Фото з особистої ФБ сторінки
В чому актуальність стрічки саме зараз, на п'ятому році війни? Яке питання вона ставить сучасному українцю?
Якраз після 2022 року стало більш актуальним показати вже певну тяглість нашої історії, становлення української політичної нації. Інколи навіть зараз, під час війни, хтось розмежовує державу і суспільство. В період великого виклику екзистенційного – будемо існувати ми чи ні – державність має цінність. Герої виникали в різних століттях в різний період часу, вони воювали, боролися за державність. В період до 1991 року, на жаль, не успішно. Принаймні в XIX-XX ст. Слово "демократія", на жаль, у нас нівельовано, хоча всі соціологічні опитування показують, що громадяни вважають це найкращим способом управління. І під час війни він отримує 90-93% підтримки. Громадяни хочуть, щоб їхній голос був почутий навіть в період правового режиму воєнного стану, коли права і свободи обмежені. Для мене демократія – це вплив суспільства на державобудування і так чи інакше спільна відповідальність інституцій державних і громадян, як таких. І через фільм "Фактор вибору" ми намагалися показати собі і, що важливо, з 2022 року нашим партнерам, що Україні нічого не було подаровано. Що ми платили дуже велику ціну за свої помилки і свободи в певні історичні моменти.
Українські громадяни, коли не згодні з позицією державної верхівки, вони її або змітають, або опонують їй, або конфронтують з нею. І це відбувалося за майже 35 років Незалежності декілька разів. Я не беру епізод Революції на граніті, тому що відбувались такі події в багатьох країнах колишнього радянського табору. І так чи інакше без студентів, без їхнього спротиву могло би і не статися проголошення акту Незалежності. Були політичні лідери в парламенті, які відстоювали цю позицію, тому вулиця їх підсилювала. В нас були епізоди, коли українське суспільство не допрацювало і робило помилки. Зокрема коли Янукович став президентом і після того відбувся повноцінний конституційний переворот, відбулось скасування попередньої редакції Конституції, яка була частиною консенсусу між владою і опозицією наприкінці Помаранчевої революції, про що домовилися пакетом щодо повторного голосування в другому турі на президентських виборах, щоб вийти з цього замкнутого кола фальшувань і нелегітимності результатів президентських виборів. Підписуються так звані "Харківські угоди", в результаті чого Україна вступає вже у фазу неуникненної війни, яку ми отримали в 2014 і повномасштабну в 2022 році. Тому що ми відмовили собі в територіальній цілісності, так як Чорноморський флот РФ мав вийти з Криму до 2017 року. Зараз його виводять звідти ЗСУ.
Коли Трамп прийшов до влади, він закидав нас відчуттям абсолютно втрачених можливостей. Тоді Україні була значно зменшена військова й інша підтримка, в нас було повне розчарування в суспільстві. Але потім з'ясувалося, що українці самозарадні, зокрема і з європейцями, які також питання безпеки і відповідальності політичної перекладали на американців тривалий період часу після Другої світової війни. Зараз в нас дуже велике піднесення.
Ми хотіли в фільмі показати всю тяглість, що це не окремі епізоди, окремі революції, що окремі помилки суспільства, зокрема, наприклад, низька підтримка і навіть протидія перспективі вступу України до НАТО в 2007-2012 роках, помилки президента Ющенка, який міг зробити значно більше щодо цієї перспективи. Низька суспільна підтримка безпекових блоків і взаємодії з НАТО нас послаблювали, але в якісь моменти суспільство збалансовувало негатив через дуже високу ціну.
Ми цей фільм присвятили нашим загиблим колегам. Перший з них загинув на Майдані в лютому 2014 року. Це Богдан Сольчаник, соціолог, викладач Українського католицького університету, в 2004 році виводив в Києві десятки тисяч студентів. І такі, як Богдан Сольчаник – це люди, які мали жити для України, які були постійно у вирі цих подій.
