Чорнобильська АЕС. Фото: facebook/Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС
У ліквідації наслідків аварії брали участь понад 600 тисяч людей
26 квітня 1986 року, 01:23 ночі.
На Чорнобильській атомній електростанції лунають вибухи. У повітря викидаються тонни радіоактивних речовин. На четвертому енергоблоці спалахує пожежа. Показники дозиметрів зашкалюють.
Це була субота. Радянська влада не повідомила про катастрофу відразу. Лише в понеділок у вечірньому випуску новин дикторка оголосила ось таке сухе повідомлення:
"На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один із атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію".
За оцінками вчених, викид радіації у перші дні перевищив наслідки бомбардувань Хіросіми та Нагасакі разом узятих. Лише за 36 годин після вибуху почалася евакуація Прип’яті. Місто, де проживали майже 50 тисяч людей, залишали поспіхом — із розрахунком "на кілька днів". Але, як виявилося, назавжди. У документальному фільмі "Чорнобиль. Хроніка важких тижнів", знятому після катастрофи, люди ділился тим, що не розуміли, куди і на який термін вони їдуть, і що на них чекає попереду.
Зруйнований 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС після аварії 26 квітня 1986 року. Архівне фото: facebook/Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС
Радіація не знала кордонів. Речовини, викинуті внаслідок вибуху, поширилися далеко за межі України. Найбільшого забруднення зазнали території півночі України та Білорусі, однак підвищений рівень радіації зафіксували і в низці європейських держав.
До ліквідації аварії залучили сотні тисяч людей. Військові, пожежники, інженери, медики — ті, хто мали зупинити поширення радіації, загасити пожежі, розчистити територію і збудувати перший саркофаг над зруйнованим реактором.
Чорнобильська аварія була класифікована за найвищим — сьомим рівнем міжнародної шкали ядерних подій. Розповідає генеральний директор Чорнобильської Атомної Електростанції Сергій Тараканов.
"Вибух четвертого енергоблоку призвів до повного руйнування активної зони та безпрецедентного викиду радіоактивних речовин у навколишнє середовище. За оцінками, викид дорівнював десь 140 мільйонів кюрі. Потужність гама-поля біля завалів блоку сягала від 2 до 5 тисяч рентген на годину, а в самому епіцентрі розплаву показники доходили до неймовірних 50 тисяч рентген на годину.
У ліквідації наслідків аварії брали участь понад 600 тисяч людей. Безпосередньо саркофаг зводили майже 90 тисяч робітників, які спорудили цей об'єкт за рекордні 206 днів".
-%D0%A4%D0%BE%D1%82%D0%BE%20%D0%B7%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BA%D1%80%20%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BB.jpg)
Сергій Тараканов. Фото з відкритих джерел
Глибинні причини цієї катастрофи були закладені ще на етапі проєктування реактора. Його створювали як найбільш швидкий та економічно вигідний варіант для масового будівництва, оскільки він не мав масивного сталевого корпусу та зовнішньої захисної оболонки — так званого конфайнменту. Продовжує розповідати директор Чорнобильської АЕС.
"Технічно цей реактор базувався на установках збройної програми. Але гонитва за темпами призвела до замовчування критичних недоліків, зокрема, безпечного позитивного правового коефіцієнта реактивності. Після аварії Комісія під керівництвом академіка Валерія Легасова представила світу версію, яка звинувачувала виключно персонал станції, і, фактично, ця комісія вела в оману МАГАТЕ. Як наслідок, перший міжнародний звіт МАГАТЕ "Іnsag-1" просто повторив тезу про виняткову провину операторів. Лише пізніше, через 5 років, внутрішні розслідування комісій розкрили фатальні прорахунки у конструкції реактора. І в 1992 році це було офіційно підтверджено у звіті МАГАТЕ".
У ті часи існувало переконання, що аварії на реакторах "чорнобильського" типу неможливі
Чорнобиль став катастрофою не лише для України. Радіоактивна хмара пройшла над значною частиною Європи. Це була подія, яка змінила підхід до ядерної безпеки у світі.
