Пам'ятник Володимирові Великому в Києві. Фото: commons.wikimedia.org
Релігійні питання ані 1000 років тому, ані зараз не вирішуються одномоментно
Сьогодні ми відзначаємо день Хрещення Русі і День української державності. Віряни ПЦУ та Української греко-католицької церкви України вшановують пам'ять Рівноапостольного Великого князя Володимира. Що нам нині відомо про князя Володимира, окрім того, що він був спершу язичником, а потім християнином?
Насамперед, хотілося б зазначити, що, як і тисячу років тому, релігійне питання важливе, як для тогочасного, так і для сьогоднішнього суспільства. Воно визначає не лише світогляд, а той цивілізаційний вибір, до якого нас і призвів процес Хрещення Русі. Це був достатньо складний і довготривалий перехідний етап, і сьогодні ми теж бачимо, що питання, пов'язані з релігійними проблеми, не вирішуються одномоментно, одночасно. Певною мірою через зовнішні впливи і довготривалі внутрішні неузгодженості цей процес затягується і псує нам життя навіть зраз.
Руська держава була не першою, і не останньою, яка на європейських теренах прийняла християнство
Якщо говорити про все те, що пов'язано з християнізацією Русі й Володимиром, треба пам'ятати, що в Середньовіччі всі європейські країни проходили етапи від язичництва до прийняття переважно християнства. І цей процес розтягнувся приблизно на тисячу років. Тож Руська держава із центром у Києві була не першою, і не останньою, яка на європейських теренах прийняла християнство. Тут треба починати зі спростування одного із найвеличніших міфів, який дуже люблять на болотах. Про якусь винятковість і неординарність якоїсь там "рассєйской" історії. Ні, все це є частиною загальноєвропейських культурних і суспільно-політичних процесів. Релігійні процеси тут будуть замикати п'ятірку факторів. Релігія, як форма організації світогляду і вірувань тогочасного суспільства виступатиме не найважливішим фактором щодо вибору Володимира. Європа пройшла і проходила цей шлях. І ми, як частина європейського континенту, культурного простору, політичного простору, теж рухалися абсолютно адекватно в цьому процесі. Ще раз наголошую, що ми були не перші, і далеко не останні, хто охрестився і прийняв християнство, як офіційну державну релігію.
Княгиня Ольга – бабуся Володимира Великого. Він не зростав в абсолютно язичницькому середовищі
Яким ми знаємо Володимира до прийняття християнства?
Володимир до прийняття християнства зростав у суспільстві, в якому християнство вже, так би мовити, йшло повним ходом. Навіть за тими літописними згадками, які ми маємо на наших теренах і візантійськими джерелами, якими ми послуговуємося для того, щоб відтворювати той період, ми бачимо, що християнство вже було. І якщо щодо Аскольда і Діра є питання, чи були вони одноосібними в хрещенні, як правителі, тобто співчували цій вірі, але не нав'язували її суспільству, то княгиня Ольга була великою поборницею християнства. Ми знаємо візантійські згадки про те, як вона подорожувала. Хоча тут теж є багато запитань щодо фактажу. Але менш із тим, якщо візантійський хроністи так поважно поставилися до княгині Русі, відповідно це надає їй значного статусу, незалежно від того, наскільки ця історія максимально правдива чи спотворена. Факт того, що вона з'явилася в цих хроніках, свідчить про те, що статус цієї правительки і статус держави, яку вона представляла, набуває достатньо великого значення при дворі візантійського імператора. Нагадаю, княгиня Ольга – це бабуся Володимира Великого. Тобто, він не зростав в абсолютно язичницькому суспільстві.
Але кажуть, що його батько був язичником.
Так. Із точки зору релігійних поглядів батько був категоричним язичником. Але якщо згадувати політичну історію, то Святослав мабуть не сильно і повпливав на виховання сина, враховуючи його постійну участь у далеких походах. Він був фізичним батьком, який перебував далеко. Натомість вплив Княгині Ольги, яка залишалася в Києві й правила державою, був однозначно набагато серйознішим і більшим на майбутнього князя.
Хрещення Русі пов'язане не з релігійним вибором, а з внутрішньополітичною боротьбою і централізацією держави
Оточення Володимира теж не було абсолютно приналежне до язичницьких поглядів. Розумні люди при дворі розуміли, що час язичницьких культів добігає кінця. І подальший розвиток держави в контексті європейських процесів державотворення можливий при переході із монотеїстичної на політеїстичну релігію. Постає питання, на яку. Напевно, сам дух епохи його підвів до відповіді. В його оточенні були і ті, хто вже охрестився, можливо, не афішуючи цього, а також ті, хто князю вкладав в голову думки про те, що необхідно щось робити із релігійним питанням. І це скоріше пов'язано навіть не з християнізацією, і тут теж треба віддавати належне епосі. Це пов'язано з внутрішньополітичною боротьбою і процесами централізації держави. Але, наголошую, ніяк не з релігійним вибором і потребою робити Божу благодать на певних територіях Східної Європи.
