Фото: Суспільне
Почнімо з програми фестивалю. 3—5 липня — це те, що я скажу. А далі — насичено й насичено. Так?
Так. Цей фестиваль ми вже проводимо вчетверте, з 2023 року, тобто це четвертий фестиваль. Роман Ратушний загинув 8 червня 2022 року, а ми почали проводити фестиваль із 23 року. Цьогоріч 3, 4, 5 липня, ось цей вікенд, ми спланували наситити, як завжди, культурними, літературними, екологічними, правозахисними, театральними і музичними подіями. Відкривається наш фестиваль у п'ятницю, 3 липня, о 3-й годині дня, до речі, відкриває його Оксана Забужко промовою на фокус-тему цьогорічного фестивалю. А фокус-тема — це слова Сенеки: "Щоб слова не дзвеніли, а важили". Нагадаю, що "Сенека" — це позивний Романа Ратушного. А 2 липня, напередодні, заплановано ще й літературно-музичний квартирник у будинку-музеї Тараса Шевченка. Це провулок Тараса Шевченка, 8А, на Майдані Незалежності. Там будуть літературні читання. Світлана Поваляєва читатиме вірші, а також Юлія Тайра Паєвська, Лазуткін, Пузік, Олена Павлова, Ігор Мітров, Павло Коробчук. І все це буде супроводжуватися музикою прекрасного нашого "Київфілософі-бенду". Якщо хто не знає, це наші філософи-музиканти Володя Єрмоленко, Тарас Лютий, Вахтанг Кебуладзе, Вадим Менджулін і багато інших філософів. Отже, я дуже всіх запрошую.
Цього року на фестивалі будуть "Жадан і собаки", театральні постановки, приїжджає з Німеччини Мар'яна Садовська з музикантами, буде грати етно-електропроєкт "Гуляйгород", будуть різні панельні дискусії, зокрема Тетяна Трощинська модеруватиме свою дискусію 5 липня про інформаційні війни. Будуть події з лауреатами Премії Гонгадзе. Ростислав Семків, наш відомий літературознавець, водитиме екскурсію Байковим кладовищем по похованнях наших культурних діячів. В усі інші дні відбуватимуться події від інших літературних фестивалів, наприклад, "Book Space", "Порт", "Фронтера". Будуть театральні вистави від театру "Гармидер", інші театральні проєкти. Буде дитяча програма від музею Івана Гончара, а також творча майстерня і читання від прекрасної дитячої письменниці Катерини Єгорушкіної. Буде "Південний вітер Криму", це така постійна локація від "Кримського дому". Одне слово, заходьте на новий сайт фестивалю protasfest.com.ua. й обирайте собі до вподоби, до кольору, до вибору.
До речі, у нас 3-го числа буде таємний гість. Минулого року це був Святослав Вакарчук, а цьогоріч поки не кажемо, тримаємо інтригу. Отже, у п'ятницю ввечері буде таємний гість. Це зірка української музики, тож приходьте і побачите.
Фестиваль розростається сенсами і людьми, які готові долучатися. Я для себе дуже чітко бачу цю мистецьку й освітню, таку розвиткову складову. Там обіцяють дощ, до речі. Але, по-перше, є великий намет. А по-друге, теплий літній дощ — це ж приємно нам…
Добре, що ви сказали про дощ, тому що це теж така певна метафора. Він поливає зрощення цієї нової спільноти. Для мене він ще й про це. Є кілька бульбашок, які там об'єдналися. Співзасновники цього фестивалю — громада Протасового Яру, яку створив 22-річний Роман Ратушний для того, щоб захищати це урочище від незаконної забудови. І ось ця громада Протасового яру — це люди, які живуть в Солом'янському районі, київські активісти. Вони активні громадяни, активні кияни, але для них, наприклад, дуже багато наших проєктів, літературних чи навіть правозахисних подій — це таке велике відкриття. І бачити, як люди цим захоплюються, яке це для них диво — дуже приємно. Тому цей дощ для мене — метафора нової спільноти, яка наростає у локації Протасового Яру. Власне, одна з ідей цього фестивалю — це розвиток локальних громад. Тому що для Романа це було важливо. Ми його ідеї, задуми та мрії реалізуємо. І, власне, тому і для нас важливо, щоб ця локальна громада Протасового Яру виростала і щоб вона з'єднувалася з іншими мистецькими середовищами, літературними, правозахисними, екосередовищами тощо. І я бачу, як там це все проростає, як органічно вписується одне в одне, як люди спілкуються між собою. Для мене таке зрощення середовища — це дуже важливо.