Перші сигнали про підвищений рівень радіації зафіксували не в СРСР — а на атомній електростанції у Швеції, за понад тисячу кілометрів від Чорнобиля. На Заході почали здогадуватися, що щось сталося. Хоча радянська влада ще мовчала. Далі розповідає старший ядерний спеціаліст "Greenpeace Україна" Шон Берні.
"Перші повідомлення, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія, пролунали не від радянського уряду з Кремля, ні. Перші повідомлення почали надходити із Західної Європи, а саме зі Швеції. А потім вже, пізніше – по ходу того, як минали години та дні — почало з'являтися більше інформації. На радянському телебаченні повідомили, що стався інцидент. І тодішній голова МАГАТЕ — його звали Ганс Блікс — поїхав туди 2 травня 1986 року. Тобто за шість днів після того, як сталася аварія, він відвідав Чорнобиль. Але тоді, навіть попри те, що було дуже очевидне руйнування четвертого реактору, МАГАТЕ і Радянський Союз говорили про те, що ситуація під контролем: начебто, якийсь викид радіації стався, але не надто масштабний. Тобто, знову ж таки, тоді і ані Кремль, ані МАГАТЕ не повідомляли про якусь значну загрозу. І про це не було відомо ані мешканцям України, ані людям в інших країнах".
У ті часи існувало переконання, що аварії на реакторах такого типу, як у Чорнобилі, неможливі, — зазначив Шон Берні. Водночас небезпечний інцидент уже траплявся і раніше — на іншій АЕС тодішнього СРСР.
"Переконання було наступне: неможлива така аварія, неможливий вибух, нічого не може статися. Але при цьому важливо також зазначити, що конструкція таких реакторів (реакторів великої потужності канальних), їхнє проєктування саме по собі не було безпечним. Тобто там були певні прогалини, певні проблеми з самим проєктуванням цих реакторів. І слід згадати, що в Ленінграді також був один такий реактор. Його було збудовано за аналогічним проєктом. І там також виникла критична ситуація — ще в листопаді 1975 року. Проблема теж була пов’язана з порушенням охолодження ядерного палива. І через це сталося забруднення в Ленінградській області та Балтійському морі. Тобто такі ситуації виникали ще до квітня 1986 року і тут проблема в радянській культурі. Радянській культурі нечесності і замовчування проблем, їхнього приховування. Тобто розумієте, комуністична система не підходить для того, щоб управляти ядерними реакторами".
Шон Берні. Фото: uacrisis.org
Тоді, у 86-му, ще ніхто не знав, наскільки серйозними і довгостроковими будуть наслідки. І першими, хто зіткнулися з цією реальністю, були люди, яких відправили на ЧАЕС ліквідовувати аварію. Серед них — Михайло Судніцин, на той час — викладач Львівського пожежно-технічного училища, який очолив групу курсантів-добровольців. Разом із колегами з Харкова їм довірили складне і ризиковане завдання — зачистити від радіоактивних елементів вентиляційну трубу в зоні 4-го енергоблоку. Без цього на ЧАЕС неможливо було завершити спорудження захисного саркофага. Пан Михайло згадує, як готувався до найбільш небезпечного в своєму житті відрядження.
"Нас зібрало керівництво училища і розказало, що ми повинні бути будемо задіяні і щоб ми готували курсантів для поїздки в зону Чорнобильської аварії. Так ми дізналися. Я був викладачем спеціальної дисципліни “Протипожежна служба цивільної оборони” і що таке радіація та опромінення я знав. Я вчив курсантів, які діяти в зоні радіоактивного зараження, і знав, що рано чи пізно комусь таки доведеться їхати. Коли поїхали наші пожежники, ми вже знали, що доведеться їхати не лише нашим працівникам пожежної охорони, але й нам. Так воно і сталося".
Цю роботу мусили виконували люди — вручну, під радіацією
Для очищення деяких об'єктів ЧАЕС, зокрема, покрівлі машинної зали, планували залучити спеціальну техніку. Але вона виявилася безсилою перед умовами на станції: вертикальні драбини, що вели до майданчиків вентиляційної труби, були для неї непрохідними. Тож цю роботу мусили виконували люди — вручну, під радіацією. Михайло Судніцин розповідає, що їхню групу ліквідаторів, яка взялася за це завдання, назвали біороботами.
