Ілюстративне фото з відкритих джерел
На тимчасово окупованих територіях залишається понад пів мільйона дітей шкільного віку. І 34 000 з них досі перебувають в українській системі освіти.
Якщо ми будемо порівнювати з кількістю дітей шкільного віку, а їх там близько 600 000, це виходить десь 5% від загальної кількості дітей шкільного віку, які перебувають на ТОТ. Це мало. В 2022 році таких дітей було 98 000. Кожна шоста дитина – це 15%. З 2022 по 2026 рік ми бачимо, що із 15% від загальної кількості дітей шкільного віку в нас залишилось 5%. Це достатньо сильний сигнал для українського суспільства, Міністерства освіти, щоб розібратися, чому так сталося.
Ми не можемо ці процеси розглядати без впливу окупаційної влади на дітей, які стали заручниками цієї окупації. РФ робить все можливе, щоб перевести цих дітей з однієї етнічної групи в іншу. Фраза, яка трактується, як геноцид: переміщення із однієї в іншу групу. Але, на жаль, сама концепція по геноциду нам не дає можливість ментальне переміщення трактувати, як дію щодо геноциду. РФ робить все, щоби той величезний ресурс молоді, дітей, які вони захопили разом із нашими територіями, містами, селищами, зробити росіянами. Вони витрачають величезні гроші на це. Це такий пряник, який вони роблять для наших дітей. А також використовують батіг. Це концепція стратегії екстремізму, коли за будь-який український прояв дітей чекають кримінальна або адміністративна відповідальність, погрози батькам, що діти будуть вилучені з сім'ї. Тому той величезний страх, який є у батьків та дітей, якщо вони будуть навчатися української освіти, є тим фактором, який впливає на рішення навчатися або не навчатися в українській школі одночасно з тією школою, куди примушують ходити на окупованій території. Я поставила б на перше місце те, що там відбувається. Українська держава розуміє цей фактор.
Є два варіанти нашої поведінки. Або ми кажемо: "Ми нічого не можемо зробити, там небезпечно, хай тих дітей забирає РФ. Народжуваність в нас знизилася, але нам ті діти не потрібні". Або інший варіант: "Так, є безпекові ризики, є певні дії, які робить окупаційна влада, але нам потрібно сідати і розробляти план протидії тим діям, які робить окупаційна влада". І план протидії повинен враховувати ті безпекові ризики, якщо діти будуть приєднуватися. А це дуже технічні речі.
Після ухвалення стратегії боротьби з екстремізмом були проведені на окупованих територіях рейди, де були перевірені 500 тисяч акаунтів у дітей на наявність того, чи заходили вони на якісь українські сайти і на які саме. І якщо б я була на окупованій території, шукала б щось про освіту в Україні, то зайшла б на сайт Міністерства освіти. Але це може бути небезпечно. Тому потрібно, щоб були клони і Міністерство трансформації підказало рішення, якщо б таке завдання було поставлене перед ним, як державне.
Українські школи, які могли пройти навчання, яким чином можна заходити безпечно дітям, які перебувають на окупованих територіях. Є певний ризик, який стосується життя, здоров'я дітей, які приєднуються, є певні протидії. Я зараз таких дій з боку української держави не бачу. Або якщо вони є, то дуже точкові. І неодноразово в Міністерстві освіти нам казали (громадським організаціям), що вони щось розробляють, шукають якісь рішення, але досі нема потужної інформаційної кампанії, куди заходити дітям.
