зачепило будівлю Національного художнього музею України, де була виставка "Анатолій Лимарєв. Сонцесхід".
Олена Грозовська: Будівля постраждала серйозно. Нещодавня атака змусила музей закрити на невизначений термін двері для відвідувачів. І виставку ми змушені були закінчити передчасно. Роботи збереглися, ми евакуювали виставку. І все ж таки, я сподіваюся, цей виставковий проєкт ще буде представлений в Україні. Я не впевнена, що це буде в Києві. Є ідеї щодо Львова. Ми будемо продовжувати, оскільки проєкт, тема і постать для українського мистецтва надзвичайно важлива.
Анатолій Лимарєв – зірка недооцінена. В колі художників про нього знали. Його дуже валідують художники, живописці. Вони розуміють, наскільки це потужний живописець. Ми відкрили цю виставку в Національному художньому музеї, про яку митець мріяв впродовж життя, але так і не дочекався. Він вкоротив собі віку в 1985 році. І це теж драматична, трагічна історія про долю цього покоління. І це голос Донеччини, оскільки він сам народився в Амвросіївці і щоліта повертався до себе на Донеччину. І це його магістральна тема – не інструменталізована Донеччина, не Донецький вугільний басейн, а степова українська Донеччина.
Олег Саакян: З декількома роботами його я був знайомий раніше. Його постать складно обійти, вивчаючи Донеччину. В його творчості часто знаходиш свої символи, свій прихисток в пошуках дому. Особливо цікаво розкриваються в нього кольори піщані і ти бачиш просто, наскільки людина степом жила. Причому це не піщані бархани, це не про пісок. Це саме про степову землю, стерню, ковилу, про балки, якими Амвросіївський район, Горлівка, Бахмут весь порізаний. І це чітко прослідковується в його роботах. Взагалі він, як на мене, описує не Донбас. Він якраз описує Донеччину, ту антологію степову, яка притаманна регіону і на яку зверху оковами лягла індустріалізація. І ці балки перетворилися в котловани, порізані шрамами різних кар'єрів території. Степи були розорені. І він якраз є фіксацією цього доіндустріального стану, привнесення в індустріальний світ і намагання крізь ці заводи, кар'єри пробратися в антологію, в основу, в ту Донеччину, яка в кожній місцевій родині оспівана. Тому що ти все одно пам'ятаєш, як на ставок ходив, як це випасти в степу і подивитися в зоряне небо влітку, коли воно просто, як котлом, тебе накрило зверху, і таке враження, що казан над тобою, як описували козаки. І всі ці враження не про Донбас, а Донеччину.
Олена Грозовська: Анатолія Лимарєва часто називають сонцепоклонником. Майже в кожній роботі є сонце або місяць, але найчастіше сонце. І це не лише тональний камертон роботи, а уособлення основи життя, життєдайної сили. Ми відкривали виставку відео, яке відзняв на Донеччині Андрій Недзельський, який воює зараз. І це ті самі пейзажі, те саме сонце, той самий степ, який можна було побачити на нашій виставці. І дуже багато тем, мотивів всередині цього проєкту було. Це і тема Донеччини, степового світу, який пішов від нас завжди. І тема подвійної оптики, оскільки, крім робіт Анатолія Лимарєва, ми представили ще багато фотографій з родинного архіву. Це дуже цікаве поєднання однієї теми, яка розкрита і живописом, і фото. Останнє – це друзки цього світу, який пішов і який сьогодні стирають із лиця землі бомбардування російські. А живопис абсолютно по-іншому працює, оскільки акумулює в собі час. І ця реальність продовжує тривати, допоки ми взаємодіємо із ним. І це дуже цінно. Це історія про митців кола Лимарєва, митців нонконформістів, митців неофіційного мистецтва, наскільки вони були неофіційними, бо більшість із них були членами Спілки художників. Це люди, які створювали паралельну історію мистецтва за радянських часів. І до цього кола належав Анатолій Лимарєв. Він залишив багато портретів своїх друзів, художників нонконформістів. Також ми говорили про його монументальний спадок. І теж це важлива тема в контексті Донеччини, оскільки коли ми говоримо про тематизацію Донеччини в мистецтві, в першу чергу ми згадуємо мозаїки, вітражі, рельєфи Донеччини, оскільки регіон відбудовувався дуже активно після Другої світової війни. І це теж дуже болюча тема знищення сьогодні цього спадку монументального українського.
Дике поле і стародавні кургани розчинилися у вугільному пилу. Є це відчуття?
