Василь Стус. Архівне фото з відкритих джерел
Василь Стус як античний ідеал людини
Нагорода була для мене великою несподіванкою: я відчув велику відповідальність і водночас стимул до праці. Відповідальність у тому, що треба тримати обрану позицію весь час, не збиватися на манівці і дбати про примноження українства. А стимул – це те, що хочеться, особливо коли йдеться про премію Стуса, дорівнятися до цієї премії, досягнути висоти, якої сягнув Стус, бо він зумів поєднати стійкість і мужність із тонкими душевними структурами.
Постать Василя Стуса – це, власне, та концепція людини, яку плекала античність, передусім римські стоїки. На нашому ґрунті це, скажімо, український козацький стоїцизм, що плекав стійкість за будь-яких життєвих позицій і прагнення бути людиною у справжньому сенсі цього слова.
Є дуже багато античних афоризмів. Я б на чолі поставив вислів, простий, але дуже глибокий, грецького поета Менандра, який сказав: "Якою прекрасною є людина, якщо вона – людина". І саме Стус став такою людиною, яку хотіли бачити античні. Все, що ми можемо сказати про Василя Стуса, охоплюється одним словом: латинською мовою – "virtus", нашою – "мужність". "Vir" латиною – "муж". Це людина, яка в собі поєднала всі можливі чесноти, яка розуміє, що таке зло і добро, любов і ненависть. Процитую в перекладі строфи Шандора Петефі, який говорить усе, що б хотілося сказати про Стуса:
Коли ти муж – будь мужнім,
Вмій правду боронить,
Хоча б і довелося
За неї кров пролить.
Зумій заради правди
Зламать життя своє.
Честь в боротьбі – найвище,
Що в тебе в світі є.
Коли ти муж, будь мужнім,
Борися і страждай,
Але своєї волі
Нікому не віддай!
Хто продається – гине
В зневазі і ганьбі.
“Голодний, але вільний!” –
Впиши в девіз собі.
Можемо ще додати тонкі струни любові, особливо до свого краю. Поєднання сталевої волі й тонких душевних струн потрібне для любові. Оце, на моє розуміння, і є найвищий зразок цивілізованої людини.
І ще одне. Згадую Сенеку, чільного представника римського стоїцизму. Він сказав, що життя довге, якщо воно наповнене: "Vita longa, si plena". Василь Стус ніби ілюструє цей вислів. За відносно коротке, на жаль, життя він зумів наповнити його. Розгорнувши багатотомне видання його творів, побачивши величезні обрії європейської культури, які він зумів осягнути, ми дивуємося. Звісно, хочеться дорівнятися до цього. Я намагався на своєму рівні долучатися до великої справи, до боротьби за українство.
До речі, латинське слово "auctor" (наше "автор") – це той, хто примножує щось. Наше завдання й покликання сьогодні – якомога більше примножувати світло, адже нині світло протистоїть темряві. Маємо рівнятися на тих, хто на передовій, бо вони на лінії вогню. Та не забуваймо, що є вогонь, вода і слово. "Роздуймо, браття, вогонь завзяття"... Оцей вогонь завзяття, вогонь у слові і вогонь реальний на лінії зіткнення мають сьогодні єднатися. Слова повчають, а приклади поривають. У Василя Стуса і слова, і приклади – це єдине.
Античність крізь призму українства
В українській літературі є величезні білі плями в освоєнні античних творів. Ми сьогодні орієнтуємося на основні засади античної літератури, яка, власне, вся спрямована на те, щоб із людини за назвою стати людиною за сенсом, за суттю, тобто людиною, яка живе серцем і розумом. Я завжди дивився на античність через призму українства. Коли, наприклад, перекладав поезії чи пісні Сапфо, бачив Марусю Чурай. Коли перекладав Овідія, бачив Шевченка – бо це, так би мовити, два великі побратими на вигнанні. Шевченко надзвичайно цінував Овідія. Коли я читав чи писав про Гомера, бачив, зокрема, Петра Ніщинського, перекладача Гомера, який зробив живий переклад у часи, коли українська мова була заборонена, показав її в усій красі, осмисленості, повноті. Такі були мої засади в перекладанні: якомога більше сенсувати те, що з'єднує нас з античними людьми.
Неперекладності як неповторність мови. Перекладацькі засади
Цікаве питання, яке я особливо люблю – проблема неперекладності. Вона показує особливість, своєрідність, неповторність кожної мови. Що таке мова? Яка її цінність для народу? Речі, які є неперекладними, власне, й визначають ціну мови, її неповторності.
Слово "umbra", наприклад, демонструє складності перекладу. У нашій мові це діаметрально протилежне: "тінь" – щось таке перелітне, як тінь метелика на квітковому полі. А "умбра", "у" – це темний голосний, подовжений, бо в латинській і грецькій мові були довгі голосні й короткі голосні. Так ось, umbra у поезії Горація є ключовим образом і певною неперекладністю. Його знаменитий вислів: "Pulvis et umbra sumus". Скільки разів там є "у" – і як вражає звукопис цього вірша. У нашій мові: "Ми – це порох і тінь". Ми не можемо передати цієї потойбічної темряви, не можемо дати акцентованої подовженості рядка й багато чого іншого.
