Євгенія Кужавська. Фото: www.kuzhavska.com
Можна сказати, що "Боги мого краю дуже люблять кров" це псевдоісторичний роман, а також, що це містичний детектив, який базується на архівних і дослідницьких матеріалах. Можна сказати, що це Dark Academy. Женю, як ви визначаєте жанр?
Авторське визначення жанру — це поле дискусії. Я визначаю все ж таки як "Темну академію" — Dark Academy. Тому що в цій історії для мене важить найбільше оця гімназія та її коло. Те, що властиве "Темній академії", зазвичай це певний флер трагедійності та невідворотності трагедії та крихкість світу, закапсульованого у навчальному середовищі. Для мене ця історія взагалі починалася з гімназії. Я хотіла написати про гімназію, в якій викладав Микола Зеров.
У мене власний бекграунд гімназійний, я дуже тепло про нього згадую, тому що навчалася у миколаївській гімназії імені Миколи Аркаса. У Миколаєві це одна з перших саме українських гімназій та одна, мабуть, із найвідоміших. Переклади французьких поетів — це те, чим ми могли займатися і в перервах, і на уроках. Спочатку я писала детективи, мені цікаво працювати в жанровій літературі, створювати детективні сюжети. А детективні сюжети дуже добре поєднуються із "Темною академією", яка вростає корінням в університетські романи. У нас, на жаль, жанр університетського роману не так розвинутий, як на Заході. І "Темна академія" — це відгалуження, яке показує, наскільки крихким є світ одиничних речей, наскільки легко його втратити. Саме Київ 1917 року, коли Російська імперія хитнулася і трапився справжній культурний вибух на цьому тлі, хотілося показати. Показати, наскільки все це крихке та як ті перші паростки україномовного культурного життя на початку ХХ століття, на жаль, були втрачені. Хоча я пишу легку історію, усі персонажі дуже юні, вони проживають чи не найкращі роки свого життя.
Ви сказали про жанр університетського роману і що він, на жаль, не дуже розвинений в Україні. Але це означає, що все-таки якісь зразки університетського роману в українському художньому письмі є. Ми можемо згадати "Хмари" Нечуя-Левицького, це все-таки щось, що схоже на кампус, а потім університет таки з'являється. Можемо припустити, що якісь відголоски цього є в одному з романів Домонтовича — "Доктор Серафікус". Спадають на думку навіть "Польові дослідження з українського сексу", в якому, так чи інакше, є американський університет. Це "Любовне життя" Оксани Луцишиної. І, можливо, найближче сюди підходить перший роман Насті Левкової "Старшокласниця. Першокурсниця". Може у вас є про цей жанр в українській літературі більше думок?
Я все-таки маркую свій текст як "Темну академію", але це не зовсім жанр, а нібито жанрова наліпка. "Темною академією" поки що просто називають тексти, які мають атмосферу певної трагедійності, про події, що відбуваються у певних навчальних середовищах, у кампусах. "Темною академією" можна вважати і "Гаррі Поттера". Хоча ще раніше творчинею школи магії, такої собі "Темної академії" була Урсула Ле Ґвін. Її текст "Чарівник Земномор’я", наприклад, вростає корінням саме в традицію англомовних університетських романів. Це і "Деміан" Гессе, і дуже багато текстів, які спочатку створювалися як сатира на занадто елітарне середовище, яке протиставлялося іншим середовищам. Дуже багато університетських романів сатиричні та висміювальні. У нас цього не було, тому що тут варто думати в напрямку все ж таки постколініальної культури і говорити про те, скільки у нас було університетів, які викладали українською мовою та були настільки елітарними, що автори хотіли би писати сатиричні тексти про них.