Олег Саакян: Так. Формування людини радянської потребувало ідеалів, сенсів унаочнення в символах. Кожен символ має за собою значно більше значення, ніж просто його візуальний образ. За кожною мозаїкою, картиною, фотографією і будь-яким іншим мистецьким твором, де є дух митця, його погляд, призма, за цими символами розпаковуються певні сенси. Індустріалізація сходу України почалася не Радянським Союзом. Радянський Союз прийшов вже на пізню індустріалізацію європейську, яка відбувалася Європою. Під свідоцтвом про народження Донецька стоїть британський підпис Джона Юза. Він заснував Юзівку. Так само як в Лисичанську, Сіверськодонецьку на Луганщині зараз росіяни донищують найбільший спадок бельгійської технічної інфраструктурної архітектури поза Бельгією, тому що содовий завод – це про Бельгію. Так само, як дуже багато доклалися різні інші європейські індустріальні проєкти, щоб освоювати ці території. Але Радянському Союзу довелося все зачистити. Це був найбільш європейський регіон України. Саме на Донеччині все відбудовувалося старими країнами Європи і саме по моделі, яку ми можемо побачити в Німеччині, Британії. Донецьк до Другої світової війни і до його відбудови – це вулиці, які побудовані таунхаусами, які можна побачити в Манчестері. І багато спільного там є. Коли ми говоримо про степ, то Дмитро Тьомін – композитор, який є батьком американської вестерн-музики (136 фільмів, 22 номінації на Оскар, чотири отриманих Оскари), українець, який написав образ американського сходу, ковбоїв, всю цю естетику. І коли його питали, а як так вдалося, бо людина не народжена була в Сполучених Штатах, він каже: "Так степ – всюди степ: і у ковбоїв, і у козака проблеми ті самі". Ми можемо подивитися на Британію і побачимо частину тіні ранньої індустріалізації Донецька. Ми можемо подивитися на Америку, вестерни і частково побачимо там також вплив України. Це не тільки про Леонтовича і "Щедрик", який пішов у світ, знову ж таки, Покровськ, в якому він викладав в музичній школі. Але наш степ український є невід'ємною частиною європейських процесів. І Радянському Союзу потрібно було його відрізати.
Були мозаїки, писемні, музичні твори, естетика міська і публічних просторів, щоб виконувати ідеологічні функції, забезпечувати формування людини радянської і ідеального радянського простору Донбасу, який діяв за принципом постконструктивістів. В картинах людина намагається не скинути Бога, не протиставити себе цьому, а спостерігати, взаємодіяти, відновити. Це контррадянська культура, контррадянське мистецтво. Тому і за життя його виставка не змогла би відбутися в жодному великому мистецькому просторі радянського часу. Він був тим, хто деконструював і демонтував сам міф про Донбас.
"Дівчина шахтарка" – дипломна робота Анатолія Лимарєва.
Олена Грозовська: Це ранній приклад творчості Анатолія Лимарєва, це його дипломна робота. З нею пов'язаний скандал, оскільки офіційно за радянських часів жінок шахтарок не було. А Лимарєв підважував цю тезу своєю роботою. Йому заборонили захищатися нею. І для нього це був перший шок, коли йому довелося зіштовхнутися із цією офіційною догмою. Він знав цю дівчину. Бо в процесі підготовки до виставки ми знайшли фотографію її в шахтарському одязі з підписом Анатолія Лимарєва – це реально існуюча дівчина. Її поза і вигляд – це абсолютно вільна людина на своїй землі. І саме тому це абсолютно випадало за рамки промислового індустріального трактування шахтарів. Без розуміння того, чим був цей міф Донбасу, ми не зрозуміємо наслідків цієї ідеологеми, як вона формувалася, в пострадянські часи озлоякіснилася, як її використали згодом росіяни. Ми пам'ятаємо всі цю карту України, поділену на три сорти українців. Як вони використовували локальну ідентичність, намагалися відокремити від України, українського соціально-політичного і культурного тіла цей регіон. Це була абсолютна інструменталізація цілого регіону, навіть не певної місцевості. Це величезний регіон, який отримав назву Донецький вугільний басейн. І зрозуміло, що це дуже важливий регіон в радянській парадигмі. Це, свого роду, земля обітована. Там було поставлено величезний експеримент по видобутку не лише сталі та металів, а створення нової радянської людини, яка є надлюдиною, позбавлена етнічності, національності, є певним конструктом. Це абсолютно квазірелігійна історія, коли є батьки-засновники – Ленін, Маркс і Енгельс. І новий Адам – шахтар, металург, Стаханов – надлюдина. І це