Євгенія Кузнєцова. Фото: Суспільне Культура
В умовній Франції один кубик льоду в склянку — це вже ефективний засіб боротьби зі спекою, на іспанських теренах — це порожні вулиці та загальна сієста у найспекотніший час. А українська типова літня риса — що це могло би бути?
Замахатися, звісно. Літо — це пора для того, щоб встигнути все, що можна встигнути. Після літа побачимо, літом вирішимо, літом стане все зрозуміло, влітку зробимо ремонт, зробимо перепланування садка, поміняємо машину. Усі справи пишуться на літо. Ми з сестрою завжди на літо пишемо величезний список справ у блокноті, потім ці справи потихеньку викреслюємо і постійно журимося, що не виходить вирішити всі справи абсолютно, що якісь лишаються невирішеними. Але це просто така, мабуть, українська звичка — замахуватися. І літо до цього придатне, тому що довгі дні, короткі ночі, тепло... Це ідеальний час для того, щоб замахатись.
Я подумала, що в такому українському літньому дао дуже типова історія — це коли жарюка пече і в умовній Іспанії триває сієста, а в тебе на літній кухні в тазику булькає гаряче варення.
Так, спека спекою, а варення себе не зварить. Я цей ранок почала із яблучка, принесеного з дачі, тому що найстрашніше — це коли щось пропаде. І звісно, ніяка спека нас не стримає, щоб рятувати різні дари природи від того, щоб вони пропали.
Я слухала твій можливий перелік літніх справ і подумала, що дуже часто воно взагалі ніяк не пов'язане з роботою. Літо — це час, коли можна паралельно допроживати ще якесь паралельне життя, ремонт зробити тощо. Чому літо пов'язане з таким собі часом на себе, якщо так можна сформулювати?
Це що завгодно, але не час на себе! Можливо, в когось буде інший досвід. Але коли я говорю про літо, то в мене воно асоціюється із досвідом у селі. Думаю, що такий самий досвід буде просто у приватному будинку. Там, де в тебе є територія і є внутрішня жага щось із цією територією робити. Город, сад, в когось є кури, це окрема тема. Але, загалом, це просто територія і наша жага з нею щось робити. Оця якась шалена прив’язка до землі. Можливо, це і культура відпочинку такого. Справді, ми цього літа багато говоримо про ці речі. З нами періодично приїздить у село чоловік моєї сестри. Він британський журналіст, який живе в Україні вже довгий час. Але він якось запитав: "When is the reading time у вас в селі? Коли ви присвячуєте час для того, щоб посидіти і почитати?". І ми з сестрою кажемо: "Це не про це місце. Читати треба в інші сезони". Тобто ми не планували тут провести ці два місяці, читаючи. Дуже добре, коли щось вдасться прочитати, але водночас у нас дуже багато планів, масштабних і менш масштабних. Багато всякої роботи і всякого бажання. Я навіть не можу сказати, що це бажання якось покращити власне життя, тому що ці проєкти — не особливо наше життя покращують. Але це просто якесь задоволення від фізичної роботи, чого людям, які працюють інтелектуально, для ментального здоров'я дуже бракує, я думаю.
Люди гроші платять за абонементи у спортзал, а тут абсолютно безоплатно: бери сапку і сапай бур'яни. А поговорімо тут про забобони та упередження про літо, які існують на побутовому рівні. Наприклад, коли треба відкривати цьогорічне варення. Справді важко пояснити іноземному родичу цю культурну різницю, що цьогорічне варення цього року не їдять.
Я була дуже здивована свого часу, коли вперше стикнулася з іншими культурами, зокрема в Іспанії або Німеччині варення готують як страву. Його приготували і його можна або закрити, або з'їсти згодом, але це не запаси на потім-потім. А у нас це абсолютне богохульство — їсти варення цьогорічне у цьому ж році. Ось же малина на кущі — візьми і їж малину. А варення — це спосіб зберегти продукт на потім, законсервувати його, у цьому весь сенс консервації. І ми навіть не задумувалися, що немає, наприклад, варення для якогось пирога або хтось хоче сир з варенням з'їсти. Це просто настільки недоторканні баночки, що ти уявити собі не можеш їх відкрити. У нас був колись іноземець, він відкрив цю баночку, і ми жартуємо з сестрою, що саме після того часи важкі настали, тому що він зробив такий переступ…
Які ще "страшні заборони" пов'язані з літом в українській побутовій культурі?