Взагалі, про важливість громад подумав досить юний на той момент хлопець Роман, коли організовував захист Протасового Яру від забудови. Тут, напевно, треба нагадати нашій аудиторії, що десь тиждень тому Верховний суд вкотре підтвердив статус заказника "Протасів Яр", про що судилася громадська організація "Захистимо Протасів Яр". Це була справа, пов'язана із забудовою, тому що планували 40-поверховими висотками забудувати цей заказник. Тобто зараз є чергове рішення, зрештою заказник може розвиватися далі, як парк, про що мріяв Роман Ратушний.
Скажу про ці суди. У 22-му році, вже після загибелі Роми, Київрада створила у Протасовому Яру ландшафтний заказник і включила різні ділянки до складу цього ландшафтного заказника, заборонивши будь-яку забудову. Але, як ви розумієте, забудовники не здаються, тому що там йдеться про такі кошти і про таких людей, що з цим не погодилися. І забудовник намагався через Апеляційний суд скасувати природоохоронний статус 16 гектарів землі. І ось буквально тиждень тому громада подала касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду, який зняв був охоронний статус із цих земель. Уявіть собі, що Роман віддав своє життя у 2022 році за місто, як він каже: "Я загинув далеко від Києва, але за Київ". А вони продовжують через суди забирати цю землю. Апеляційний суд минулого року підтримав забудовника і зняв природоохоронний статус цих земель. І тоді громада подала касаційну скаргу до Верховного суду. І ось буквально тиждень тому Верховний суд підтвердив природоохоронний статус16 гектарів Протасового Яру. Зараз там знову ландшафтний заказник, який неможливо забудувати. Але я підозрюю, що це ще не все. Вони шукатимуть якісь способи. Там є 20 гектарів землі, тож все це потрібно тримати під контролем.
Щодо Романа та його мислення. Я знала його ще дитиною, тому що Світлана Поваляєва — моя колега, ми працювали разом довго на "П'ятому каналі", потім ми стали подругами, і я Рому знала десь років із десяти. І коли він загинув, мене це збило з ніг майже на рік. Я не могла прийти до тями. Не тільки тому, що це дитина, яка виросла на моїх очах, а й тому, що це для мене обличчя цілого покоління. Для мене він, ці його очі, цей вогонь — це обличчя покоління.
І у 22-му році, буквально минув тиждень після похорону, Світлана Поваляєва прийшла сюди, на Хрещатик 26. Мама Романа і Василя Ратушних — для мене це один із найважливіших і насильніших жіночих голосів в українській поезії — знайшла в собі сили говорити про Романа. І ми зробили фільм, це фільм "Суспільного". Зробили його з Володимиром Ладижцем, фільм називається "Сила світла", але там є підзаголовок "Перше вільне покоління". Дуже раджу подивитися цей фільм, тому що Світлана там розповідає про Рому, як він ріс і як вона виховувала його. Для мене Світлана — це велика жінка, велика матір, яка змогла виростити лицарів. Те, що ці діти виросли саме в їхній родині, це закономірно. Я бачу, як вона це зробила, як вона цю їхню гідність, мужність і лицарство змогла в них вдихнути і зберегти. Світлана називає Рому Бодгісаттва, тобто, вона бачила з дитинства, що це якась особлива дитина.
І потім через рік я зробила ще один фільм "Роман Ратушний. Вільна людина", це вже на "Вавилон’13" із Володею Тихим. Це 13-хвилинний такий триб'ют загалом про Романа Ратушного. Я передивилася все, що він говорив ще з його дуже юних років — на Мовному Майдані у 2014 році, потім на Революції Гідності у 2016 році. Я передивилася інтерв'ю за інтерв'ю, і коли ти все це дивишся одне за одним, то розумієш, якого масштабу була ця молода людина. Сказати, що ми втратили національного лідера — це не перебільшення. Коли ти дивишся, як хлопець у 18, 20, 22 роки говорить, то це такий масштаб, глибина мислення, знання, харизма, краса цієї людини, здатність взаємодіяти з іншими людьми. Відповідь на ваше запитання я бачу в цих кадрах, і в першому, і в другому фільмі про Романа. Це була надзвичайно зріла, розумна, освічена людина. І внутрішньо смілива. Він сміливий не тільки тому, що пішов на фронт, а він, наприклад, їздив до Європи, зустрічався з представниками Євросоюзу, Ради Європи. Тобто мислив не локально, торував шляхи вже назовні, в політику і так далі. Тобто це велика трагедія, що ми втратили таку людину — фактично Романа як національного лідера.