Чому саме християнство? Чому не іслам, який набував вже значної популярності?
На мою думку, це абсолютно прагматичний вибір. Ми пам'ятаємо літописну легенду про те, як до Володимира приходили посланці різних релігій. В легенді романтично описано, як він усіх заслуховував. Тоді ще не відбулася велика схизма (термін, який в основному використовується для позначення розколу в християнській церкві – ред.), але фактично різниця між західним і східним обрядом вже сформувалася. Принаймні візуальна. І за легендою, він був захоплений красивим зовнішнім образом того, що пізніше ми назвемо православної літургією. Але це не більше ніж красивий потрібний міф для формування уявлення про абсолютно прагматичну і дуже правильну політику з точки зору зовнішніх зв'язків.
Якщо подивитися на карту і зрозуміти, хто на той момент були сусідами, із ким відбувалися найбільші торговельні зв'язки, то стає зрозумілим, що за ідеологічними питаннями нам було найбільш близьким християнство. Наші сусіди, західніші, на той момент тяжіли до християнства або вже його прийняли. Наприклад, наші сусіди поляки зробили це вже на 22 роки раніше – в 966 році. Тобто, це питання одного покоління. Для історії це майже нічого. Тобто, ми говоримо, що ці процеси відбулися одночасно. Відповідно на півночі й на сході були болота, і всі ті території, які приєднувалися до Росії, ставали хоч якимось чином дотичними до європейської цивілізації.
Це був абсолютно прагматичний розрахунок, пов'язаний скоріше з геополітикою, аніж з релігійними питаннями
Основний торговельний і політичний партнер – це Візантія. Візантія на той момент вже мала певні проблеми, але була все ще сильною середньовічною європейською імперією. З потужною казною, потужним державним апаратом. Описи і розповіді про Візантійський двір, я думаю, також надихали Володимира. Думаю, він уявляв себе в цих описах, як правитель християнської держави. Тому це був абсолютно прагматичний розрахунок, який був пов'язаний скоріше з геополітикою, аніж із релігійними питаннями. Тому що, за великим рахунком, всі чинні на той час політеїстичні релігії й різновиди християнства кардинально відрізнялися від тих язичницьких традицій, які були на території Русі. Тому на що його змінювати – це питання не виникало. А от які це буде мати наслідки з точки зору держави, з точки зору розвитку в контексті тодішньої Європи і взаємодії з тодішньою владою Візантійської імперії – це було вкрай важливе питання.
Олександр Панарін та Ольга Вернигоренко у студії Радіо Культура
Історія Київської Русі не дає спокою жодному російському імперському шовіністові
Як власне відбувалося Хрещення? Кого і в який спосіб охрестили? Тому що, коли ми говоримо, що Володимир охрестив Русь, більшість людей міряє це мірками сучасності й уявляє якусь величезну за територією державу. Але ж насправді Хрещення відбувалося в Почайні, а не в Дніпрі.
Володимир у Херсонесі, у Корсуні, на території нині тимчасово окупованого Криму приймає християнство за східним обрядом. Тому що з географічно-територіального і логістичного міркування – це була середина шляху між Києвом і Константинополем. Коли відбулися події 2014 року, я своїм студентам говорив, що Путін обов'язково піде на Київ. Тому що з точки зору історичного міфу "русского міра", їхньої шовіністичної російської імперії, є два святих місця, пов'язаних зі спадковістю, яку вони так намагаються собі привласнити. Це питання спадковості володимирської Русі і питання Хрещення. Це Херсонес, де охрестився сам Володимир і Київ, тому що Київ є "матір'ю міст руських". Це відома фраза, яка жодному російському імперському шовіністові не дає спокою. Але Росія тут абсолютно ні до чого. Це привласнення нашої історії.
Невеличкої річки вистачило, щоб хрестити тогочасне київське населення
А щодо хрещення киян, то Володимир хрестив невелику частину населення тогочасного Києва. На екскурсіях Києвом часто говорять – місто Володимира і місто Ярослава. Місто Ярослава, нащадка Володимира Великого, це територія, обмежена приблизно Софійським собором, Золотими воротами, територія до Львівської площі й до нинішнього бульвару Тараса Шевченка. Тобто це абсолютно невеличка цитадель, огороджена муром. Все інше – це Поділ, відповідно передмістя. Коли ми говоримо про Хрещення, це не видається такою знаковою подією з точки зору тогочасного суспільства. Ті кияни, які піддалися на заклики або захотіли хреститися після повернення Володимира до Києва разом із першим митрополитом, спустилися до того місця, де річка Почайна впадає в Дніпро. Нагадаю, що Почайна – це невеличка річка, яку зараз, на жаль, неможливо побачити, тому що вона захована в колектор. Її вистачило, щоб охрестити тогочасне київське населення.