Мабуть, це — влітку треба кудись поїхати, має бути якась подорож або якась відпустка. Оце наше святе — звозити дітей на море. У нашій родині ми не могли собі це легко дозволити, але наша мама дуже старалася, дуже тяглася, щоб ми щороку поїхали на Арабатську стрілку, яка тепер окупована. І навіть ми були у тому будинку відпочинку, куди Путін якось приїжджав на окуповані території. Ми дивилися ці кадри, тому що для нас це таке місце дитинства... Можливо, цей обов’язок насправді має якесь радянське походження, тому що такий був стереотип про оздоровлення дітей на морі, про всі ці табори. Насправді треба було дітей кудись подіти, але пропаганда весь час говорила, що дітям треба обов'язково поїхати на море, це обов'язково для їхнього здоров'я. Зараз воно потрошку відходить, але загалом цей стереотип досі є.
Наші звичні українські літні локації — Крим, Південь, Запоріжжя, Херсонщина. Для нашої родини це Кінбурнська коса, наприклад. Маріуполь так само по-своєму курортний, але з інакшими атмосферами великих заводів і залізниці вздовж пляжу. Ця частина звичних відпочинкових літніх спогадів наразі відрізана. Як у твоїх письменницьких очах це впливає на те, як ми сьогодні мислимо про літо, про те, як звозити дітей на море?
Погано впливає. І погано, що великою частиною від нас відрізані і європейські пляжі, які ми десь із 2016-го почали освоювати, з безвізом. Великій частині людей в Україні стало доступно, наприклад, поїхати в Італію на довгі вихідні. І потім це дуже різко забрали. Це був такий короткий період літаків до Жулян, із Жулян. Коли ти виїжджаєш на таксі о 6-й ранку, о 9-й ти вже у Римі, потім обідаєш десь абсолютно в іншому місці, проводиш кілька ночей і повертаєшся. Зараз ми собі просто не можемо цього дозволити, бо багато сімей не мають цієї можливості. Чоловіки не можуть поїхати, це лягає на плечі мами кудись везти дітей, до того ж це дуже важка логістична дорога. Дві доби дороги до пляжу — це нелегко. Ти сто разів подумаєш перед тим, як вирішувати, їхати кудись чи ні. І тому все це впливає негативно — і те, що ми втратили доступ до своїх земель, і те, що ми втратили доступ до масштабнішої Європи з її принадами.
Але є один мініпозитивний момент — досліджувати те, що є навколо тебе. Я це пригадую ще з часів ковіду, коли ми раптом зрозуміли, що ніколи не були на кар'єрі, який розташований за 15 хвилин машиною від нашого села, де ми проводимо літо, а тепер його називають "Черепашинські Мальдіви". Колись Богдан Логвиненко писав класно про ці меншовартісні "Черепашинські Мальдіви", про "Венецію у Вилково" тощо. Просто ми недостатньо знали те, що поруч, і оскільки зараз дуже багато відрізаного, ми починаємо досліджувати. Дністер, Дніпро, кар'єри, які розкидані по всій Україні, з класною водою. Раніше це були такі досить пустельні місця, а зараз дуже багато людей і сімей відпочивають на цих місцях. Тобто щось у цьому є і класне, наприклад, біля цього кар'єру відкрилася сімейна винарня. Цього раніше не можна було уявити, тому що просто потік був недостатній машин, людей, для того щоб підтримувати цей локальний бізнес. І також з'явилося те, чого раніше не було: певне бажання підтримувати своїх. От я поїду і потрачу гроші там. Раніше ми взагалі про це не думали, просто не думали. Можливо, хтось і думав, але я, наприклад, раніше не задумувалась особливо про витрати в локальному кафе, чи просто купити каву, чи заїхати в ту ж таки винарню — ти робиш щось хороше для країни. Але насправді — так воно є.
Ще років 15 тому не можна було уявити собі, що ти їдеш в Одесу і кажеш: заодно заїду за місто, там відкрили нову устричну ферму. Тих устриць ніхто ще не пробував. А сьогодні у різних місцях, де ще є доступ до моря, ти можеш знайти різні види таких локальних бізнесів. Винарня, устрична ферма, ферма равликів, якісь інші відпочинкові штуки, кав'ярні, які можна знайти посеред траси, біля якось повороту до цікавої пам'ятки. Мені здається, це теж впливає на те, як ми проживаємо літо і своє дозвілля.
