"Людство не далеко просунулося в питання дослідження Голокосту, адже ми маємо "голокости" й після Другої світової війни, в 90-х. Йдеться про події в Руанді, на території колишньої Югославії — в Боснії і Герцеговині — чи винищення ледь не половини населення в Камбоджі. Акції геноциду в світовій історії трапляються, на жаль, вже й в післявоєнні роки. Тобто ми можемо говорити, що певна частина людей жодних уроків з цього не винесла. Але принаймні на європейському континенті ми живемо вже понад 70 років без великих світових воєн і такого масштабу геноцидів, як Голокост, не відбувається", — розповів Андрій Руккас.
Разом з тим, він зазначив,що й донині під час тих чи інших дестабілізуючих подій у світі відбуваються сплески антисемітизму: "Частина людей завжди шукає прості відповіді на складні питання. Вони звикли звинувачувати інших: сусідів, людей із іншим кольором шкіри чи сексуальною орієнтацією — вірити в теорії світових мов і звинувачувати масонів, євреїв.
Але забобони стосовно людей, які приналежні до певної національності чи релігійної спільноти, існували завжди. Проте ці ідеї втілилися на практиці в роки урядування нацистів в Німеччині. Те, що було балаканиною, ідеологічно привабливими гаслами для навернення нових прихильників і здобуття голосів на виборах, перетворилося в політичну щоденну практику. І те, про що люди говорили, але не усвідомлювали, що це може статися, сталося в реальності — 6 мільйонів людей було вбито".
"За роки радянського панування тема Голокосту в Україні взагалі не була предметом спеціальних досліджень. Разом з тим, я б сказав, що зроблено все одно недостатньо багато, тому що до сих пір ми не знаємо повної картини того, що відбувалося. Ми маємо загальне розуміння, проте в кожному окремому населеному пункті ці страшні трагедії відбувалися з певними локальними особливостями. І документальної бази по цьому ми ще досі не маємо, тому що багато чого було знищено самими нацистами під час відступу, багато чого — під час Другої світової війни. Тому деякі речі доводиться відновлювати, спираючись на свідчення людей. Але ми наближаємося до цілісної картини", — зазначив Андрій Руккас.
Оскільки Голокост в Україні не обмежується лише подіями в Бабиному Яру в Києві, то, за словами історика, ведеться робота зі створення мапи трагічних подій по всій території України:
"Організація Яхад-Ін Унум мають на своєму сайті інтерактивну карту місць, де вони записували слова свідків, проводили дослідження. Подібну карту створює Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр". Тобто такі проєкти є, хоча вони й не є повними та всеохоплюючими, тому що десь бракує інформації, десь є недосліджені місцевості. Але робота в цьому напрямку ведеться вже не один рік".
"Свій Бабин Яр був в кожному районному центрі України, в кожному більш-менш помітному містечку і пам’ятники є далеко не скрізь. Там, де люди розуміють важливість вшанування пам’яті сусідів, родичів, друзів своїх батьків, бабусь та дідусів, такі пам’ятники виникають. Але бувають випадки, що місцева влада ставиться взагалі з нерозумінням, а іноді — з ворожістю. Відповідно, ще далеко не всі місця меморалізовані хоча б за допомогою пам’ятних таблиць", — пояснив Руккаса.
За його словами, Бабин Яр — це символ того, що відбувалося і в Україні, і в сусідніх окупованих Білорусі чи Польщі: "Тому треба розуміти, що в будь-якій місцевості, можливо, був свій Бабин Яр, який за масштабами катастрофи міг бути страшнішим за київський, якщо перерахувати на відсоток від місцевого населення".
Фото: Український тиждень