концептуалізується, втілюється в творах мистецьких. Згадаємо величезну 27-метрову постать Артема авторства Кавалерідзе. Монумент, який втілює радянський образ. З іншого боку це фантастична робота, єдиний такого типу пам'ятник конструктивістський на теренах України. І це ознака експериментів із формою, оскільки в 1920-ті в мистецтві митці шукають нові форми, вони не можуть спиратися на класичні зразки. Іноді це експерименти авангардні, вони звертаються до якихось не канонічних традицій, месопотамських або єгипетських, ми бачимо ці споруди та мавзолей. І так само виникають химерні образи, як Артем у Святогірську. І ми бачимо, як потім, вже в 1930-ті, починаються закручування гайок, репресії величезні проти митців і формується канон і архітектурний, і мистецький. І досить довго художники працюють в річищі цього канону – сталінський ампір так званий, величезний псевдоісторизм, величезна кількість оздоблення якихось башточок, ліпнини. В 1955 році виходить постанова про усунення надмірностей і починається новий етап. Це повернення до стилістики мінімалізму, функціоналізму. І це стосується не лише України, це загальносвітова тенденція після 1930-40-х років періоду нацистського в Німеччині і сталінського в Радянському Союзі. До Європи повертаються люди, які творили баухаус (легендарна німецька школа дизайну та архітектури (1919–1933 роки), яка здійснила революцію у світовому мистецтві, ставши основою європейського функціоналізму – ред.). Вони продовжують стилістику раннього модернізму. Те саме відбувається в Україні. Це пов'язано з відбудовою сходу України, оскільки він дуже постраждав за часів Другої світової війни. І це величезні замовлення. Тому значна кількість художників першого ряду українських приїздить туди і працює над оздобленням цих будівель нових індустріальних і житлових. Так з'являються ці мозаїки. 1960-ті, 70-ті, 80-ті – це дуже цікавий період і імена: Алла Горська, Віктор Зарецький, Валерій Ламах, Іван Литовченко. В рамках цього канону ніби соцреалістичного вони шукали форми оприявлення якихось інших традицій. Вони реанімували спадок Бойчука, зверталися до народного мистецтва. Іноді ці роботи зовнішньо дуже начебто радянські за духом є антирадянськими деклараціями мистецькими. Бо там дуже часто – і це парадоксально – художники-монументалісти саме в такій монументальній галузі мали змогу реалізувати те, що було заборонено у станковому живописі. Великі площини давали змогу узагальнювати і виходити майже в абстракцію. І це теж дуже-дуже цікавий феномен.
Тетяна Трощинська, Олег Саакян і Олена Грозовська у Спецпроєкті "Радіо Культура в гостях у книгарні Сенс"
Що не так із самим феноменом Донбасу? Що таке Донеччина, Донбас, що не так з цим конструктом?
Олег Саакян: Це взагалі мій біль впродовж багатьох-багатьох років. Перебуваючи на сході України до 2014, я настільки не відчував потреби в тому, щоб пояснювати, що таке Донбас, що таке Донеччина – для мене це очевидно. Я в Горлівці, іду до школи, їду містом, потім університет – я перебуваю в Донбасі. Беру велосипед, від'їжджаю на кілометр, півтора – і я вже на Донеччині. Із дев'ятиповерхівки ти бачиш, де закінчується Донбас і починається Донеччина. Це пояснювати навіть не треба. А в Києві я з цим зустрівся. Хоча б навіть беремо географію Донбасу. Це частина Дніпровщини, частина Ростовської області, але це взагалі і зовсім не половина Луганської області на північ. І це взагалі не зовсім половина Донецької області на південь. Це розтягнутий із заходу на схід шириною від 20 до 100 км еліпс. Так коли ми про Донбас говоримо, то говоримо про Ростовську чи Дніпропетровську область? А якщо ми говоримо про Маріуполь, то він ніколи зроду взагалі до Донбасу не належав і не міг. Це взагалі не про Донбас. Донбас – це рукотворний Едем зі сталі, граніту і бетону. Це маніфест того, що ось тут зароджується первинна людина. І це дуже сильна картина світу. Це не про маленький міф. З цим не поборотися маркетингом, меседжами. Це ціла концепція світу уявлень, яка побудована за релігійною моделлю. Це не викорчуєш швидко, це неможливо взагалі викорчувати повністю. Це лягає і стає пластом. І тут стоїть виклик: Донбас і донбаська ідентичність – це не про заміну національної ідентичності, це не про регіональну, локальну ідентичність. Це про класову ідентичність, в якій народили цю надлюдину і надали їй антропологічної ваги: я інакший, я годую, творю, не просто хтось тобі, а я чогось вартую в цьому житті.