Після цього Володимир активно намагається приєднати до цієї віри вже інші території. Варто підкреслити, що тут йдеться про формування і налагодження адміністративної церковної системи для того, щоб в кожному тогочасному князівстві, які підпорядковувалися Києву, була ієрархічна структура церковної влади. Для того, щоб поступово наповнювати всю країну і підвладні Києву території церковною адміністрацією, яка б цей процес на місцях реалізовувала. Коли ми говоримо про Хрещення Русі, то йдеться про процес на кілька століть.
Віра, релігія і церква
Коли ми говоримо про християнізацію, треба чітко розуміти: у нас є такі поняття, як віра, релігія і церква. Ці поняття різні між собою, хоча з однієї сфери знань. Коли ми говоримо про церкву – це суспільний інститут, який виник з вірувань. Віра – це внутрішні переконання людини або групи людей у певних особливостях світогляду. Релігія – це інституалізація віри. А церква – це вже інституалізація релігії. Тому церква – це суспільний інститут, такий самий, як держава, такий самий, як Збройні сили. Тобто, це певний етап розвитку. Коли ми говоримо про християнізацію Русі, то йдеться про інститут церкви, як організації, який фактично передував утвердженню на наших територіях і релігійних поглядів, і християнської віри. Тому що на момент офіційного Хрещення Русі християнство більшості населення було незрозумілим зі світоглядної точки зору.
Заснування Київської митрополії
Тому розбудова релігійної організації з приходом християнства була пов'язана з заснуванням Київської митрополії. Київська митрополія на той час була повністю підпорядкована Вселенському, або Константинопольському патріарху. Оскільки він і висвятив Київського митрополита. Цікавою є історія про Київського митрополита часів Ярослава Мудрого Іларіона, який вважається першим русичем. Тобто Ярослав вже собі дозволив порушити церковну традицію призначення митрополитів із Константинополя. Він зробив це свідомо, це абсолютно державна політика. Вона передбачала, що місцевий митрополит краще впорається з задачами поширення християнства. Тому що які б великі кам'яні церкви, починаючи від Десятинної і закінчуючи завершенням будівництва Софійського собору, не будувалися, уявлення тогочасних людей про необхідність прийняття християнства все ще залишалося досить умовним. І тут місцевий митрополит справді відіграв би важливу роль. Але не варто забувати, що до монгольської навали, тобто до середини XIIІ століття, на київському столі змінилося більше ніж два десятки митрополитів, з яких всього троє були місцевими.
В церкві і в армії дуже схожі системи ієрархічної взаємодії
Тож Ярославу не вдалося започаткувати традицію посадження на Київську митрополію русичів, тобто місцевих православних ієрархів. І все ж вони залишалися в тісній зв'язці з Константинополем. Не можу сказати, добре це чи погано. З точки зору підтримання зв'язків, і з точки зору розвитку не лише релігійних, а й суспільно-економічних та культурних зв'язків, це було скоріше добре, ніж погано. Тобто починає утворюватися ієрархія, центром якої на східних землях є Київська митрополія. Київський митрополит відповідно надалі висвячує єпархіальних архієреїв нижчого рівня. В церкві і в армії дуже схожі системи ієрархічної взаємодії. Там усе чітко і зрозуміло. В цій чіткій системі Київ був митрополичим центром Східної Європи, відповідно східного православного обряду. З Києва всі удільні князівства отримували місцевих архієреїв. Таким чином формувалася ця церковна ієрархія.
А тим часом на болотах
Що було на болотах, коли в Києві правив Володимир?
Формально ми говоримо про територію від Балтійського до Чорного моря. Трохи південніше, ніж сучасна лінія Київської і Черкаської області – це фактично степові райони, де ніхто особливо ніколи в ті часи не жив, тобто це були номінальні території. Так само і північні території тільки починають заселятися. Тут швидше нас буде цікавити не релігійне питання, а етногенез місцевого населення, не пов'язаний зі слов'янським етносом. Треба розуміти, що коли ми говоримо про процес християнізації, ми говоримо про автохтонні слов'янські групи, про які згадував Нестор Літописець. Якщо ми говоримо про північні території, чудь, мєря, вєсі, всі ці більше і менше відомі племена, варто розуміти, що християнізація туди не добралася аж до ХІХ, а подекуди і до XX століття.
На хуторах, де живуть автохтонні народи Півночі, не було християнства ні в ХХ, ні в XXI століттях
Російська православна церква закінчується фактично європейською частиною Росії. Вона мабуть свідомо не називає себе православною церквою Росії, тому що за територіальним принципом вплив російської православної церкви не такий вже й великий. Якщо ми візьмемо Кавказ, то він відпадає за приналежність до ісламу. Якщо ми візьмемо все, що далі – за Урал, то лише у великих містах і центрах залишається великий вплив православної церкви. Тому що він продиктований адміністративним способом тиску і заселенням великих міст переселенцями. А на місцевих хуторах і поселеннях, там, де живуть автохтонні народи Півночі, не було християнства ні в ХХ, ні в XXI століттях.