"Під час вибуху із реактора на технологічні майданчики було викинуто багато радіоактивних речовин. Уран, твели, графіт. І от їх треба було скинути в саркофаг безпосередньо. Тільки потім цей саркофаг можна було перекривати. Тобто весь радіоактивний бруд, який був на вентиляційній трубі і в машинній зал, треба було скинути в саркофаг. Тільки тоді можна було перекрити цей саркофаг і продовжувати дії по дезактивації. Справа в тому, що це вертикальна труба, треба було піднятися на висоту, а жоден робот не підніметься. Тож тими роботами були курсанти Львівського і Харківського пожежного училища. У нас 20 людей виконували роботу по дезактивації вентиляційної труби, технічних майданчиків. Рівень радіації був дуже великий. Прилад ДП-5В зашкалював і час роботи був обмежений. Треба було все виконати, скинути графіт і повернутися назад, доповісти, що все зроблено".
На роботу відводили лічені хвилини — 5-7, не більше. Це був граничний час, за який намагалися не перевищити допустиму дозу опромінення. Кожна зайва секунда могла означати серйозні наслідки для здоров’я, розповідає ліквідатор.
"Ми все виконали по сирені. Ми піднімались,5-7 хвилин, була сирена і ми зобовʼязані були спустити вниз з тих майданчиків, з вертикальних сходів. Тому все було похвилинно.
Важке спорядження було, нас захищали від радіації за рахунок прогумованих халатів, як в рентгенологів. Рукавиці теж були просвинцовані, з гуми та свинцю, що послаблює рівень радіації. Тож на собі ми мали половину того, що важили самі.
А працювали за допомогою лопат. Скидати графіт лопатами, а також руками. Всі глиби, які неможливо було покласти на лопату, брали дві людини і скидали безпосередньо в саркофаг. Треба було щось робити, комусь треба було робити. Якщо не ми, то хто зробить".
Михайло Судніцин (в нижньому ряду в центрі). Фото з архіву Михайла Судніцина
Під час виконання робіт на ЧАЕС, на щастя, все обійшлося, — згадує пан Михайло. Зле нікому з курсантів не стало, хоча всі отримали чималі дози опромінення. Після цього рятувальників доправили до шпиталю у Києві, де вони перебували 21 день.
"Пролікувалися, прокапалися, тобто за нами слідкували, який стан нашого здоров'я. Ми там пробули в Києві в Республіканському госпіталі, тільки потім поїхали по своїх регіонах: хто в Харків, хто — у Львів.
У всіх різні організми. У кожного свої є відповідності здоров'я. І відповідно всі отримали дозу опромінення, але не однакову. Хто отримав 16, хто — 19, хто — 22 рентгена, то таке. Все залежить від особистості здоров'я людини. У мене було 16 рентген. Доза допустима, людина живе. Бачите, вже 40 років пройшло і все нормально. У кожного свій організм. Хвороба є, але ми тримаємося, лікуємося".
Втім, декого з колег, з якими пан Михайло брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, уже немає в живих. Наслідки тієї рятувальної операції далися взнаки.
"Трьох курсантів, які були зі мною, немає. Вже пройшло більше 10 років, як деякі померли. Зараз у Чернігові хлопець дуже погано себе почуває також. Тобто у всіх вже стан здоров'я значно погіршився. Всі отримали свою непрацездатність".
Медичні наслідки аварії важко оцінити навіть крізь десятиліття, — каже директор ЧАЕС Сергій Тараканов. Вплив радіації може проявлятися роками, а іноді — поколіннями. І саме тому ця катастрофа досі не має остаточного підсумку.
