Олександр Алфьоров та Єлизавета Цареградська у студії Радіо Культура
"У нас понівечена національна пам’ять"
Що таке національна пам’ять?
Українці мають не тривалу національну пам’ять. Ми пройшли ХХ століття, яке було максимально непридатним для виживання. Ми пройшли три голодомори, репресії, які знищили селян, науковців, медиків, освітян. Нас знищували під час Другої світової війни, коли фронт пройшов туди і назад Україною. У той час, як Юрій Гагарін летів у космос, в Україні точилися останні бої УПА. Ми пам’ятаємо Аллу Горську. Ми пам’ятаємо вбивство Василя Стуса. Це все ті самі періоди. Українців катували, вбивали, але ми не видавали побратимів. Вони винайшли спосіб в 1940-х роках питати у дітей. Покоління, яке народилося в 1960-70-х роках – це люди, які пам’ятають, що всі історії точилися на кухні. Про родину, про якісь одкровення від бабусі. Ці історії не передавалися. Тому у нас дійсно понівечена національна пам’ять.
Пам'ять – це модельована історія і її потрібно підживлювати
Мовчання ж є наслідком насильства. Це дуже чітко простежуються в нашій історії. Який тоді фокус роботи Інституту національної пам’яті? Популярні уроки з історії? Чи про що ми говоримо?
Це є одна з найважливіший інституцій для відновлення нашої пам’яті. А де ж наша пам'ять? Пам'ять – це модельована історія і її потрібно підживлювати. Сьогодні ми стільки горя маємо від російської окупаційної армії з 2014 року, що запитати про Небесну сотню, які є першими захисниками, це вже є проблема. Не всі зрозуміли, що війна почалася в 2014 році. Зараз на тимчасово окупованих територіях росіяни видадуть підручники, де вони моделюють російську пам’ять своїми наративами. Підручники мають переписуватися, але державою, а не окупантом. Тому це є модуляція. Уроки історії – це не про майбутнє і не про сьогодення. Наше життя зараз максимально органічне і пасіонарне. Необхідна робота з новими методами і підходами, які ми з командою починаємо шукати.
Чи готовий ти взяти на себе обов’язки очільника такої важливої інституції?
Є виклики, коли тобі необхідно бути менеджером. І коли твої інтереси написати якусь книгу відпадають. Коли ти маєш працювати з командою. Я готовий. Я місяць тому звільнився з армії, де я був керівником групи. Мій армійський досвід підказує мені, що я знаю, як це робити. Я знаю свій характер і свої здібності. І я думаю, що вони будуть достатні.
Через воєнний стан конкурси не відбуваються
Як відбувалося призначення? Була якась співбесіда?
Дякую за довіру міністру культури. Микола Точицький повірив, побачив, відчув. Ми з ним мали кілька співбесід. Очевидно, що він мав великий вибір, але зупинився на моїй кандидатурі. Через воєнний стан конкурси як такі не відбуваються. Відтак багато речей проходять в ручному режимі. Для мене це було несподіванкою.
Варто розширити хронологічні рамки принаймні до часів Київської Русі
У попередньої команди Українського інституту національної пам’яті була мета – винести на перший план цю історію. Виявилося, це складно з об’єктивних причин. Це відбувається тут і зараз. Як ти дивишся на ці виклики? Наскільки твій бойовий досвід і служба в армії тут може бути помічною? Наскільки вона перегукується в тому, щоб займатися меморіалізацією зараз і її реалізовувати? Це першочергове питання станом на зараз?
Я успадкую цю установу після двох потужних модераторів – голів Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича та Антона Дробовича. Я перебуватиму з ними на зв’язку, буду радитися і комунікувати, оскільки ця стратегія має бути дотримана. Меморіалізація – це один із наріжних каменів нашої політики Інституту національної пам’яті. Я бачу, що нам потрібно виходити за межі Другої світової війни. Хоча Інститут корелюється хронологічно датами – це ХХ століття, але це не про національну пам’ять. Все звужується до Другої світової війни. Тому ця хронологія буде розширюватися. Росіяни нас б’ють в три хронологічні відрізки: ХХ століття, Друга світова війна, Переяславська Рада і Русь. І якщо Інститут Національної пам’яті відповідає на виклики ХХ століття, то, на жаль, академічні установи сьогодні не володіють тим набором інструментів, щоб поза межами академічних праць відповідати на напади російських пропагандистів, бракує фортифікацій, пов’язаних із нашою національною пам’яттю глибше, ніж ХХ століття. Український інститут національної пам’яті зазнав реформування в 2014-2015 роках. І відповідно там були звужені хронологічні рамки, які ми сьогодні маємо розширити, принаймні, до часів Київської Русі.
Меморіалізація повинна бути гармонійною
З приводу реалізації. Я був на військовій службі і я прекрасно розумію, що таке пам'ять товаришів. Сьогодні ти з ним розмовляєш, а завтра людини немає. І ти прекрасно знаєш, що її вбили росіяни. Ти знаєш ім’я вбивці. Ти знаєш побратима і хто після нього лишився. Ти знаєш його спогади. І в цьому сенсі меморіалізація – дуже важливий аспект. Говорити про меморіалізацію, вирвавши з контексту історію України, неможливо. Зараз існують проблеми з меморіалізацією воїнів, які були вбиті на цій війні. Ми маємо створити загальну концепцію меморіалізації, щоб людина пішла і поклала квіти до місця пам’яті, де спочиває якийсь український князь, Симон Петлюра чи Павло Скоропадський тощо. Створення цього пантеону, меморіального комплексу можливе лише тоді, коли це буде грамотна конструкція і архітектура буде досконалою. Тоді це буде природньо. А зараз усі спроби створити меморіальний комплекс скидаються на спроби будувати будинок, починаючи з вікна, тоді як необхідні підмурки.
Якщо подивитися на Софію Київську, то первинно вона є фресками початку одинадцятого століття. Далі ідуть мури. Далі ідуть добудови і козацьке бароко. Плюс якісь втручання дев’ятнадцятого століття. Проте для нас вона гармонійна. Меморіалізація повинна бути гармонійною.
Не можна переходити чесність, кваліфікацію і народ
Які червоні прапорці можуть бути на посаді очільника Українського інституту національної пам'яті?
Не можна переходити чесність, кваліфікацію і народ. Це ті червоні межі, які я зараз визначив. А зелених прапорців я розставив із командою дуже багато.