А якщо говорити про мою першу зустріч з текстом, який я би маркувала саме як університетський роман, це був уривок із роману "Сагайдачний" — "В Острозькій школі". Северин Наливайко приходить до учнів цієї школи і якимось чином відзначає самого Сагайдачного, який тоді ще навчається в цій школі. Тобто у нас є ґрунт для створення таких історій, але поки що їх дуже мало. Чи маємо ми працювати в цьому напрямку? Можливо, якщо авторам ці теми цікаві, але я думаю, що воно має природно розвиватися. Якщо авторам цікаво писати про якісь навчальні середовища, то це суперкруто. На "Книжковій країні" колись була дискусія з аудиторією про те, чому не пишуться "Темні академії" чи університетські романи саме на українському ґрунті. І я говорила, що в мене є мрія написати такий текст і що в нас дуже багато класних навчальних середовищ, які можуть стати тлом для цього тексту. Це і "Школа рухів" Броніслави Ніжинської, яку вона відкрила у Києві початку ХХ століття. Це балерина, яка потім виховала нам Сержа Лифаря. Це і Художня майстерня Олександри Екстер, яка теж може стати тлом для "Темної академії" або університетського роману. Це і Рисувальна школа Мурашка на останньому поверсі хмарочоса Гінсбурга. Я називаю приклади початку ХХ століття, бо я дуже люблю цей період. Але можуть бути й інші варіанти.
У романі "Боги мого краю дуже люблять кров" ви зробили реконструкцію навколо Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, це київський навчальний заклад, заснований у 1917 році. Микола Зеров, один зі штатних учителів цієї школи, викладав латинську мову, а рисунок і чистописання викладав Михайло Жук. А як взагалі можна зібрати для себе інформацію про речі, які відбувалися в Києві 1917 року, а потім перетворити її на тло для жанрового художнього тексту?
Мені не складно працювати з архівами, я це дуже люблю. Я працювала деякий час з архівами справи Миколи Зерова, і саме тоді дуже зацікавилася цією постаттю. Тому що в архіві СБУ, наприклад, є 8 томів справи Миколи Зерова, а на той час, коли я з нею працювала, вона ще не була оцифрована. Тобто багато справ наших відомих митців того часу вже оцифровані, і зараз ми можемо користуватися ними. Це набагато простіше, ніж фотографувати цю справу і читати її в архіві. Якими ще матеріалами я користувалася? Це щоденник Вероніки Черняхівської — "Записки червоної куропатки". Сподіваюся, він скоро вийде друком, тому що плани трохи змінилися, але Музей видатних діячів української культури все ж таки продовжує співпрацювати з видавництвом, щоб цей щоденник ми побачили надрукованим. Він надзвичайно цікавий. Я використовувала тільки спогади Вероніки про 1917 рік, але щоденник загалом охоплює більший період. Цікаво те, що Вероніка свій щоденник редагувала. Тобто — коли ставала старшою, то перечитувала попередні записи і дещо змінювала, дещо закреслювала. Можливо, початковий варіант щоденника ми ніколи й не побачимо, але це часто було необхідно, щоб убезпечити себе від радянської влади в тому числі. Наприклад, у балерини Броніслави Ніжинської теж був щоденник, і коли вона виїжджала за кордон, то деякі записи знищила, щоб її просто випустили на той час. Також я користувалася спогадами одного з героїчних хлопців, які були під Крутами, це Ігор Лоський. Він вижив під Крутами, повернувся, тому ми маємо його спогади. У деяких розділах я просто цитувала його записи, тому що так простіше було відтворити і антураж епохи, і атмосферу, і взагалі все, що відбувалося. Без спогадів сучасників дуже важко працювати з матеріалом сторічної давнини. Так само за спогадами сучасників я відтворювала, наприклад, події при відкритті Української академії мистецтв. У Києві тільки в 1917 році ми змогли отримати свою академію мистецтв. Хоча багато художників говорили про те, що їм дуже важко працювати у Петрограді. Бо темне місто, банально не вистачало світлового дня, але академія була тільки там. Російська академія мистецтв, української не існувало. Лише на 1917 рік ми змогли отримати свою академію. Ще є прекрасна робота нині покійного Володимира Панченка — "Повість про Миколу Зерова". Це, мабуть, найбільш повна біографічна розвідка. Там висвітлюються усі зв'язки Миколи Зерова, його культурні знайомства, листування, архівні матеріали, навіть протоколи засідань педагогічної ради Другої української гімназії, тому що він був ще й секретарем педагогічної ради. Особливо ті протоколи, коли Зеров уже перераховує, яких учнів треба виключити зі списків, тому що вони загинули під Крутами.
