Ілюстративне фото з відкритих джерел
Останні 4 роки Укрзалізниця перестала бути для всіх лише перевізником, лише тим, хто допомагає дістатися до місця призначення. Вона стала шляхом життя, стала невід'ємним атрибутом української стійкості і порятунку. Ірино, скільки часу ви проводите вдома, а скільки в рейсі?
Ірина Юрченко: Я працюю на рейсі "Київ – Будапешт", який триває дев'ять днів. На десятий день ми приїжджаємо додому, вдома залишається буквально тиждень, а потім знову я збираюся у рейс. Дев'ять робочих і потім – вісім вихідних.
Мій дідусь був машиністом, який їздив від Криму до Уралу. І він говорив, що взагалі не може спати в поїздах, і навіть якщо він пасажир. Вночі він не засне. Скільки вам вдається спати протягом цих дев'яти днів? Як виглядає ваш графік сну?
Ірина Юрченко: Ми їздимо не завжди з напарником, іноді – й по одному. В наш непростий час дуже багато людей звільнилося, дуже багато наших хлопців забрали на війну. Тож буває, що ми їздимо й по одному. Коли я працюю одна, я намагаюся дати організму бодай годинку для перепочинку. А якщо я їду з напарником, намагаюся в обов’язковому порядку вкласти себе поспати. Для того, щоб організм теж відпочив і працював на повних сто відсотків. Є таке правило: відпочиваючи, провідник завжди спить на верхній полиці. Для того, щоб заснути, мені потрібно лягти тільки на верхню полицю. Навіть коли я їду пасажиром, і якщо трапляється нижня полиця, я просто всю ніч "чергую". Звичка спати на верхній полиці виробилася давно, адже я вже 35 років працюю на "Укрзалізниці". І зараз організм розуміє: якщо ти ліг на верхню поличку, потрібно терміново відпочивати. Тому що ми живемо в такий час, коли не знаємо, що буде з нами через 5 хвилин. А це може бути і замінування, і евакуація, і багато чого іншого. Тому організм отримує чіткий сигнал відпочити.
Ваша зміна триває протягом 9 днів. Чи є у вас протягом цих днів вільний час, який ви, наприклад, проводите в місті? Ви можете виходити, гуляти Будапештом? Чи ви маєте перебувати в потязі, бо віконця для прогулянок немає?
Ірина Юрченко: В Києві в нас взагалі часу немає, тому що коли ми приїжджаємо, одразу починаємо прибирати і здавати брудну білизну. А в Будапешт ми приїжджаємо зранку і назад повертаємося ввечері. Ми відразу прибираємо вагони, застеляємо постіль, адже я їжджу в люкс-вагоні. І лише потім з’являється час на відпочинок. Ми питаємо дозволу у керівництва і виходимо на кілька годин в місто. Будапешт – дуже гарне місто, в ньому й досі майорять українські прапори, можна почути українську мову.
Вагон СВ – це певне підвищення в світі провідників? Тобто ти починаєш з електрички і можеш дорости до СВ?
Ірина Юрченко: Я теж починала з плацкартного вагона, потім був відповідно купейний вагон. 9 років моєю роботою був вагон-салон, і я обслуговувала вище керівництво країни. Я стараюся тримати стрій, в мене вже випрацювана своя методика роботи, своя розмова з пасажирами тощо. Але справді, не може прийти провідник або провідниця з училища або після курсів і зразу стати на СВ. Тому що у молодої людини ще немає досвіду, вона не знає, як говорити з пасажирами. А кожна людина має свій характер, свій норов, і ти маєш бачити її психологічну картину. Щоб знати, як з нею працювати. І на це потрібен досвід.
А скільки часу зайняв у вас перехід з плацкарту до купе, а з купе до СВ?
Ірина Юрченко: Моя перша пробна поїздка була після училища. Нас поставили на плацкартний вагон: у мене54 пасажири. І у моєї подружки на сусідньому вагоні теж 54 пасажири. Ну, ми з провідниками їхали. Я тоді ще чай роздавала спочатку в своєму вагоні, а потім в тому, де працювала подруга, бо вона була не така комунікабельна і спочатку дуже соромилася. Потім нас перевели на депутатський потяг, і ми там завойовували авторитет. Мій майстер завжди казав, що спочатку треба працювати на авторитет, а потім авторитет працюватиме на тебе. Я цей авторитет дуже довго завойовувала, і я його все ж таки завоювала.
А в чому полягає авторитет? Щоб було мало скарг? Чи як він розраховується?