Звісно. І той короткий проміжок часу, коли нам був відкритий світ, багато що зробив для України в плані дизайну, вигляду речей, відпочинкових концептів, тому що люди почали їздити і почали очима бачити. Наприклад, якісь готелі у Франції, де є певне філософське ставлення до старих речей, до якихось тріщинок, до того, що може бути дерев'яна рама і нічого страшного в цьому немає. Загалом просто те, як люди організовують свій побут. Адже якщо згадати, наприклад, наші готелі 2000-х, за рідкісними винятками, ми би побачили отой "пшонка стайл". Тобто якщо готель дорогий, там має бути багато золота, псевдоліпнина і так далі. А з часом це змінювалося, і мені здається, що змінювалося саме через те, що у людей поступово розвивався смак, адже була оця надивленість на інше, на інші підходи. Я не хочу, щоб це прозвучало, мовляв, українці некультурні люди, а от поїхали, подивилися, як правильно люди живуть. Але світ насправді варто побачити. Мені знайомий архітектор пояснював, чому радянська архітектурна школа, за рідкісними винятками, була така бідна — тому що у людей не було надивленості на архітектуру. Мало що бачили. Особливо, якщо йдеться про сучасну архітектуру. Ти просто ходиш і дивишся на те, як що побудовано. Ти дивишся на те, як організований простір. І це покоління дітей, яке зараз підростає, я думаю, вони вже надивлені. До речі, коли ми говоримо про людей, які виїхали, ясно, що не всі з них повернуться, але хтось повернеться і збереже зв'язок з Україною, це теж буде покоління дуже надивлене і заміксоване на різних культурах. І з цього може вийти багато чого цікавого для нашої культури і для наших просторів.
Подивимося трошки на наші літні кухні. У багатьох приватних оселях літня кухня — це конкретне приміщення. І один з українських літніх лайфхаків — не готувати в хаті, коли спекотно. Можна всю гастрономічну потугу перенести назовні, в окремі приміщення. Але можна подивитися на літню кухню як на певний комплект страв, меню, що з'являється на столах сезонно. І моя перша думка — це помідори. Може Україна не схожа на столицю помідорів, але мені здається вони у нас найсмачніші.
Саме так. Справді смачні помідори в Україні знайти набагато легше, ніж у ЄС. Я колись читала таке пояснення, що це пов'язано із регуляціями генномодифікованих продуктів. Коли з'являється дуже багато регуляцій, то сортів стає менше, а відповідно, виграють ті сорти, які гарно зберігаються. Тому в Іспанії на якихось локальних фермах чи на базарі ти можеш купити смачні помідори, але в супермаркеті — це зробити важко. Щодо нас, є такий стереотип про Україну як про холодну країну. І ця зима, думаю, ще більше цей стереотип підживила, тому що весь світ дивився, як Україна мерзне, як було важко сім'ям. І тому дуже важко зрозуміти, що Україна загалом, культурно — це південна країна.
Північне Середземномор'я, дуже північне, але Середземномор'я.
Саме так. Україна загалом — це південна країна. Це країна кавунів, помідорів, динь і країна середземноморського ставлення до життя. Тому що, коли ти будеш порівнювати Швецію, Німеччину, Нідерланди, Британію з Україною, важко знайти точки дотику. Реально важко. А щойно ти потрапляєш у Грецію, Хорватію, Іспанію, Італію, там дуже багато точок дотику. Це сім'я, це фіксація на землі, щоб було її побільше і обов'язково має щось родити. В Іспанії, наприклад, багато хто вирощує помідори, якщо є хоча б невеличке патіо. Також це ставлення до родини, наприклад, до великої родини, якась така відповідальність дітей за батьків, батьків за дітей. Тобто мені Україна видається дуже південною Україною. У мене з’явилася цікава думка. Є принаймні одна країна, для якої Україна — це суперпівденна країна. Це наші вороги. Росіяни вважають українців південним народом.
До речі, про літнє — абрикоси. Ніде в Європі я не спробувала нормальних абрикосів. Ніде. І я знаю багато людей, які вважають, що абрикоси — це таке собі несмачне. Але у них абрикосів нормальних не було, тому що немає аромату. Воно ніби солодке, навіть соковите, але аромату абрикосного немає. І це те, що Європа прямо втратила, мені здається.
Багато різниці полягає в тому, де ці фрукти дістаються. Сьогодні в Україні ти ще можеш опинитися навіть не на фермерському ринку, а вийти на якесь місце, куди приходять люди зі своїм. І коли ти купуєш людські помідори, людські абрикоси, людське щось, воно буде мати смаки й аромати і так далі. А в тих країнах, де більше зарегульована така торгівля, це важче зробити. Мені видається, що наше велике багатство, крім того, як ростуть фрукти й овочі, це ще й збереження базарної культури.