Якщо повертатися до сюжету роману "Боги мого краю дуже люблять кров", то попри декадентську стилістику та всі можливі алюзії є шанс читати цей текст як історію про народження модерного суб'єкта. Народження українського героя як суб'єкта і про його модерність. І тоді це історія про те, як з'являється цей герой там, де перетинається краса і катастрофа. А відтак події в Києві 1917 року одразу резонують і вступають в діалог із подіями 2022 року, які тривають і сьогодні теж.
Так, я згодна. І насправді сучасні українські письменники, і жанрові в тому числі, мають все ж таки відрефлексовувати свій час. Бо ніхто не напише про наш час, окрім нас, ми є його свідками. Але я останнім часом постійно пишу саме про початок ХХ століття, вибудовуючи таку собі систему дзеркал. Тому що дуже багато невідрефлексованого лишилося там, і ці часи перегукуються. Це теж визвольні змагання, просто ті визвольні змагання ми, на жаль, програли. Чому програли? Це зараз осмислюють і історики, і письменники, в тому числі жанрові письменники. І взагалі, зараз настільки бурхливий розвиток жанрів, жанрової української літератури, причому вона не боїться виходити на межу жанрів та міксувати їх. Мені здається, що можливо саме в жанровій літературі ми і бачимо це віддзеркалення часу.
Детектив як жанр — дуже чутливий до часу. Часто злочин у детективі є маркером часу. Наприклад, на початку ХХ століття розповсюдженим злочином було конокрадство. І це маркер часу, бо тільки на початку ХХ століття такі злочини відбувалися. У наші часи інші злочини та інше відчуття часу, тож детектив по-іншому відрефлексовує це. І дуже часто саме жанрова література може вхопити оцю миттєвість і прив'язати до часу.
Мені подобається віддзеркалювати події, адже відбувається дуже багато схожих подій. Демонстрації на центральних площах Києва, війська Муравйова наближаються до станції Крути. А у нас майже на тому ж місці були бої у 2022 році. Якщо говорити про відкриття тієї ж академії мистецтв, коли були перебої з електроенергією, і під час заходу гасне світло. Не вистачає дров у місті, не вистачає газу, а в цей час відбуваються важливі мистецькі події. І ми так само рефлексуємо про те, чи можемо зараз щось святкувати, чи можемо в такі часи відкривати якісь виставки, коли в людей не вистачає дров опалити приміщення. Але це теж важливо. Ми можемо бачити, що дуже багато схожих проблем присутні у персонажів на початку XX століття. Тож ми можемо краще відрефлексувати власні тривоги і подивитися, як виходили із цих ситуацій вони та як ми можемо вийти із наших ситуацій.
Попрошу вас поговорити про алюзії та інтертекст. Дуже прозора алюзія з'являється ще до того, як ми починаємо читати. Це "Саломея" та Оскар Вайлд. Чому стався цей вибір?