"Медичні наслідки катастрофи залишаються предметом глибокого аналізу і досі. І важливо визнати, що остаточні цифри з'ясувати неможливо через тривалий латентний період хвороб та міграцію населення. Офіційно було підтверджено тисячі випадків раку щитоподібної залози у тих, хто на момент аварії був дитиною. Проте багато експертних оцінок вказують на масштабніші цифри. Йдеться про десятки, можливо сотні тисяч додаткових смертей від онкологічних захворювань протягом життєвого циклу постраждалих поколінь. Що стосується генетичних наслідків та біологічних змін у Зоні відчуження, то на сьогодні ці питання все ще залишаються предметом активних наукових досліджень".
Чорнобиль став першою катастрофою такого масштабу – світ ще не мав подібного досвіду. Але навіть за цих умов радянська влада зробила недостатньо, аби своєчасно захистити людей, – вважає експерт Greenpeace Шон Берні.
"Евакуація людей почалася лише 27 квітня, тобто за півтори доби… за 36 годин! Але навіть у наступні дні, тижні та місяці від опромінення постраждала велика кількість людей, зокрема населення України. І ця проблема тривала протягом 90-х років і триває, мабуть, навіть до сьогодні. Тому тут слід наголосити на тому, що першочерговим пріоритетом уряду є захист людей, захист населення, зокрема, після такої катастрофічної аварії. А заходи, до яких на той момент вдалися в Радянському Союзі, в Україні, були недостатніми для того, щоб можна було запобігти радіоактивному опроміненню людей. І також тут слід зазначити, що у наступні місяці та роки існувала проблема зі споживанням сільськогосподарської продукції, яка також була опромінена. І цього не намагалися уникнути у будь-який спосіб".
На початку великої війни ЧАЕС знову в центрі уваги
Минали роки. Чорнобиль поступово переставав бути новиною. Над зруйнованим реактором звели захисні конструкції, територію перетворили на зону відчуження, а сама станція жила в режимі постійного контролю. Тут і далі працювали люди — стежили за станом об’єктів, рівнями радіації, підтримували інфраструктуру, яка стримує наслідки аварії. Здавалося, що найгірше вже позаду, а досвід цієї катастрофи став уроком для всього світу.
Десятиліття Чорнобиль залишався символом техногенної небезпеки. Роки потому це місце більше асоціювалося з пам’яттю і застереженням, ніж із безпосередньою загрозою. Але у 2022 році ЧАЕС знову опинилася в центрі уваги. Російські війська захопили територію станції у перший же день повномасштабного вторгнення. Світ знову заговорив про Чорнобиль.
Майже 4 тижні на роботі, без відпочинку і під наглядом окупантів провели на ЧАЕС її працівники, які перебували на зміні 24 лютого. Серед них — інженерка служби фізичного захисту Людмила Козак. Жінка розповіла, що в ніч, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, на ЧАЕС повністю зник зв'язок. Працівники чули гуркіт техніки, яка рухалася дорогою неподалік станції, але не розуміли, що відбувається.
"Дуже важка зміна, можна так сказати, що 23-го, що 24-го. Тому що всю ніч ми наглядали, ми бачили, як їде техніка, як летить техніка. Ми це все бачили, ми все це чули, ми все це розуміли, але не могли зрозуміти, що робиться, тому що в нас не було зв'язку. Зв'язок був вимкнений вночі.
Це був гул і від вертольотів, і від літаків, і від техніки. Це було щось страшне. Це такий гул, що ми думали, що земля просто розколюється, стільки того їхало й летіло. А коли вже вдень 24-го почали підривати, вже нам стало зовсім страшно. Ми вже не розуміли, що це робиться, в нас був шок. Як тут можуть літати вертольоти, це ж все-таки ядерний об'єкт, це заборонено. А 15.45 я на своїх моніторах побачила, що до нас на об'єкт залазять чорні чоловічки".
Російських військових було дуже багато, — пригадує пані Людмила. Вони швидко взяли під контроль ключові об’єкти, зокрема, й саму станцію. На ЧАЕС на той момент перебували підрозділи Національної гвардії України, які виконували функції охорони. Після захоплення вони опинилися в заручниках окупантів разом із персоналом станції. Спочатку російські військові поводили себе спокійно, — розповідає Людмила Козак.