Другий фактор, який потрібно враховувати – подвійне навантаження. Дитина, яка навчається на окупованих територіях в школі окупаційної влади, повинна ту школу відвідувати. На початку окупації Криму батьки дітей, які не хотіли, щоб їх діти були в умовах російської пропаганди, користувалися законодавством РФ і переводили дітей на домашнє навчання. Після 2022 року РФ заборонила на нових окупованих територіях використовувати таку форму навчання, як домашнє. Там дуже цілеспрямована політика. Тому діти ходять в ту школу. Якщо відвідувати ще українську, то навантаження, наприклад, в 10, 11 класі буде приблизно 108 годин на одну дитину на тиждень. Це навантаження, яке не витримає навіть доросла людина. А дитина, яка навчається там, плюс іще безпекові ризики, всі фактори, середовище, призведе до того, що дитина кине українську школу. Тому потрібно уникнути подвійного навантаження. Українська держава зробила певні кроки, щоб подвійне навантаження зняти з тих дітей. В липні 2025 року була ухвалена типова програма українознавчого компоненту для дітей, які навчаються на ТОТ. 34 000 дітей на початок навчального року 2025-26 повинні були отримати інформацію від держави, а також від шкіл, де вони навчаються, що в них є можливість перейти з однієї типової програми, яка загальна для всіх українських шкіл, на іншу типову програму, яка має лише українознавчий компонент для дітей, які на ТОТ. Українознавчий компонент розвантажує дітей середньої школи на 74% – менше стає навантаження, а для дітей старшої школи на 89% – зникає додаткове навантаження. Типова програма передбачає 190 годин для підготовки до складання річного оцінювання, національного мультипредметного тесту. І це все індивідуальні уроки, які повинні були дати ці школи. Та типова програма була затверджена українською державою. І нам здалося, що директори шкіл, які навчають цих дітей, які перебувають на ТОТ, з 1 вересня перейдуть на цю програму. Але коли до нас звернулася дівчинка в січні з проханням пройти визнання результатів навчання по типовій програмі, бути зарахованою на екстернатну форму навчання. Ми почали шукати таку школу. З'ясувалося, що жодна школа в Україні не перейшла на ту типову програму.
В Україні понад 12 000 шкіл. І жодна з них не взяла цю програму. 34 000 дітей навчають близько 300 шкіл. Це умовно релоковані школи з Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей. Для Криму таких шкіл взагалі не існує. Ми звернулися до них. Написали запити на ОВА Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Іноді на запит нам відповідали про українознавчий компонент для дітей, які виїхали за кордон. Навіть на рівні управління освіти люди не побачили, що з'явилася типова програма українознавчого компонента для дітей з ТОТ. Ми знайшли дві школи, які використовують цю програму для педагогічного патронажу, але це трошки не те. І далі ми почали порівнювати, яка була політика української держави щодо українознавчого компоненту для дітей, які виїхали за кордон, і політика українознавчого компоненту для дітей, які на ТОТ. Якщо про типову програму для дітей, які за кордоном, був окремий вебінар, то нічого подібного після ухвалення типової програми для дітей ТОТ не було. Якщо було особливе навчання вчителів та директорів шкіл, як запроваджувати ту програму, то нічого подібного не було для навчання дітей з ТОТ. Якщо був створений окремий сайт організації, яка підпорядкована Міністерству освіти – українознавчий компонент, де були школи, де все дуже технологічно: натискаєш кнопку, як подати заяву, як приєднатися, то нічого подібного для дітей, які ТОТ, немає. Зараз вже минув майже рік. В липні була ухвалена та типова програма. І лише зараз, коли ми подивилися, що державна політика не впроваджується і почали закидати запити в Міністерство освіти, управління освіти областей, що вам взагалі ці діти потрібні або ні? То зараз почався якийсь рух. Але не можуть постійно громадські організації відслідковувати, а як це все відбувається. В тих звітах, якими звітують ці міністерства, в пріоритеті повинні бути питання тимчасово окупованих територій, бо там наші люди і діти.
Після того, коли окупується якась територія, відповідальність за людей на державному рівні зникає. В нас залишаються лише бачення територій. Ми не згадуємо про людей. І пріоритет держави повинен бути в тому, щоб утримувати той зв'язок, як тільки ми можемо, шукати ті рішення технологічні, екологічні до тієї ситуації, в якій знаходиться та молодь та ті діти. І ми будемо витягувати тих людей на підконтрольну територію. Потім вони можуть повернутися на неконтрольовану територію. Але зараз молодь потрібно, щоб вона не зростала в тих умовах, а щоб була в тих умовах, в яких буде відчувати себе вільною.