"Саломея" — прекрасний текст. Я дуже люблю Оскара Вайлда в принципі, але "Саломею" люблю особливо. Він написав її французькою мовою спеціально, хоча міг писати англійською. І Вайлда іноді критикували за те, що в нього бідний словник для цього тексту. Але мені подобається "Саломея" саме рефренами. Оскар Вайлд написав французькою для того, щоб Сара Бернар могла зіграти головну роль. Але після смерті Вайлда цей текст став скандальним, у тому числі через те, що Вайлд вивів на сцену театру біблійних персонажів. На той час існувала певна заборона, тож біблійні тексти і біблійних персонажів не виводили на сцену. Саме тому Сара Бернар не зіграла Саломею. П'єсу поставили набагато пізніше, і не в усіх театрах її дозволяли. У Російській імперії п'єсу ставив театр Таїрова, а Олександра Екстер створювала костюми для цієї постановки. І не тільки костюми, вона працювала з усім візуальним полотном вистави. Ми зараз в наших музеях можемо бачити ескізи до костюмів "Саломеї", вони надзвичайно графічно прекрасні, сміливі, у них можна вдивлятися і вдивлятися. Але чому саме "Саломея"? Тому що "Саломея" була нібито відбитком епохи, дуже важливим текстом, саме на той час вона стала надзвичайно популярною в усьому світі. Її ставили в театрах, її забороняли, про неї говорили, про неї писали. У Києві "Саломею" поставлять вперше у 1919 році в театрі "Соловцова". І якраз Микола Зеров, неокласики підуть на виставу. І Зеров після цієї вистави скаже: "Це просто семітська розпуста". Тому що для нього була ближчою естетика Греції, з чистотою ліній, красою, гармонійністю. Але "Саломея" не могла не зачіпати. Филипович написав сонет про Саломею. Зеров відповів йому сонетом "Саломея". Пізніше Євген Маланюк напише про Саломею. У Рони Черняхівської є вірші про Саломею. Тобто — це справді була п'єса, яка бентежила, магнітила і стала нібито декадантським маніфестом тієї доби. На зламі епох "Саломея" виглядала надзвичайно яскраво. П'єса бринить сексуальною напругою, тож зрозуміло, чому гімназисти так нею цікавляться. Бо це якийсь заборонений плід. Так, це біблійні персонажі, але цікава інтерпретація саме Вайлда. І вся суть цієї інтерпретації — чому Саломея перетворюється на одну із давніх хтонічних богинь, а не просто залишається падчеркою Ірода. Тобто вибір "Саломеї" як книги, якою мали б зацікавитися гімназисти, для мене був очевидний.
Щодо інших відсилок, мені буквально вчора на книжковому клубі підказали дуже класну читацьку інтерпретацію, яку я свідомо не закладала. Мені сказали, що коли героїні говорять про драми Лесі Українки, то потім зчитується персонаж Долорес із "Дон Жуана". Про алюзії можна багато говорити.
Український модернізм — що він означає, окрім сюжетної частини? Як вибудовується поетика і сюжет? Які українські модерністські тексти ви б назвали?
Якщо говорити про модерну добу, яка настає, про предтечі українського модернізму, про ту ж Лесю Українку з її неоромантичними мотивами, то я б говорила про те, що змінюється роль жінки. І феміністичні наративи стають більш чутними на той час. Адже це часи війни, переорієнтація ролей, нова доба, голоси міста, які починають звучати у текстах. Усе це і є частина українського модернізму. Якщо ми говоримо про жіноцтво в романі, то Рона переходить із жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної у школу, де хлопці й дівчата навчаються разом. Хоча у жіночій гімназії Жакуліної викладання вже велося за програмами чоловічих гімназій, тобто Рона вже має хорошу освіту, але навчається сумлінно й далі. Якщо говорити про модерні тексти Лесі Українки, то я б говорила про її драми. Мені приємно, що дівчата в романі читають саме драматичні тексти Лесі Українки, згадують її трагічне кохання з Сергієм Мержинським, але й те, що потім за одну ніч була написана драма "Одержима". І теж із біблійними персонажами. Переосмислення біблійних персонажів та використання їх у текстах — це теж ознаки модерної доби. Зокрема, переосмислення жіночих біблійних персонажів, зміна їхніх ролей.