Античні звукові образи надзвичайно глибокі й зворушливі, на жаль, багато в чому вони втрачаються, але якесь відлуння ми можемо передати. У Франка, скажімо: "Неси мене, коню, по чистому полю, як вихор, що тутка гуляє, а чень, утечу я від лютого болю, що серце моє розриває". Тут зворушення на поверхні, де воно вловлюється. У Горація, навпаки, цей біль, це зворушення глибоко-глибоко в його творчості, так би мовити, закопане, щоб читач став співтворцем цього глибоко захованого болю, щоб він сам його сягнув і відчув. Це основна різниця між античною поезією і нашею. Недаремно Горація називають "il poeta del dolore" – поетом болю, бо цей біль не на поверхні, а в глибині.
Щодо Горація, то, озирнувшись на його творчість і кожен твір зокрема, ми скажемо: та він говорить про банальні, давно відомі речі, багато афоризмів і так далі. Це те, про що він говорить, але основне в Горація та інших поетів – те, як вони говорять. Оце "як" великою мірою залишається поза рамками перекладу, і намагання проакцентувати його надзвичайно важливе, особливо в ліриці Горація, де цілком незвичні для нашого вуха ритмічні структури. Я доклав усіх зусиль, щоб прозвучав їхній мелодичний античний ритм.
У мене є книжка "Студії одного вірша", дуже радий, що спромігся на неї. Перша частина присвячена, власне, Горацієві, а друга – Вергілієві. До речі, Горацій дав настанову перекладачам: "Не важся слово передавати тим же словом". Тобто маємо не слово в слово перекладати, а шукати варіантів, які дозволяють, віддаляючись, наближатися. Отака парадоксальна вимога. Віддалятися від буквалізму – і наближатися до перекладу. Я намагаюся, щоб у душі читача колихнулася та сама струна, якої торкнувся автор. Щоб те, що адресовано раціо і що адресовано серцю, було рівноважним.
Єдність духовного простору
Людина покликана бути в духовному просторі, де немає "тут" і "там", "тепер" і "колись". Ось ми говоримо про Гомера, і він із нами тут і тепер. Коли натрапляєш у, наприклад, Гесіода, який ледь не три тисячі років тому жив, на щось таке, що буквально торкається нашого серця, що ми відчуваємо, водночас із ним це думаємо – це найбільша приємність спільного мислення, тобто життя думок, ідей, образів у єдиному духовному просторі. Оригінального, тобто чогось суто свого, не буває і бути не може. Усе є продовженням певної думки або відштовхуванням від неї. І для мене найбільша приємність, коли я перекладаю чи пишу – з'єднатися з кимось у такий спосіб. Казав Гомер: "Нічого швидшого за думку немає". Бігання думкою через тисячоліття і знаходження там рідної душі, рідної думки, рідного настрою – найцікавіше і, мабуть, найважливіше, що може бути.
Стояти на двох стежках
Я перекладав Сенеку для видавництва "Основи" (покійна Соломія Павличко мене заохотила). Його листи зіткані з афоризмів. Але одного ви не знайдете в жодному збірнику крилатих висловів. А він мені найважливіший: "Propera ad me, sed ad te prius". Сенека говорить своєму адресату: "Поспішай до мене, але до себе передусім". Людина має стояти водночас на двох дорогах – до себе і до людей. Найважливіша – це стежка до себе. Бо якщо ми йдемо до себе, то не варто поспішати до інших. Якщо ми йдемо в Європу, то ми передусім маємо бути собою. Потрібно заповнювати величезні білі плями в нашій літературі. От я й перекладав класиків, поспішав до них. Це було для мене великою наукою, бо вони мене вчили, як, про що і для чого (і, відповідно, для кого) писати.
Збереження власної унікальності
Мова – це не окремі слова, мова – це зв'язок слів, а зв'язок слів – це їхні аналітичні, синтетичні конструкції. Суржику ми можемо позбутися, це не є велика проблема. Інша річ, коли ми втратимо форму, яка є духом мови: зокрема, кличний відмінок – це душа нації. Генеза кличного відмінка в українській мові – це глибокий зв'язок, інтимний у справжньому розумінні слова, з навколишнім світом, із природою. Співчуття, симпатія, відчування живого у всьому: "Ой, верше мій, верше", "Повій, вітре, на Вкраїну", "Ой вербиченько, біле личенько"… Правило має бути в науці мови, а насамперед – передувати в побуті. Треба зрозуміти, чому так важливо плекати й берегти як зіницю ока кличний відмінок. Або нашу форму дієслова "радіймо", "зробімо". Це голос громади, якого не було в росіян.
Саме в тонкощах велика різниця між українською і російською мовами. Фонетика, зокрема, надзвичайно важлива. Наше унікальне українське "г", яке звучить, буквально вібрує в грудях – а ми вже його втрачаємо. Воно вже переселилося десь ближче до горла. А ступенювання прикметників? У нас не "більш смачно", а "смачніше": відразу лягає на душу. Про все це я писав у книзі "Ще раз про любов до свого" – про найболючіші, на мій погляд, точки нашої мови, які треба ставити на червоне світло.