Ця типова програма могла би бути фантастичним рішенням. Зменшення в старшій школі на 89% подвійного навантаження. Школи релоковані мають певний педагогічний склад. Там є вчителі хімії, фізики, математики, а українознавчий компонент не включає фізику, хімію, математику. Якщо вони беруть типову програму для українознавчого компоненту, де лише українознавчий компонент, потрібно звільнити тих вчителів. Тут нам потрібно зважувати, кого ми обираємо: дітей, які в окупації, або дорослих вчителів, які виїхали з окупації. Важке рішення, бо потрібно працевлаштування, економічна інтеграція цих дорослих людей. Або дітей, на яких не дуже звертають увагу. І поки на рівні президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів ми не будемо обирати дітей та молодь, то в нас директори шкіл будуть обирати звичайну типову програму.
Валентина Потапова. Фото: zmina.info
34 000 дітей навчаються чи значаться в українській системі освіти?
Вони навчаються, але дуже важко. Не завжди вони можуть вийти на зв'язок. Дуже часто навчаються самостійно, або дивляться записи уроків, які роблять вчителі. Не завжди можуть приєднатися до класу, де є діти з підконтрольної території і з окупованої. Бо там можуть обговорюватися теми небезпечні. Коли я згадала про акаунти, яких перевіряли, там там шукали будь-що, що нагадує Україну: будь-які українські символи, згадки про українських героїв, історичні події. Їх навчання дуже фрагментарне, але воно є. Перед 1 січня завжди проходить аудит. І діти, які дуже довгий час не приєднуються, ставляться на паузу. Їх відраховують з можливістю відновлення, якщо дитина з'являється. Це процедура відновлення. Міністерство освіти слідкує, щоб не було так званих "мертвих душ". І самі вчителі за цим слідкують. Тому ці 34 000 реальні.
Коли ми кажемо про українознавчий компонент, то є зміст освіти, в якому є певні ризики, що можуть коштувати дітям навіть свободи. Ми досліджували судову практику щодо неповнолітніх. На 2025 рік ми зафіксували чотири кримінальних провадження щодо неповнолітніх дітей, які перебувають на окупованих територіях. Це якраз хлопцям 16-17 років, старшокласники, які дуже добре пам'ятають Україну. Це небезпечно. Тому потрібно, щоб той зміст Український інститут розвитку освіти почав його писати, щоб було зрозуміло, що коли дитина навчається – в них кримінальна відповідальність за згадку Голодомору. Слово "Голодомор" заборонене, криміналізоване на ТОТ. Нам потрібно знайти рішення, коли ми будемо казати про голодомор так, щоб те слово не з'явилося в навчальних матеріалах. Такого не робиться в звичайній українській школі. Тут ми пропонуємо, щоб вчитель починав розповідати про те, що таке геноцид. Про ознаки геноциду. Саме слово "геноцид" не заборонено в РФ. Далі ми переходимо до того, що іноді геноцид буває не просто фізичним знищенням в таборах смерті, фабриках смерті, як було в Третьому Рейху щодо євреїв. Що геноцид може мати прояви інакші. Коли штучно створюються умови і коли велика кількість людей гине. Штучно створені умови – це холод, голод. Таким чином ми приходимо до прикладів, коли через голод була знищена велика кількість людей, або через холод є намагання знищити іншу кількість людей. І це вже перекидання до тих подій, які ми мали цієї зими, коли нам РФ запропонувала холод, щоб знищити український народ. При розвитку критичного мислення у дитини почне складатися 2+2 і вона почне розуміти, що діяли в певний історичний період певні історичні діячі. Ось так повинна викладатися історія для окупованих територій. Ви розумієте, що це інші завдання, які ставляться авторам. Це інші експерти, які будуть перевіряти, чи впоралися автори з цими завданнями. Тому потрібно, щоб було пройдено навчання, щоб було зрозуміло, що відбувається там, за що кримінальна відповідальність. Це побудова певної системи, з якою ми починаємо працювати з окупованими територіями. Всі дії зараз держави безсистемні. Це реакція на певну ситуацію. От не можуть діти вступити – ми створюємо порядок вступу. Не можуть діти навчатися – ми там щось створюємо. Але воно не забезпечено механізмами впровадження, система не працює. Тому що той директор школи, кому потрібно впроваджувати ту типову програму, не знає, як її забезпечити. В нього немає методичних рекомендацій, змістовного наповнення цієї програми, кадрового ресурсу, який пройшов навчання і вміє працювати саме з цими викликами. Система повинна сама себе забезпечувати. А для того потрібно, щоб була окрема програма в українському суспільстві. І ця програма повинна фінансуватися. Бо зараз нуль фінансування. І коли ми порівнюємо фінансування РФ, то стає дуже сумно.