Одна з центральних тем роману — творення культурних інституцій, зокрема Другої гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Але поруч стоїть велике історичне насильство, і воно дуже гучно звучить у фіналі.
Якщо говорити про трагедію у цьому тексті, то це щось на зразок моєї гри з жанровими особливостями "Темної академії". Тому що у текстах такого штибу зазвичай трагедія відбувається всередині академії, вона не виходить за межі академії. Але мені хотілося показати, що трагедії наших "Темних академій" зазвичай приходять ззовні, а не зсередини. Тут так і сталося. Убивства у місті, психологічні трагедії персонажів (бо "Темна академія" це і про репресовану сексуальність, заборонену сексуальність, про щось темне). До того ж міжсезоння, між літом і зимою, й таке собі міжсвіття, куди проникають персонажі, бо вони пірнають у тексти, ховаються між сторінками книг, це період дорослішання. А ще це період міждержав’я, коли Центральна Рада нібито є, але її влада не розповсюдилась на всю територію України, і все це в дуже хиткому становищі. Що б тут не відбувалося, а зі сходу суне страшна навала. І це те, що приходить ззовні й руйнує всі наші академії, університетські романи, всі наші прагнення створити літературу, в тому числі жанрову. У нас не написані жанрові тексти по 20-х роках ХХ століття. Ми не встигли їх написати, тому що прийшла навала зі сходу. Чи створимо ми зараз свої жанрові тексти? Сподіваємося.
Чим закінчується роман? Щоб не спойлерити, як можна сформулювати?
Дуже природно. Він закінчується, як і починається — у класі. Рона на початку вирішує йти у гімназію і наприкінці роману вона заходить у клас, але вже мусить жити з тим, що відбулося. Тому що ця історія змінила її, можливо, змусила інших персонажів переосмислити свої вчинки, змінити якісь акценти, подорослішати. Мені дуже подобається, що Рона на початку роману входить у клас як суперниця іншої персонажки, а наприкінці дівчата сідають за одну парту. Можливо, це напрямок подумати, наскільки нам потрібне жіноче коло і взагалі подруги в цьому житті.
Мені хотілося цей текст завершити боєм під Крутами, але не описувати сам бій. Як так сталося, що учні Миколи Зерова пішли під Крути? Як ці шестикласники, восьмикласники робили свій вибір? І хотілося показати, наскільки крихкий світ академічного середовища. Вчора гімназисти могли перекладати Бодлера, а сьогодні вони пішли захищати Київ під Крутами. Сьогодні вони закохуються і фліртують з Роною, а завтра вона їх проводжає до ешелону. Ця крихкість прекрасного богемного елегантного Києва присутня і в наші часи. У мене багато подій відбувається біля сходів художнього музею, а сьогодні він постраждав від обстрілу. Сама ж будівля гімназії, де навчалася Рона, давно не існує. Тобто — наш світ дуже крихкий. І хочеться, щоб ми його вберегли. Хоча б на сторінках книжок.
Архівна робота для вас триває. Над чим ви зараз працюєте? З якими українськими історіями початку ХХ століття ми перетнемося?
У мене був задум тексту про Ганса Ґросса. Це батько криміналістики. Коли йдеться про початок ХХ століття, ми говоримо про митців, художників, перекладачів, письменників, поетів. Але ця доба — бурхливий розвиток усього, зокрема поліційної справи та криміналістики. Ганс Ґросс — австрієць, який придумав криміналістику і хотів поставити її на службу поліційних відділків. Деякий час він працював у Чернівецькому університеті, йому дозволили у Чернівцях викладати криміналістику та ще низку дивних дисциплін, які він сам придумав, зокрема тюрмознавство. Разом зі своїми студентами він розслідував реальні справи у Чернівцях і видавав журнал "Архів криміналістики" німецькою мовою. Дуже цікаво досліджувати і спостерігати, наскільки багато яскравих дієвих особистостей жили на наших теренах.