Нам потрібно розібратися, де закінчується радянське і починається совєтське. Тому що в України свій етап модерновий був, в Україні ліва ідея так само була, Україна також докладалася до творення Радянського Союзу. І коли ми беремо пам'ятник Артема – Кавалерідзе, його твори – розуміємо, а чому ми маємо від цього відмовлятися? Ми маємо це переосмислити, переосвоїти, так само, як переосвоєне імперське надбання в європейських країнах. Ніхто ж не каже, що у Версалі мають жити якісь Богом обрані і Богом помазані люди?! Чому тоді шахтар має залишатися в нас богопомазаним епохи XX ст? Ні, він може бути не богопомазаним, але розвалювати будинок культури, побудований в квазі класицизмі з радянським ампіром також немає сенсу. Його треба переосмислити, переосвоїти. Це частина нашої історії. Вичистити звідтіля колоніально-російську історію – совєтське, але залишити те українське, що формувалося в цю епоху, що також співтворили, те, що є нашим. І тоді з'являється місце і донбаському міфу, донбаській ідентичності в одному з пластів нашої культури, бо ми все одно його нікуди не дінемо. Це сформували ціле покоління, це має своє відображення в естетиці, етиці. І ми ще довго будемо відчувати на собі вплив цього пласту. Нам необхідно відновлювати Донеччину і знайти правильне місце для Донбасу, щоб ми розуміли, коли говоримо про Донеччину, а коли про Донбас не тільки через призму персонального досвіду, погляду з дев'ятого поверху і розуміння цієї межі, але і осмислено в рамках культурного процесу і побудови національного міфу, який має рефлексувати реальність.
Що відбувалося за лаштунками біографії, яку ми можемо прочитати?
Олена Грозовська: Насправді реалізації не було. Він був членом спілки Спілки художників, митцем, але не дуже затребуваним, багато працював, малював здебільшого, як то кажуть, "в стіл", його роботи методично відкидалися художніми радами. Це постать хлопчика з Донеччини, на дитячі підліткові роки якого припала Друга світова війна, його батька репресували, виховувала його мати. Він приїздить після війни до Києва, сам вступає в художню школу, закінчує її з відзнакою, далі сам вступає в художній інститут, теж закінчує його. Повертається на Донеччину і працює там певний час. Потім вирішує, що його реалізація можлива в столиці. Приїздить до Києва. І тут починається історія з вибірковою сліпотою худрад, котрі його просто не бачать. Дуже довго він працює, жодної персональної виставки. За три роки після його смерті відбулася перша персональна виставка. Через 16 років спроб таки дозволили художникам провести у 1985 році виставку дев'яти, де Лимарєв був одним із цих дев'яти художників. Виходить стаття, яка критикує цю експозицію, що ми маємо не допускати до виставкових майданчиків посередностей. І це було останньою краплею. Він є уособленням покоління художників 1970-80-х. Це найтемніший час і він жертва цього часу.
Нам треба Донеччину відновлювати поза стереотипами і надавати нових значень, нових сенсів.
Олег Саакян: Ми постанемо перед тим, що до Донеччини і Донбасу додасться те, як ми потім назвемо цей феномен українського спротиву на сході. Бо це фронтирні території впродовж багатьох століть. І зараз пишеться міф, естетика, етика українського спротиву XXI ст саме степовими кольорами Донеччини. Вона пишеться саме українськими містами, які стирає Росія. РФ проводить деконструкцію фізичну Донбасу в той момент, коли перед нами стоїть завдання проводити на рівні сенсів цю ж саму деконструкцію. Це не означає знищити, це означає розібратися. І сюди нашарується цей новий міф. І багато в чому обличчя Донеччини буде пов'язано не стільки з процесом відновлення, як перебудови, але й, зокрема, з тим, що це гарнізонні міста вже тривалий час, які були, які Росією зайняті, не зайняті, які утримуються, виступають фортецями. І багато в чому обличчя Донеччини майбутнього буде сформовано образом української армії XXI століття. А образ української армії формується – ми цього можемо не помічати періодично – зокрема Донеччиною. Саме вона задає появу дронів – степи і височини. Так само, як поява морських дронів не могла б відбутися, якби в нас не було моря. І отут Донеччина, яка якраз і пов'язана з ландшафтом, з історією місцини, формує наше сьогодення і буде формувати майбутнє. Тому в нас не тільки стоятиме питання осмислити Донбас, не тільки згадати Донеччину, але і ми те покоління, яке писатиме щось нове. І, власне, це робить вже.
В нас будуть зони відчуження на цій території 100% після того, як відбулися затоплення шахт. Там буде лабораторія і колайдер для України на наступні декілька поколінь. Ми будемо спостерігати за певними речами, які не розуміємо, як вони розів'ються, ми будемо змінювати деякі речі.