Ірина Юрченко: Так, це і відгуки пасажирів, і порядок в вагоні. Треба вчасно запропонувати пасажирам чай абр каву. Знаєте, зараз люди дуже знервовані, і це зрозуміло, бо йде війна. Хоча, якщо подумати, знервовані люди траплялися завжди. І як би зараз не було важко, зараз люди якісь більш людяніші. Раніше ми їздили на Москву, хоча й не хочеться зараз зовсім згадувати це місто. То на тих рейсах дуже багато було випивок у вагонах, алкоголю. Потім, що й логічно, починались оці незрозумілі з’ясовування стосунків. А ти повинен всіх заспокоїти. Тобто у тебе в вагоні має бути порядок, і пасажири повинні бути задоволені.
Ви дуже заінтригували розповіддю про те, що працювали в вагонах-салонах для вищого керівництва. І якщо я правильно розумію, це саме ті вагони, які нині перевозять, наприклад, лідерів країн G7, або президента України, Бориса Джонсона тощо.
Ірина Юрченко: Так, це ті вагони-салони, які раніше обслуговували вище керівництво країни, а зараз обслуговують і наших європейських лідерів.
Я бачила в підсумках року "Укрзалізниці" інформацію про те, що це єдина залізниця, яка перевезла всіх лідерів G7. Як виглядає цей вагон і чим він відрізняється, наприклад, від СВ?
Ірина Юрченко: З СВ його теж порівняти не можна, бо це спецвагон, який непрохідний, через нього проходити не можна. Він більш комфортабельний. Там є зал засідання, там є своя кухня, де готують їжу, бо цей вагон може їхати і добу, і більше. І там більш комфортні спальні місця.
А можете розказати, як він виглядає?
Ірина Юрченко: Я розкажу про той вагон-салон,в якому я працювала до війни, до повномасштабного вторгнення. Цим вагоном ми перевозили тоді депутатів і керівництво країни. На початку цього вагона розташоване купе провідника, там, де він чергує. Потім йде купе відпочинку провідника. Далі розташована кухня, потім йдуть два купе для відпочинку пасажирів. За ними знаходиться душова кабіна і вбиральня, а далі – більш комфортна кімната для відпочинку. Там є стіл для проведення переговорів. А потім ти потрапляєш в зал засідання. Там стоїть здоровий довгий стіл, сидіння, телевізор, DVD-проектор і всі комунікації, потрібні для перемовин. Там може збиратися делегація, або група осіб. В деяких вагонах є ще одна кімната для відпочинку, а в деяких – другий санвузол і душова кабіна. І далі а йде вже наше приміщення, де знаходиться білизна й інше майно, необхідне для рейсу.
Скільки людей вміщає такий вагон?
Ірина Юрченко: Такий вагон вміщав вісім посадкових місць.
А на кухні працює спеціальний кухар?
Ірина Юрченко: У нас спеціального кухаря не було. Ми, провідники, були і кухарями, і бариста, і електриками, і офіціантами, і психологами, і лікарями.
А де складніше працювати? На плацкарті чи в такому вагоні для вищого керівництва?
Ірина Юрченко: Кожен вагон індивідуальний по-своєму. Але і там, і там їдуть люди. І для мене це люди однакового рівня. І кожному треба приділити увагу, щоб всі були задоволені, щоб не було ніяких конфліктів. В дипломатичних вагонах потрібно більше бути дипломатом, там потрібно менше слів, а більше справи: треба просто чути, що потребує пасажир. Тут потрібно менше звертатися до пасажирів, тільки тоді, коли вони цього потребують. Треба, щоб тебе менше бачили, і щоб ти не заважав людям працювати. В таких вагонах я не підхожу до пасажирів із запитанням, чи потребують вони чогось. Я у них про це питаю тільки тоді, коли вони заходять в вагон. Тут потрібно бути на підстраховці.
Як змінилося спілкування між людьми, комунікація і загалом ваша робота під час повномасштабного вторгнення? Звісно, я знаю, що ви були на рейсі, коли почалося повномасштабне вторгнення. Якими були люди до війни і якими стали зараз?
Ірина Юрченко: Люди до війни, до повномасштабного вторгнення, були іноді висували претензії, мовляв, не так застелене ліжко чи не так подали час. Але після 24 лютого ці проблеми стали якимись мізерними. Люди більше до цього не прискіпуються. І ми не стали гірше працювати. Навпаки. Ми стали ще краще працювати. Просто люди стали якісь більш згуртовані, стали вдячні. Трапляються звісно пасажири, які починають говорити щось на зразок "а от в Європі….". Я говорю, мовляв, давайте не будемо говорити про Європу, давайте будемо говорити про Україну. І за те, що під час війни ви їдете в комфортному вагоні, в теплі, до вас звертаються гарно провідники, залізниця не зупинилася, треба дякувати. І залізниці, і Богу, і всім нам. Є багато людей, які повертаються з Будапешта, і тільки-но підходять до потягу, не стримують своїх емоцій. Ура! Наша "Укрзалізниця"! І це надзвичайно приємно і дуже зворушливо! Люди змінилися. Стали більш згуртовані. І менше роблять дрібні зауваження.