Ми приурочили цей фільм своїм колегам, які були нашими спостерігачами, займалися аналітикою з "Опорою", які спостерігали за виборами, моніторили і захищали голос суспільства в той момент, коли це було необхідно останні 15 років. І, на жаль, зараз ми вже маємо п'ять загиблих. Ми приурочили цей фільм також цим колегам, імена яких будуть озвучені. І через весь фільм ідуть неймовірно масштабні архівні дані, факти, відео, велика кількість голосів людей, які вже аналізують події 35 років. Зокрема Даля Грибаускайте (президентка Литви у 2009—2019 роках – ред.), Енн Епплбаум (аналітикиня, публіцистка – ред.). Якщо ми сприймаємо демократію виключно, як факт голосування, ми робимо вже велику помилку, тому що умовно в Росії, Білорусі воно є, як певний ритуал. Але там немає прав і свобод. Голос народу не почутий, незрозумілий і ні на що не впливає. Демократія – це свобода.
Фільм триває 72 хвилини. Це повноцінний документальний фільм з великою кількістю голосів хороших свідків цих подій, аналітиків, політичних діячів, експертів, які намагаються пояснити, що окремі події – це не окремі події, це все одна боротьба. І фактор вибору тут ключовий.
Чи збігається погляд міжнародних інтелектуалів на українську історію з тим, як бачимо ми її?
Щоб цей погляд збігався, нам її потрібно розповідати. І цей фільм також спроба розповісти. Цей фільм теж нами мотиваційно зорієнтований, щоб розповісти нашу історію по-іншому, хоча це відомі окремі факти. В західному світі знають, що таке Помаранчева революція і чим вона закінчилась. Всі пам'ятають Революцію гідності, усвідомлюють, як Росія захопила Крим. Західні політики, державні, суспільні діячі, коли запрошують на виступи росіян, вважають, що таким чином вони допомагають колись Росії стати демократією. Але давати голос російським втікачам від режиму скрізь, наближати позицію української спільноти і російської, як жертв путінського режиму – це вже повністю зміна тієї парадигми, за яку ми боремось. Цей фільм про те, що всі роки ми змушені були боротися і платити дуже високу ціну людських життів. Росіяни цього не робили, не ризикували, не були системними в протидії путінського режиму. Вони не є повноцінно жертвами, як українці. Ми є стороною, яка потерпає, але й бореться. І тому ні садити за один майданчик, ні надавати більше право голосу так званим ліберальним росіянам не можна – це злочин. І цим фільмом, який ми перекладаємо англійською мовою і будемо показувати на західних майданчиках, хочемо показати, що це не випадковість. Свободи, які є, мають дуже високу ціну. І нас поруч ставити не можна, порівнювати теж не можна. Тому цей фільм – це також розповідь їм, чому прирівнювання – це знущання з нас. Навіть для учасників дискусій, для мене особисто в якийсь момент це була травматизація. Усвідомлювати, що все, що пережили ми, що інвестуємо в наші права і свободи – це, виявляється, те саме, що умовно поїхати з Росії і жити на якісь стипендії або державні програми в країнах західного світу, як а-ля паралельна структура майбутніх демократичних управлінських структур в Російській Федерації. Цього ніколи не буде. Вибір – це відповідальність, і інколи дуже болюча. Але без вибору ми перетворимось на Білорусь чи Росію. І втратимо свою державність, яку саме в кінці XX і на початку чверті XXI століття маємо шанс утримати і потім розвинути, як державу.
Чи розуміють на Заході відмінність між Росією та Україною? Чи розуміємо ми вже це, проходячи всі етапи формування української демократії? І чому зараз, озираючись назад, Україна виявилася настільки відмінною від Росії і Білорусі?
Вони починають це усвідомлювати. В 2022-23 роках нас просто морально підтримували, слова солідарності висловлювали, але були впевнені, що ми впадемо. Зараз немає ніякої дискусії, чи потрібно Україну фінансово підтримувати в ЄС. Те, що робить адміністрація Дональда Трампа, рано чи пізно буде переглянуто в той спосіб, в який буде це вигідно США. Голоси в 2022-23 роках і зараз – різні. Тоді вони були дуже навстіж, всі хотіли обійняти, з нами поплакати, поспівчувати. Лише на людському рівні. Навіть в Африці. Але коли мова була інституційна – Україна чи Росія, то, звичайно, Росія. Тому що Україна маленька. І коли пояснювали, що в Криму за три дні відбулася депортація всього кримськотатарського народу – вони цього не знають. Вони нас не знали до 2022 року, зокрема і Європа. Я вже мовчу про Далекий, Близький Схід, Глобальний Південь, Африку.