"Вони прийшли з білим прапором, сказали про перемовини, що ми захоплені. Все. "Складаєте зброю, якщо хочете, або інакше ми вам зробимо м'ясорубку і все". На цьому все закінчиться. Поговорили наші військові, їхні військові, наше керівництво і прийшли до того, що ми згодні на полон, тому що ми розуміли, що в нас ядерне паливо, стріляти тут не можна в жодному разі. Не дай Бог, кудись попадеть, це буде гірше, ніж той Чорнобиль. Вони би зробили для всіх дуже-дуже-дуже погано. Києва їм не треба було б уже, якби вони в нас розпочали".
Людмила Козак. Фото з особистого архіву
Персонал був фактично взятий у заручники та змушений працювати багатотижневі зміни без ротації під дулами автоматів
Директор Чорнобильської АЕС Сергій Тараканов називає період окупації безпрецедентним випробуванням для станції. Російські військові фактично перетворили ядерний об'єкт на свою військову базу.
"Наш персонал був фактично взятий у заручники та змушений працювати багатотижневі зміни без ротації під дулами автоматів. Це було щоденне катування психологічним тиском та фізичною втомою. Такі дії повністю демонтували світову архітектуру ядерної безпеки. Коли оператор змушений працювати під прицілом, а незалежний регулятор позбавлений доступу до майданчика, такі засадничі принципи МАГАТЕ, як культура безпеки та незалежний нагляд, перестають існувати. Окупація супроводжувала систематичним мародерством. Було розграбовано лабораторії та викрадено обладнання вартістю близько 40 мільйонів доларів США".
Чорнобильська АЕС під час російської окупації. Фото: facebook/Державне спеціалізоване підприємство ЧАЕС
Старший ядерний спеціаліст "Greenpeace Україна" Шон Берні пригадує, що був шокований, коли дізнався про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Окупаційні війська почали цілеспрямовано захоплювати українські ядерні об'єкти, і тоді стало зрозуміло, що їхні дії — невипадкові, — розповідає експерт.
"Коли все почалося в Чорнобилі, резонно виникло запитання: навіщо захоплювати Чорнобильську електростанцію, навіщо її окуповувати. І у перші години та дні, разом з моїми колегами з Бельгії (я на той момент перебував у Шотландії) ми почали аналізувати ситуації, почали аналізувати загрози, бо ми зрозуміли, що це не просто випадковість, що росіяни вирішили захоплювати атомні електростанції. Тобто ми опинилися в ситуації, коли в нас є Чорнобильська АЕС, яка знаходиться на півночі країни, є Запорізька, яка знаходиться на сході країни. Але крім цього ми також бачили, що росіяни намагалися захопити Південноукраїнську атомну електростанцію. Тобто все це є критичною інфраструктурою, і росіяни намагалися все це взяти під свій контроль. І це викликало шок, тому що вперше в історії людства, в історії усіх воєн держава та її збройні сили намагаються захопити великі атомні електростанції. Тому так – був шок, ми побачили, що собою є російська загроза".
У перші дні окупації працівники Чорнобильської АЕС продовжували виконувати свою роботу — під наглядом російських військових, але без тиску і принижень, пригадує інженерка Людмила Козак. Утім, так тривало недовго. На ЧАЕС почалися ротації окупантів, і ситуація змінилася.
"Перші, які нас захоплювали, казали, у нас навчання. “Ми тренувалися на Курській, ми тренувалися на Ленінградській, аби вас захопити".
Коли вони перші рази пішли на Київ, отримали там "люлєй" і вертались до нас, почали привозити нових-нових-нових і так кожні два-три дні ротація. І почалося все гірше, гірше, гірше. Гірше навіть до того, що там вже були не люди. Там вже були зомбаки, обкурені, якісь наркомани, дуже агресивні. Вони спеціально ходили за нами і провокували, щоб ми хоч слово сказали і їм було за що зачепитися. "Ти що тут робиш? Куди ти йдеш? А навіщо? А що ти робиш? А дай мені радіації. А мені треба напам'ять щось. А дай мені якоїсь їжі. А дай мені якийсь значок. Просто тупо чіплялися".