Так, базарна культура важлива, і вона в багатьох країнах насправді є. Але от саме з абрикосами сталася якась біда. Вони якось виродилися в Європі. До речі, в мене ще є одна дуже літня страва — це абрикосове варення. Але воно специфічне. Ти береш, виймаєш з абрикосів кісточки, з кісточок виймаєш серцевинки, оці мигдалеподібні штучки — я знаю, що їх не можна їсти багато, бо в них є речовина, яка накопичується — але завжди в Україні їдять абрикосові кісточки. Ти розбиваєш кісточки, висушуєш, далі запихаєш їх назад в абрикоси — і ціленькими абрикоси вариш у сиропі. Так ось, абрикоса всередині має оцю їстівну кісточку, і ти їх їси цілими.
Дуже цікаво, треба буде більше про це розпитати за кадром. А тим часом згадаймо твій прекрасний роман "Спитайте Мієчку", де люди в селі весь час щось роблять і розмовляють про різне. У нас в сім'ї це завжди було ліплення вареників. Як це працює? Літо як простір наших зустрічей з різними нашими?
О так! Літо — це саме час для того, щоб побачитися з усіма. Це обов'язково, тому що це час, коли родини зустрічаються і намагаються провести більше часу разом. Це час для зустрічей. Я думаю, що зараз, коли багато сімей розділені, це особливо важливо. Наприклад, якщо мама з дітьми за кордоном, батько в Україні, вони влітку зустрічаються, тому що це довгі літні канікули, і це стає ще більш підкреслено сімейним часом. Наша культура досить закрита. Ми можемо вести якісь палкі суперечки, але говорити про почуття у наших сім'ях складно. Все ж і так видно, мовляв. І ніхто відкритим текстом нічого не каже. Я думаю, що, можливо, ми перше покоління, яке каже дітям відкрито "я тебе люблю", у нас багато тілесності, обіймів, а раніше так не було. Тому це час для зустрічей, для розмов, і звісно, в такій культурі, коли важко говорити про важливе прямо, ми обов'язково мусимо щось робити — лущити горох, чистити квасолю, обдирати хміль, ліпити вареники. Тому що коли в тебе зайняте тіло, тобі легше говорити про важливі речі. І часом за роботою проговорюються речі, які ніколи б ніхто не сказав тобі ось так, віч-на-віч.
Літо — це загалом потрапляння в якийсь інший простір. Тобі раптом відкривається можливість робити всі найкращі дитячі речі, довго сидіти, читати, безкінечно їсти якісь ягоди. Чи впливає на твоє письменницьке око, як ми дорослими проживаємо літо? Ось літо прийшло, а канікули не починаються…
Ну, по-перше, ти організовуєш щось подібне для своїх дітей. Для мене це дуже важливо — прив'язати їх до цієї землі, до двору, щоб для них це літо теж стало сакральним. Я знаю, що під час підліткового віку буде обов'язково відторгнення цього, але те, що ми посіяли в дитинстві, вони до цього повернуться сто відсотків. Тобто — мені дуже важливо в них посіяти це зараз. Саме тому я над своїми дітьми трясуся, намагаючись в них запхати оцю прив'язку до України, до землі, до двору, до всього свого, щоб у них була чітка відповідь на питання, хто я такий, звідки я. Думаю, що все те, як я ставлюся і до літа, і до будинку, і до родини, це все було закладено в перші 10 років мого життя. Далі вже якісь там спроби, ти їздиш, десь щось бачиш, проживаєш, але оце підґрунтя, твій фундамент — він завжди там.
Наскільки це може працювати у міських реаліях для дітей асфальту?
Поняття не маю. Я не хочу, щоб це прозвучало, ніби як діти асфальту чогось не доотримали. Але з 9-го чи 5-го поверху трохи важче пустити коріння, з фізичних причин, так? Я знаю, що хтось згадує свій двір, наприклад. Але мені це дуже важко уявити. Я не хочу тут лукавити і казати, що в місті все так само. Тому що до 7 класу я жила в селі, а потім вже до інституту жила у місті. І от зараз ми вирішили, що квартиру, в якій я росла, треба продати і зробити в селі сонячні панелі. Тобто я абсолютно не відчуваю жодної прив'язки до цієї квартири. Хоча я там більшу частину життя жила. І в моєї сестри так само. Можливо, про міське дитинство хтось би розказав краще. Наприклад, як Наталка Діденко у книжці "Тролейбус №15" описує своє київське дитинство. Я трошки ніби впіймала за хвіст оцю атмосферу міського дитинства, але так її осягнути і відчути я не можу.