Раніше ви працювали на евакуаційних рейсах, коли люди сідали в поїзд вже не для подорожі, а для того, щоб поїхати в нове абсолютно невідоме життя. Я знаю, що ви і заспокоювали людей, і лікували дітей, і знаходили місця для тих, хто сідає в такі потяги. Чи зараз ви можете зрозуміти по пасажирах, хто з них їде з дому назавжди, або для кого цей поїзд стає евакуаційним?
Ірина Юрченко: Є такі люди, хоча зараз їх дещо менше, ніж в перші дні. Ті дні я й досі згадую з болем в серці. Зараз їдуть люди з Запоріжжя, з Харкова, з Дніпра. Ті перші дні, перші місяці були невизначеними. Зараз люди переважно їдуть до якихось своїх знайомих, до якихось своїх родичів. Але вони втратили домівку, втратили своє місце, де народилися, де жили стільки років. І коли ти питаєш таких пасажирів, а чи планують вони повертатися додому після Перемоги, коли настане мир? Вони кажуть: звичайно так! І це дуже боляче чути, коли людина втрачає все, але все одно каже, що хоче повернутися.
Чи у вас є свої якісь техніки або стратегії, як спілкуватися з людьми, які покидають домівку?
Ірина Юрченко: Це завжди дуже болюча тема. Навіть уявити страшно, що відчувають люди, які втратили все. Я завжди їм говорю, що найважливіше – те, що вони вижили, що вони живі. А якщо ви вижили, все буде добре. Але безумовно, перш, ніж щось говорити людині, потрібно уважно дивитися на її психологічний стан. Адже ми не переживали те, що пережила вона. Потрібно індивідуально знаходити до кожного слова підтримки. Людям, котрі їдуть за кордон, я завжди кажу, щоб вони поверталися в Україну. І вони завжди кажуть: так, неодмінно!
І з нами на зв'язку провідник "Укрзалізниці" з 19-річним стажем, зірка Тік-Тока Олександр Барильник. Скажіть, будь ласка, яка максимальна кількість переглядів у вас зараз в Тік-Тоці?
Олександр Барильник: Є відео, які досягають до 2-3 мільйонів переглядів.
Я от бачу, що понад 2 мільйони зібрав ролик з танцем під композицію Джері Хейл, так?
Олександр Барильник: Так, люди дуже полюбляють танці в формі на робочих місцях. Мої відео більш гумористичні. Переглядаючи їх, люди відволікаються від наших реалій. Так я розважаю людей, і сам розважаюся.
Скажіть, будь ласка, а вас впізнають? Бо я бачу велику кількість коментарів, під останнім відео їх майже 5 тисяч, люди пишуть, що хочуть квиток тільки в ваш вагон, і вони готові доплачувати за такого провідника.
Олександр Барильник: На кожному рейсі у мене є пасажири, які мене впізнають. А є пасажири, які навпаки, знаходять мене в Тік-Тоці вже після того, як зі мною проїхалися.
Чи дивилися ви свого часу Андрія Данилка, який в образі провідниці "Укрзалізниці" проводив свої розважальні шоу?
Олександр Барильник: Дивився. Ми всі їх дивилися. Ми з тих поколінь, коли Сердючка була трендом в Україні.
Чи пов'язана природа вашого Тік-Току з тим гумором, який нам дарувала Вєрка Сердючка?
Олександр Барильник: Ну ні, зараз все не так. Зараз вже не можна сваритися з пасажиром. Зараз вже не можна сказати дідусю, як в тих відео, що санітарна зона вже півгодини. Вже не 90-ті років, коли можна було пасажирам по шапці отримати від провідника.
Я побачила, що в Тік-Току "Укрзалізниці" 62 тисячі підписників, а в вашому – 83 тисячі. Чи не думали зайнятися не тільки роботою провідника, а ще й вести офіційний Тік-Ток "Укрзалізниці". Як взагалі ваше керівництво ставиться до вашої соціальної активності?
Олександр Барильник: Ми контактуємо, але не більше. Хоча, мені здається, я був би непоганою рекламою для тих заходів, які зараз відбуваються на "Укрзалізниці". Це і співи на вокзалах, і відкриття поїзду "Червона рута", і відкриття дитячих вагонів. Можливо, все це ще в майбутньому. Для мене головне, що я дарую людям хороший настрій.
Я просто не уявляю, що вам дає сили, адже у вас доволі виснажлива робота. Провідники майже ніколи не сплять, бо раз на дві години швидше за все буде зупинка. Треба перевіряти квитки, прибирати вагони, переносити ці старі комплекти постільної білизни.
Олександр Барильник: Це хобі, це відпочинок. Це набір нової енергії. Тому що, знаєте, хтось відпочиває сном, хтось відпочиває їжею, а хтось любить потанцювати. Я трошки потанцював-поспівав і вже новий рейс готовий.