Доходило і до погроз, — пригадує Людмила Козак. Її робоче місце було розташоване в будівлі, де облаштували штаб російські військові. Тож жінка змушена була працювати саме там і фактично перебувала поруч із окупантами цілодобово.
"Вони змушували ходити в білих пов'язках, наприклад. Я відмовлялася, я дуже часто відмовлялася, дуже часто сперечалася з ними. А так як одяг у нас темний, лютий місяць, темніло швидко ще, вони постійно: "Отримаєш кулю в лоба, отримаєш кулю в лоба, ми не бачимо тебе, що ти йдеш. Чуємо шурхіт, отримаєш кулю в лоба, одягай білу пов'язку". Ну, постійні сварки-сварки. До генерала я там прийшла їхнього, кажу "Мені не підходить ваша пов'язка". І знайшла я на роботі білий чепчик, який в мене в шафці лежав. Одягнула його і прийшла до того генерала, кажу: Можна я в ньому буду ходити? Каже: так. І все. Тож буквально з третього дня, я чепчик вже не знімала".
Російські окупанти розміщували на ЧАЕС особовий склад, військову техніку
Люди працювали безперервно — і вдень, і вночі. На відпочинок відводили мінімум часу: поспати їм дозволяли лише кілька годин. Втома накопичувалася дуже швидко, однак персонал продовжував виконувати свої обов’язки, попри виснаження і напругу. Розповідає працівниця ЧАЕС.
"Люди почали втрачати свідомість. Вони просто падали на робочих місцях. У людей загострилися хронічні хвороби. Ліків не було, нічого не було, було дуже важко працювати. Ми їхали на один день на 12 годин, а відпрацювали 600, а деякі 900. Тому це дуже важко було.
На жаль, побуту у нас не було, тому що це ядерний об'єкт, і там побуту не передбачалося. На чому сиділи, де працювали, там і спали, там і їли, там і все робили. Їсти ходили в їдальню, нам дозволяли вийти з нашого приміщення три рази по пів години. Це було один раз поїсти, один раз в душ і один раз на медогляди".
Російські військові запровадили на станції власні правила і повністю контролювали режим роботи. Водночас територію ЧАЕС вони фактично використовували як місце для відпочинку і перегрупування: тут розміщували особовий склад, військову техніку, облаштовували побут.
"Ми старалися, як вони приїжджали тільки з боїв, просто ховатися. Просто не виходити на очі не попадати і все. Тому що це було небезпечно. Це була гульня, там у них постійно шашлики були, підбиті звірі, яких вони привозили на майданчик і там смажили собі шашлики, свято святкували, якісь дні народження. Дуріли, як хотіли. Спиртом заливалися, було страшно".
Звичайні стаціонарні телефони
Попри повний контроль російських військових, працівники станції намагалися знайти спосіб зв’язку із зовнішнім світом. І їм це вдалося. На ЧАЕС для внутрішньої комунікації використовували стаціонарні телефони. Втім, деякі з них були підключені до Славутича. Це був величезний ризик. Кожна така розмова відбувалася під наглядом, тож доводилося говорити обережно, і часто приховуючи справжній зміст повідомлень. І все ж у такий спосіб працівники не лише отримували інформацію про події довкола, а й передавали дані про ситуацію на станції та пересування російських військових.
"Звичайні стаціонарні телефони. Ми почали пробувати дзвонити. І воно спрацювало, в Славутичі взяли трубку. Ми почали розмовляти, ми почали передавати інформацію. Ми вийшли на наше керівництво, керівництво ставили до відома що до чого. Керівництво почало передавати інформацію далі, в певні служби, і в нас налагодився зв'язок, але ми не могли це говорити все відкрито. Тому що, позаду мене сидить дядько з автоматом. Забороняли спілкуватися українською мовою, тому що він повинен розуміти все, що я скажу".
