"Якщо говорити про примирення, в нашому термінологічному словнику воно геть не пов’язане з поступками, а навпаки. Можливість прийти до порозуміння – це завжди можливість до прийняття один одного у людяності, але не обов’язково у позиції. Любомир Гузар казав, що ви не конче маєте погоджуватися з людиною, дуже часто ви можете її розкритикувати щодо її дії, але це не означає, що ця людина є менш вартісною, ніж ви. Тому примирення на рівні людяності – це можливість почути один одного, бути висловленими, використовуючи свободу як природнє право людини", – розповіла Олена Ганцяк-Каськів.
За її словами, ненасильницьке спілкування – це, по-перше, методика, а по-друге – шлях життя: "Це як методика ходіння: спробуй перестати її використовувати і де ти опинишся? Доведеться освоювати іншу методику. Для нас це те, чим ми живемо, хоча й не завжди виходить. Для України ж це означає менше конфліктів на рівні суспільства, а це в свою чергу означає – менше можливостей бути маніпульованими, використаними, в тому числі й зовнішнім супротивником".
"Йдеться про діалог, який все-таки про зміни свідомості. Це розмова, яка призводить до системних перетворень і до осмислення тієї чи іншої події, яка й стала передумовою конфлікту. Важливо розрізняти, що призводить до конфлікту, адже є речі, з якими тяжко працювати і фактично їх не можна ніяк вирішити, якщо їхнє коріння йде в історію чи культурну традицію. Наприклад, йдеться про Крим, який для кримських татар є символом, а не лише ресурсом. І якщо сидить людина, яка говорить про землю лише як ресурс, а навпроти – людина, яка розцінює її як символ, ідентичність свого народу, буде дуже важко побудувати саме на цьому діалог. Але попри це в цих людей є велика кількість речей, які роблять їх спільниками. І саме через ці точки входу варто будувати діалог. Якщо взяти двох окремих людей, то в них набагато більше спільного, ніж нам здається", – додає Олена Задорожна.
Олена Ганцяк-Каськів звертає увагу саме на категорію потреб: "У ненасильницькій базі спілкування основою є спільні потреби, тому що в ненасильницькому спілкуванні ці потреби кваліфікуються як універсальні людські потреби. Вони є основними і життєтвірними, тобто їх не можна кваліфікувати як такі, що ведуть до негативних стратегій. Наприклад, йдеться про свободу, любов, можливість бути почутими, розуміння, повага, та сама гідність. І коли люди спілкуються про якусь стратегію, вони перш за все дбають про свої інтереси та позиції, а якщо би вони зазирнули глибше, в корінь своєї гідності, вони б побачили на людському рівні, що їм бракує одних і тих же потреб. Важливо на цьому фокусуватись: про що просять зараз? Можливо, про безпеку, бо нам обом не є безпечно. І коли ми визнаємо, що обоє потребуємо безпеки, люди розуміють, що вони є спільниками і це їх єднає".
"Порозуміння – це період, коли людина просто говорить і її вислуховують. Але тут дуже важливий момент: просто бути вухом здається легко, проте коли тебе починає тригирити як вухо, коли ти не хочеш цього чути, маєш супротив, треба вчитися емпатії. Варто розуміти, що моя позиція від мене нікуди не втече, але я маю побути зараз для людини тим простором, їй вже буде легко. Тобто перший етап – це те, що людині треба виговоритися, ідеально, коли це відбувається в безпечному середовищі. І, якщо ми говоримо про примирення, це процес, де сторони, які мають антагонічні позиції, мали би побачити і почути один одного, а також – знайти вихід із ескалації свого конфлікту. Ідеально, якби вони побачити просвіт для співпраці", – підсумувала Олена Ганцяк-Каськів.
ФОТО: pixabay