Влітку ми стаємо трошки дітьми?
Так, звичайно. Тому що у дитинстві літо безкінечне. Здається, ось, нарешті ця школа закінчилася — і тепер все життя попереду, тобто літо. І в дитинстві ще не відчувається того, що літо проминає ось так! Зараз у нас почнеться серпень, а де подівся червень і липень? Невідомо. А в дитинстві воно інакше. І ти кожен рік починаєш із цією надією на безкінечне літо. Вона ніколи не справджується, але бувають хвильки, моменти, коли в тебе є оце відчуття. Коли ти його піймаєш на секунду — і відпускаєш. Дитинство не дарма ж називають втраченим раєм. Це відчуття, за яким ти потім ганяєшся все життя.
І вдається це дорослим людям зловити?
На моменти. Ідеш стежкою, запахло тобі картоплею, яка сохне. І ти зловив на секунду, тому що ти згадав ці дитячі вечори. Але так, щоб це зловити на годину: о, я почуваюся, як у дитинстві! Ні, це хіба що буде якась віртуальна реальність у романі Артема Чапая "Т-щастя". Коли ти одягаєш шолом заради такого, щоб повернутися до втраченого раю.
Чи можеш підказати, кого іще варто почитати і подумати про літо, зокрема в українській літературі?
Я, звичайно, згадала Бредбері. "Кульбабове вино" — це класика світової літератури саме про літо. І це книжка, яка дозволить на секунду піймати літнє дитинство, тому що справді це те, за чим ми ганяємося. А хороша література допомагає піймати момент того щастя. Там був момент, коли вечорами вони бігають ярами, і це настільки відгукується — літній вечір у дитинстві. Такого більше ніколи не буває потім. Ти пам'ятаєш всі запахи, текстури, ти пам'ятаєш, що живеш у світі, який великий, прекрасний, і тобі в ньому добре, і без всяких "але". Зараз без "але" вже не буде… Є ще класна книжка "Абрикосова книгарня", вона теж дає можливість спіймати саме оцей дитячий літній вайб.
Щодо дитячих книжок, ми як батьки, мабуть, мусимо змиритися, що в наших дітей буде інша чудова література. От, наприклад, у Видавництві Старого Лева вийшла книжечка про мишачі пригоди Мануеля і Діді. Це чудова книжка, там є і весняні пригоди, і літні пригоди, і зимові пригоди, і осінні пригоди про двох мишенят Мануеля і Діді. І це дуже затишна книжка.
До речі, я бачу цей жанр все більше у різних іпостасях — щось із приставкою cozy, затишне. Є cozy фентезі, де ці всі фантастичні штуки відбуваються, але в дуже милому світі, де немає нічого страшного, надмірного, травматичного, але є вся ця фантастика. Що це нам говорить про нас, сьогоднішніх, у пошуках затишних книжок?
Це говорить навіть не про нас, а про світ, в якому ми живемо. Тому що світ — не затишне місце. А дуже хочеться чогось затишного. І мені здається, що коли світ сповільнюється трохи і все добре, то тоді хочеться дивитися бойовики, якісь пригоди шалені. Але саме зараз, у буремному світі, з'являються реально затишні історії. Тобто нам хочеться почуватися затишно в тому, що ми читаємо. Це, мабуть, не про нас, а про світ навколо.
І виходить, що літо може бути часом, коли ніби від цього можна трохи відволіктися. Але як це робити у воєнних реаліях? Ось наша вчорашня прогулянка в парку, коли все прекрасно, гарні машинки, гойдаються гойдалки, але звучить сирена, бо починається повітряна тривога...
Мабуть, просто треба прийняти, що ці "але" завжди будуть. Є люди, яких ми втратили назавжди, є реальність, яку ми втратили назавжди, і це ніколи вже не зміниться. Мабуть, диктант, який ми писали минулого року, що треба жити, це єдиний вихід із цього. І від дітей всього не приховаєш, їм треба пояснювати, що це наша реальність, в якій ми будемо жити, і ймовірно, наші діти також із цими спогадами житимуть.
Моїй бабусі 97, вона згадує, як почалася Друга світова війна. Її спогади лишаються травматичними, дуже важкими. Вона цей багаж несе із собою все життя. І ми так будемо, і наші діти так будуть. Але це не означає, що бабуся не прожила щасливе життя з родиною. І мабуть, іноді в неї були моменти абсолютного щастя.