Під час окупації російські військові облаштовували позиції просто в зоні відчуження — рили окопи на території з радіоактивним забрудненням. Зокрема, у Рудому лісі, який після аварії 86-го року став однією з найбільш небезпечних ділянок. Фахівці одразу застерігали: будь-яке втручання в ґрунт у цій зоні означає підняття радіоактивного пилу і додаткове опромінення. Однак це не зупинило окупантів. Ось що розповіла Людмила Козак.
"Багато хто не вірить, багато хто перекручує, але це не міф. Вони там рили, вони там копали, там досить брудно. Щось було з військоми? Було. Що саме не скажу. Але і я, і персонал бачили, що привозили в автобусах військових, які їхали поранені на Гомель в лікарню, що їх привозили з опіками, з блювотою. Так як ми хоч трошки розуміємо, що таке радіація, ми розуміємо, що це є перші симптоми. Вони казали, що "це ми з'їли лося, це лось". Ну, але в лосі теж є те, що вам потрібно. Тому ми їх припрошували. "Ви їсте кроликів, будь ласка. Їжте тих кроликів, зайчиків, тих лосів, тих косуль, будь ласка, їжте і насолоджуйтесь". Знаєте, як кажуть, можна прийти подивитися на Чорнобиль на радіацію, але радіація і Чорнобиль не можуть з тебе піти".
Працівники станції перебували в заручниках 26 днів. Наприкінці березня з окупантами вдалося домовитися про ротацію персоналу. Їх замінили колеги, які добровільно погодилися піти в полон, щоб дати змогу виснаженим працівникам повернутися додому. На той момент ніхто не знав, скільки ще триватиме окупація. Цей вчинок колег ніколи не забудеться, — каже, розчулившись, пані Людмила.
"Коли нас міняли, нас посадили в автобуси, вивезли в ліс. В лісі ми перейшли до річки і звичайним рибацьким човником нас перевозили по 10 чоловік. Для того, щоб бути впевненими, що хтось займе тих 10 робочих місць, які будуть працювати.
Наші працівники добровольно погодилися поїхати в полон. Ми ними дуже пишаємося, тому що не кожна людина добровільно піде і ще буде виконувати свою роботу. Вони в нас супергерої, і якими ми досі пишаємося і виказуємо їм кожного дня подяку".
Чорнобильська АЕС була звільнена, однак загрози для неї не зникли
На початку квітня 22-го року російські війська відступили з Київщини і залишили Чорнобильську зону. Окупанти вивезли з собою нацгвардійців, яких захопили на станції, і деякі з них досі, вже 5-й рік, перебувають у полоні в нелюдських умовах.
Чорнобильська АЕС звільнена від російської окупації. Фото: facebook/Генеральний штаб ЗСУ
Чорнобильська АЕС була звільнена, однак загрози для неї не зникли. В умовах повномасштабної війни атомна електростанція і зона відчуження залишаються вразливими до обстрілів і повітряних атак.
У лютому 2025 року російський ударний дрон влучив у захисну споруду зруйнованого четвертого енергоблоку — новий безпечний конфайнмент було пошкоджено. Усередині нього знаходяться руїни реактора №4 та саркофаг. Саркофаг підлягає якнайшвидшому демонтажу, оскільки будувався рекордними темпами після аварії і був розрахований на 20 років експлуатації. Однак через пошкодження захисної споруди це наразі неможливо.
Директор Чорнобильської АЕС Сергій Тараканов зазначив, що відновити захисну конструкцію важливо до 2030 року, і Україна закликає партнерів підтримати її в цьому.
"Вже з 2030 року розпочнеться неконтрольована корозія основної конструкції, що ставить під загрозу весь термін експлуатації споруди. І найважливіше, через порушення безпечного середовища, ми були змушені повністю зупинити проєкти з демонтажу нестабільних конструкцій старого саркофага, що, власне кажучи, і було головною метою будівництва нової арки. Зараз ми боремося за відновлення цього захисного щита. Перший етап – це екстрено-аварійний ремонт – ми завершили власними силами за допомогою державної служби надзвичайних ситуацій. жовтні 2025 року ми закрили основний отвір на передотні сезону опадів. Наступний крок, на якому ми зараз знаходимось, це проміжний ремонт до кінця 2026 року. Але повне відновлення функціональності арки може коштувати от сотні мільйонів євро, та тривати щонайменше до 2030 року. Україна розраховує на світову солідарність, тому що такі величезні кошти ми не можемо виділити у нашому державному бюджеті, тому ми розраховуємо на допомогу світової спільноти, адже Чорнобиль і зараз це фронтир людської цивілізації, де наші люди щодня стоять на варті глобальної безпеки під постійною загрозою нових атак. Тому ми вважаємо, якщо ми дозволимо війні зруйнувати цей щит, це означатиме, що ми не засвоїли головний урок Чорнобиля двічі за одне покоління".
