Президент має звикнути до того, що його критикують ЗМІ
Ми спостерігаємо за тим, що у президента накопичується втомленість від негативних відгуків у ЗМІ. Усі в його найближчому оточенні говорять про цю втому: він роздратований, він засмучений, йому тяжко. І він про це говорить.
Він артист, що звик до оплесків, і коли немає оплесків, йому ніяково. Оця "лайкозалежність" влади викликає засторогу. Як писав Лао Цзи, найкращим управителем є той, про якого люди знають, що він існує. Гірший той правитель, який вимагає народної любові. Але найстрашнішим є той, що викликає презирство. Таким чином він позначив своєрідний вектор. Коли людина дуже наполегливо каже "Ось, я такий, полюбіть мене", це викликає презирство. Це дуже погано для держави.
Як людина я його розумію, тому що коли хтось про мене каже, що я лисий і не дуже молодий – це правда, але це не дуже приємно чути. Набагато приємніше чути, що я – розумний та красивий. Але так кажуть не всі, і до цього потрібно звикати.
Моральні принципи здатні регулювати журналістську спільноту краще, аніж закони
Зазвичай у європейських країнах спільнота сама себе регулює. Британські поліцейські не беруть хабарі не тому, що бояться покарання, а тому, що так не прийнято, бо це непристойно. Ми маємо побудувати історію таким чином, щоби все врегульовували моральні норми. Це пристойно, а це – непристойно.
У медіаспільноті зараз є "зашкварні" канали типу 112 або NewsOne, куди я не можу піти через репутаційні втрати, мені просто після цього не подаватимуть руку. І ми маємо точно так само до цього ставитися у журналістській спільноті. Коли на NewsOne намагаються організувати телеміст "Давайте поговорим", це називається колаборація з ворогом. А вони кажуть: "Работы мало, а у меня дети". Але голос тієї журналістської спільноти, яка вважає, що це не є нормально, є негучним. І таким людям продовжують подавати руку, вони не несуть репутаційних втрат.
Суспільне зараз зводить підвалини для існування стандартів
Я від самого початку спостерігаю за становленням Суспільного телебачення та Суспільного радіо. Я вважаю, що це 13-ий подвиг Геракла. Це були такі собі "Авгієві конюшні" і те, що зробили – це фантастика. У нас на очах складається стандарт журналістики.
Це ще незакінчена робота, але те, що Суспільне зводить підвалини для існування тих самих стандартів. Це місце, куди ти приходиш і дізнаєшся, що так можна, а так не можна. На мій погляд, стандарти – це не документ, а процес. Як і демократія.
Журналісти та громадські активісти в Україні потребують особливого захисту
Мене неймовірно бентежить і лякає небезпека, на яку в Україні наражаються журналісти та громадські активісти. Тому захист цих верств суспільства мені здається дуже важливим.
Але при цьому ми маємо людей, що вдягають на себе шапочки журналіста для того, щоб вести свою діяльність. І це друга небезпека.
Де є якийсь магічний штампик, який перетворює звичайну людину на журналіста? Адже журналіст має полегшений доступ до травматичної зброї, якщо на нього нападають, кривдник несе більше покарання.
Як знайти баланс? Я щасливий, що я не та людина, яка має приймати рішення. Бо тут як у казці: наліво підеш – коня загубиш, направо підеш – зовсім погано буде, на місці не стій, бо преса тебе з’їсть.