Мирослава Барчук. Фото: facebook
Я пригадую слова Романа, які мене вразили: "Цю країну я відчуваю своєю, ця країна мене не кине". Це було дуже важливо почути, бо навколо ми багато чуємо про те, що ця країна нічого для мене не зробила, нічого мені не дала. Йдеться про одну й ту саму країну. Просто одна людина відчуває її так, а інша — інакше.
Люди, які кажуть, що країна для мене нічого не зробила, коли слухають Романа — це для них просто стрясання повітря. Чужий пафос і бій барабанів. Якщо ти не маєш внутрішнього відповідника і так не відчуваєш, то для тебе це, звісно, звучатиме ніби порожній звук.
Десь через пів року після Роминої загибелі я наважилася відкрити месенджер нашого спілкування. Буквально у кожній розмові Рома мені писав, щоб я докладно розповіла про ту чи іншу подію або проєкт, якщо він бачив потенціал, щоб це зробити суспільно значущим. Щоб донести це до якомога більшої аудиторії, він сам мені писав і пропонував допомогу. Але в нього було таких знайомих, друзів і колег дуже багато. Це і означає, як він відчував, що країна — твоя.
Це чутливість до несправедливості та водночас відчуття власного впливу?
І це також дуже важливо. Це одна із засадничих речей на фестивалі — значення особистості та особистого вибору. Коли ти не вважаєш себе маленькою людиною, яка нічого не вирішує, а готовий взяти лідерство та відповідальність. Ти віриш у силу громади і у власну силу. Це для Роми було дуже важливо. І ми на фестивалі це постійно підкреслюємо.
І українська мова була важливою. Ми вже тут згадували Мовний Майдан у його 14 років.
Мені тут хочеться говорити в категоріях "наші діти" і "наше покоління". Для мене покоління дуже значущі, я їх відчуваю. Тут я завжди згадую родину Старицьких, одну з українських родин в імперському на той час Києві кінця ХІХ — початку ХХ століття, зокрема Вероніку Старицьку-Черняхівську. Вона згадувала, які їх, покоління українських дітей, виводили у старий університетський ботсад, а російськомовні діти грубо поводилися і глузували з української мови. Ніби не сільські, а панські діти, але говорять не тією мовою! А потім ми це переживади через 100 років — у1970-1980-х. І ось приходить покоління наших дітей, і вони, я вважаю, у більш лайтовій версії, але переживають це знову. Наприклад, Роман Ратушний. І тому Рома не добирав слова. Іноді його заяви вважали дуже жорсткими, але виявилося, що він правий. Він казав: "Поки я воюю тут, в Ізюмі, будь ласка, деколонізуйтесь у Києві, позбудьтесь нарешті російської імперської версії Києва". Тобто це покоління відчуває на собі те саме, що відчувала наприкінці ХІХ століття Вероніка Старицька-Черняхівська. Довгого часу нам відміряла історія, аби ми позбулися цього імперського досвіду та постколоніального синдрому.
Не хочеться загубити таку думку. Наше сучасне покоління пише заповіти. Парамедикиня Ірина Цибух написала заповіт і розписала, що робити, якщо з нею щось станеться. Роман Ратушний написав заповіт, де розписав, кому що робити. Це така зрілість, відповідальність?
Маємо цими днями річницю смерті Вікторії Амеліної, поетки, письменниці, нашої подруги, яка загинула 2023 року після смертельного поранення у Краматорську. Вона також мала це передчуття і часом жартувала щодо певних фотографій, мовляв, це фото буде добре для некрологу. Буквально за короткий час до свого поранення вона передала культурній менеджерці Тетяні Терен текст своєї майбутньої книжки, ще недописаної. Сказала, що я багато мотаюсь, нехай ця книжка лежить у тебе. Це "Looking at Women, Looking at War" англійською мовою, яку Тетяна із цілою групою редакторів доредагували і потім видали. Отже, і Віка передчувала свою можливу загибель. Тяжко про це говорити, бо так не повинно бути. Але ми маємо це покоління війни, яке виростає з усвідомлення, що вони можуть піти із життя раніше.