В 2023 році я якось вночі проходила паспортний контроль в Лондоні і жінка-офіцер запитала, яка причина і мета приїзду. Моя колежанка відповіла: "Українська перемога". Вона зрозуміла, чого ми приїхали! Різниця 2016 і 2022 року – прірва розуміння тоді і зараз. Такі фільми, будь-які публічні комунікації, історичні наративи, розповіді допомагають західним партнерам зрозуміти хто ми є. І чітко відрізнити, як будь-який таксист зараз в будь-якій країні ЄС і поза нею спитає звідки ви, скажете, з України – не буде казати, як колись, що це частина Росії, що питали ще до 2022 року дуже часто.
Якщо до мене звертається росіянин на будь-якій західній платформі, я відповідаю англійською. Ми говоримо двома мовами, тому що обоє їх розуміємо. Інколи дебатуємо дуже неприємно.
Який момент став визначальним для української демократії?
Для нас точкою неповернення став 2014 рік. Все, що було до, було в парадигмі пострадянської України. Незважаючи на успіхи Помаранчевої революції, не відчувалося з точки зору реформ, які є незворотніми, їх не було достатньо, щоб сформувалась українська політична ідентичність повноцінна. Питання мови досі тригерне, але не настільки мало усвідомлене. До 2014 року відбувались певні точкові зміни, які нас десь перезавантажували, але їх не було аж стільки, щоб сказати, що Україна стала іншою. А з 2014 масив реформ, змін інституційних – безвіз, реформи в сфері верховенства права, електоральна демократія, яка насправді тільки після 2014 року стала повноцінною – в Україні не було. Тому точка неповернення – Революція гідності. На жаль, це перша подія, на якій було пролито кров. І це реальна війна за незалежність, тяглістю тривалий період. Але пік стався після 2014. І коли Росія скинула маски, що ніхто не збирається боронити російськомовних, їх просто будуть вбивати першими на Донбасі.
Наскільки Україна вже зараз має думати про післявоєнні вибори?
Ми маємо думати не лише про електоральну демократію, а і про наслідки виборів. Тому що вони теж мають бути переусвідомлені суспільством. Спікер фільму Віталій Порніков вважає, що суспільство зробило вибір, який не призвів до війни, але вплинув на історичну помилку Путіна, бо той вирішив, що Україну легко захопити. І що цей вибір свідчить про запит на возз'єднання, на мир будь-якою ціною, зокрема втрату державності України, як такої.
До повоєнних виборів потрібно готуватися. І вже насправді ми дуже пропустили шанс зробити все правильно на хвилі єдності і якоїсь парламентської більш конструктивної дискусії, тому що вона була закрита. Ніхто не думав про рейтинги, особливо ними не переймався. Тому прийняти навіть юридичну рамку, правильний закон, який би відтворював міжнародні стандарти і допомагав Україні об'єднатися, мати перші повоєнні вибори, виклики, для яких будуть найбільші в нашій історії – цей процес, на жаль, зараз досить сильно буксує. Єдиний шанс для нас – рухаючись до членства ЄС виконати ті зобов'язання, які на себе Україна взяла в цій частині. Це реформа законодавства, реформа практик, підготовка певних інституцій, як, наприклад, Державний реєстр виборців. В нас 50% громадян живе не за адресою реєстрації. Ми не зможемо забезпечити сталість тих інституцій, які необхідні для захисту демократії. Популізм – дуже страшна річ, тому що знесилене суспільство на етапі повоєнних виборів не буде голосувати за бюрократів, технократів, розумних людей. Великий виклик – перспектива політичного насильства. Вибори – це інструмент для перезавантаження політичної картинки і випуску пари суспільства. Економічне збіднення, перспектива великих популістичних перемог, на жаль, в Україні є.
В нас буде закритий показ фільму, тому ми закликаємо дивитися його на Суспільному, коли він буде там показаний. В нас є плани з фестивалем документальних фільмів і показ стрічки в регіонах. Ми плануємо перекласти фільм. Він навіть вже на показі буде з субтитрами англійськими. Плануємо його максимально демонструвати нашим партнерам за кордоном, тому що наративи, які ми формуємо на нашу користь і наративи, які формують про нас наші вороги, відрізняються.
