Олена Грозовська і Валерія Широкова у студії Радіо Культура
Дві великі машини зі сміттям і дух Леніна
Як Український дім у Києві очищувався за допомогою сміття від радянської спадщини?
Ця історія почалася в 1990 році, коли закінчується історія Музею Леніна. Багато старших людей пам’ятають Український дім ще як Музей Леніна. Між Європейською площею і Бессарабкою було три величезні зображення Леніна – три скульптури: Музей Леніна, пам’ятник Жовтневій революції на Майдані Незалежності і пам’ятник Леніну навпроти Бессарабки. 1990 року закінчується історія Музею Леніна. Ленін ще стоїть, але інституції вже не існує. Адміністрація не знає, що робити з цією величезною холодною будівлею. Влітку 1991 року художник Федір Тетянич робить там свій перформенс – певне перекодування цього простору. Цей художник багато працював зі сміттям. Він привозить туди дві великі машини зі сміттям і починає як справжній урбаністичний шаман виганяти дух Леніна. І мені здається, йому це вдалося.
Сміття в Українському домі – протиставлення стерильним радянським ідеологемам життя в його різноманітті
Чому сміття? До чого тут незалежність і Ленін?
Історія мистецтва ХХ сторіччя пов’язана із виходом мистецтва за рамки унормованості. Митці починають експериментувати зі сміттям ще на початку ХХ століття. Зі сміттям можна працювати по-різному. Сміття може втілювати абсолютно різні ідеї. Хтось працює зі сміттям. Тому що більше немає з чим працювати, як наприклад Параджанов. Він надавав речам друге дихання. В його філософії нічого не має зникнути. Будь-яка річ має перетворитися на мистецтво. Сміття в Українському домі – це протиставлення стерильним радянським ідеологемам, власне, життя в його різноманітті. Тут є відсилка і до релігійної філософії. Тетянич реанімує речі. Він надає їм друге дихання. Це життя після життя. Якщо говорити про великий міжнародний концепт, то це дуже цікава акція і дуже цікавий спосіб мистецького мислення, оскільки він пов'язаний із мистецькою мовою.
Читайте також: "Наш Параджанов"
У традиційній культурі будь-яка річ продовжує жити
Художники починають тематизувати сміття відтоді, коли сміття з’являється як феномен. Традиційні культури не знають сміття. В традиційній культурі будь-яка річ продовжує жити. Це дуже виразно простежується в японській культурі, де річ не може закінчити існування. Вона перетворюється на якісь інші речі. Горнятко, яке розкололося, реставрують і підкреслюють його шви. Це історія речі. Це лінії долі цієї речі. Кімоно перешивається і носиться поколіннями. Коли його вже не можна носити, воно перетворюється на подушки, циновки тощо. Будь-яка річ інтегрована і до кінця існує в колообігу речей. З початком промислового виробництва з’являється поняття "сміття" – речі, яка дуже швидко може бути використаною. Люди починають думати, що з цим робити і починають працювати з цим, як із мистецьким об’єктом. Початок авангарду пов'язаний з тим, що люди починають використовувати в мистецькому контексті якісь об’єкти, які до цього навіть у цій ролі не мислилися.
Після війни ця історія продовжується. Американський художник Раушенберг працює зі сміттям програмно. Він використовує опудала тварин, перетворює своє ліжко на мистецький об’єкт.
"Митець, який дозволяє собі бути вільним, стає особистим ворогом тоталітарної системи"
Коли митець не є зрозумілим авторитарній владі, то він є небезпечним. Ми викидаємо сміття, тому що воно може бути небезпечним. Що такого зробив Курт Швіттерс, що його мистецтво поставили на виставку дегенеративного небезпечного мистецтва?
Небезпечним у цій тоталітарній системі є будь-який митець, якого неможливо інструментулізувати. Тоталітарна влада розглядає людину і митця, як частину великої ідеологічної машини. Митець, який виходить за межі й дозволяє собі бути незручним і вільним, стає особистим ворогом цієї системи. Він маркується як "не такий" і нібито хворий. Ця виставка дегенеративного мистецтва – це дуже показовий приклад, коли збираються роботи "не таких" художників і демонструються широкому загалу.
Інфляція сенсів
Параджанов, перебуваючи в неволі, робив намиста із кришечок з-під молока. Один із медальйонів був відлитий у сріблі й став призом премії Фелліні. Що надає сенсу мистецтву зі сміття?
Кожне покоління розглядає ці речі в своєму контексті. Зараз дуже багато митців працюють зі сміттям. Глобально цей контекст змінився у зв’язку з екологією та питанням, як виживати у світі речей, яких стає дедалі більше. Це своєрідна інфляція сенсів. Ми потрохи починаємо тонути в цих речах. За радянських часів були інші проблеми. Хоча, якщо говорити про Тетянича, то екологічна тема його теж хвилювала.
Можна згадати представників Львівської школи нонконформістів 1950-60 років, які теж працювали зі сміттям, але там це були інші сенси. Наприклад, Маркович працював із ґудзиками. Це пов’язано з тим, що в 60-их роках КДБ проводило з ним профілактичні бесіди, йому продемонстрували рештки спалених у крематорії людей, від яких лишилися тільки ґудзики. Він почав робити асамбляжі з ґудзиками.
Зараз нас насильно змушують перетворити щось цінне для нас на сміття. Це пов’язано, наприклад, із влучанням "шахедів" у наші квартири. Щось цінне стає уламками, ґудзиками тощо, відтак містить значно більше сенсів, ніж річ, якою воно було насправді.
Є мілітарі арт, коли художники розмальовують рештки снарядів чи використовують у своїх інсталяціях частини якихось механізмів, дронів. Я знаю художницю, яка працює зі склом. Це уламки скла з розбитих вікон чи уламки кераміки. Вона робить з них нові мистецькі твори. Це дуже актуальна тема.
Художник може оживити будь-що
Існують хореографічні перформанси Шьоджі Ямасакі. Це митець, який надихається тим, що випало з наших смітників на вулиці. Він відтворює всі рухи, які це сміття видає. Він каже, що ми роблячи вибір, визначаємо важливість одного об’єкту перед іншим, перетворюючи все, що ми не обрали на сміття. Тобто сміття – це набагато ширша історія?
Це справді вражаючі перформанси. Людина якимось містичним чином перетворюється на якусь поламану річ і реалістисно імітує її рухи. Це якимось чином пов’язано з японською філософією, де кожна річ не має кінця і з тим, що художник може оживити будь-що. Це своєрідна реанімація речей. Це мені нагадує різновид японської хореографії – буто. Це дивні танці, якими людина може почати займатися після 60 років. Це танець-медитація і психоаналіз. Це дуже дивні рухи, які не схожі ні на що, як відтворення руху сміття на вулиці.