У нас останнім часом купа батьків ухвалює рішення все ж врятувати свою дитину від того, що відбувається на окупованих територіях. І родини починають виїжджати. Тут існує програма Bring Kids Back, яка приймає ці родини. Спочатку вона працювала лише для депортованих дітей, які визнані, як такі, зараз вона працює для всіх тих, хто разом з дітьми повертається на підконтрольну територію. Програма дає можливість отримання на кожну дитину 50 000 грн, щоб відбулася адаптація тої дитини. Є соціальне житло. Ця програма працює. Відбувається так званий момент стрибка, коли ти з однієї території стрибаєш в іншу, який підтримується цими програмами. Але далі починається те, коли ці діти з промитими мізками сідають в звичайну школу. Починають зіштовхуватися різні досвіди війни дітей. Дитина з досвідом перебування в окупації сідає за одну парту з дитиною, в якої загинув батько на цій війні. Вона сідає разом з дитиною, яка має досвід перебування за кордоном і повернулася. Дитина, яка п'ятий рік знає, яке це спати в коридорі.
Ми організували пілотні тренінги для вчителів чотирьох областей. З'ясувалося, що вони взагалі не враховують досвід окупації. Тому що не знають, що відбувається в окупації. Бо це були вчителі Львівської, Чернівецької, Полтавської і Одеської області. Якщо ще в Полтаві і Одесі більш-менш, то Чернівецька і Львівська області, де дуже багато переселенців, взагалі погано знають цей досвід.
Якщо родина приїхала до України з окупованої території, то вона вже проукраїнська. Щоби дитину вивести з того страху, в якому вона перебувала в окупації, потрібна спеціальна робота з психологами по спеціальних протоколах, яких теж немає. Реінтеграція починається зі школи, з навчання вчителів і майбутніх вчителів. Спеціальних програм, адаптованих до викликів війни, в педагогічних ВНЗ майже немає. Акредитація кожної нової програми коштує 96 000 грн.
Студенти.
Це молодь, старше 18 років. Яким чином ми можемо їх витягувати? Фізично, тоді вони пройдуть фільтрацію на пунктах пропуску, мають знайти гроші, щоб добратися до України. З Криму єдиний більш-менш безпечний шлях через Грузію, Туреччину, Молдову і далі Україна. Або через Білорусь.
Поширена допомога у 50 000 грн на тих, хто хоче вступати до 23 років. Є гуртожиток. Правила вступу: раніше з 1 січня року вступу, зараз із 1 жовтня до року вступу, щоб дати більший час людям на переміщення і адаптацію. Ті, яким 17, але вони ще не готові або немає грошей, є можливість долучитися до української освіти дистанційно. І вони також таким чином вже з нами на зв'язку, ми їх супроводжуємо до моменту так званого стрибка. Про цих дітей, які навчаються дистанційно, іноді мені кажуть: "Вони просто хочуть задарма здобути освіту, не виїжджаючи з ТОТ". Я кажу: "Не розглядайте це, як навчання, розглядайте, що вони вже з нами на зв'язку і далі країна їх супроводжує до моменту так званого стрибка. А на моменті стрибка ми вже їх тут приймаємо". Є ще одна група людей, які здобули там вищу освіту і хочуть переїхати до України і почати працювати. І тут є порядок визнання результатів навчання, який досі не запрацював. Все, що стосується більш дорослих людей – тут є певні механізми. І якщо вони будуть імплементовані в загальну систему, яку почала будувати держава і яку підтримує українське суспільство, яке фінансується державою, навіть якщо на фінансування таких програм ми будемо звертатися за допомогою в міжнародні фонди і в нас буде аргументація, чому це потрібно, то тоді в нас всі ці пазли почнуть складатися.
Скільки молоді ми вже втратили за ці 12 років. Ми втрачаємо величезний ресурс українського народу. Ще один виклик українському суспільству – люди, діти і молодь, які залишаються в окупації.