Пошкоджене російським дроном укриття 4 енергоблоку ЧАЕС, 14 лютого 2025 року. Фото: ДСНС України
Майбутнє Чорнобиля більше не визначається лише технологіями. Воно напряму залежить від безпекової ситуації в Україні — і від того, чи готовий світ діяти рішуче, щоб стримати Росію. Наголошує Сергій Тараканов.
"Зараз ніхто не знає, завтра може бути землетрус, завтра може ракета типу "Іскандер" чи "Кинжал" впасти чи поруч, чи безпосередньо влучити. Це буде також рівнозначним землетрусу. Ми розуміємо, що світ багатополярний, але хоча б в Європі з ринку європейських країн Росатом можна було би витиснути. Це зробила Фінляндія, наприклад. Вона у березні 22 року відразу, незважаючи на перспективу судових позовів, зупинила проєкт будівництва Росатаму. Але, наприклад, Угорщина на цього не зробила. І Туреччина працює з ними. І Чехія, і Словаччина закуповують в паливо ядерне. Тобто у нас багато викликів, на жаль, доводиться працювати в такій ситуації, для якої ядерні об'єкти не проєктувалися".
Сорок років потому Чорнобиль залишається не лише частиною історії, а й реальністю, наслідки якої відчутні й сьогодні. І водночас стає очевидно - світ так і не усвідомив ціну цієї катастрофи, переконаний експерт "Грінпісу" Шон Берні.
"Йдеться про сотні, про тисячі або навіть про мільйони людей, які досі живуть з наслідками цієї аварії. Важливо розуміти, що кожен такий випадок – це людська трагедія. Бо, звісно, можна говорити про всі ці великі числа, купу цифр, але це історія окремої людської трагедії, окремої аварії, яка сталася в житті людини. І я розумію, що, можливо, я не дуже добре відповідаю на ваше запитання, але, знаєте, минуло 40 років і мені здається, що дуже значна частка представників міжнародного співтовариства досі не усвідомили цей урок, який вони мали винести після Чорнобильської аварії. І треба притягнути до відповідальності Росію, треба притягнути до відповідальності Москву — до відповідальності за те, що свого часу сталося в Чорнобилі, за те, що зараз вони ведуть війну в Україні. Бо європейські країни підтримують Україну, але водночас з тим вони продовжують вести бізнес з Росатомом, продовжують вести бізнес з російською державою, знаєте, з так званою ядерною мафією, яка існувала свого часу за радянських часів і тепер вона існує в Росії. Тобто урок не було засвоєно. Минуло 40 років і ми більше не можемо чекати, щоб покарати росіян і покарати Радянський Союз за все те, що вони скоїли в Україні".
Чорнобиль – не лише трагедія 1986 року. Це історія про замовчування, брехню, пропаганду і рішення, ухвалені без огляду на людські життя. Їхні наслідки відчуваються досі. Здавалося, цей досвід мав стати чітким уроком не лише для України, а й для всього світу. Але сорок років потому ризики повернулися - вже в умовах війни. Окупація Чорнобильської зони, загрози обстрілів, знову російська брехня і знову недостатня реакція світу — усе це поставило під сумнів, чи справді урок Чорнобиля був засвоєний.
Ця історія ще не завершена. І Чорнобиль — не лише про минуле. Це про відповідальність. За те, що сталося тоді. І за те, що відбувається зараз. Відповідальність, якої Росія досі не понесла.
