Відкриття фотовиставки "Тихі героїні" у Бремені (Німеччина). Автор фото: Райнер Людвігс
"Я зрозуміла, що з їхніми мамами і дружинами щось треба робити"
Значна частина людей знають тебе як активістку сфери культурної, мовної. Ця твоя діяльність триває вже років двадцять, ще з часів президента Ющенка. І для багатьох, напевно, буде відкриттям, що ти взяла на себе цю дуже важку ношу ― працювати і підтримувати жінок-матерів, які перебувають у надзвичайно важкому становищі ― і емоційному, і фізичному. Розкажи, будь ласка, як ти почала цю діяльність?
Оксана Левкова: Не думаю, що я дуже кардинально змінила свій напрям. Річ у тім, що раніше ми займалися популяризацією мови, культури, історії, а зараз ми теж займаємось популяризацією мови, культури та історії. Хто нас відстежує, той знає, що ми з активістами об'їздили всю Україну вздовж і впоперек, і переважно це були південні та східні області. У нас фокус все-таки був на ті області, в яких трошки складніша ситуація. Вони сильніше зрусифіковані, будьмо чесними. І ті хлопці, які з нами проводили ці акції, часто багатотисячні, якраз першими і пішли на фронт, бо до них було ближче. Я кажу про Крим, Донеччину і Луганщину. І, на жаль, замір весни 2022 року показав, що вони загинули, багато хто. Якщо у 14-му, 15-му, 16-му були поодинокі випадки, то тепер вже десятки і сотні. Тому як людина, котра вирішила чітко і точно залишатися в Україні, не евакуювалася нікуди за кордон, я зрозуміла, що з їхніми мамами і дружинами щось треба робити. Так народився проєкт "Тихі героїні".
"Ми беремо жінок ― і веземо їх Україною"
У який саме спосіб ви допомагаєте матерям, які чекають на своїх дітей, що перебувають у полоні? У чому полягає ідея проєкту "Тихі героїні"?
Оксана Левкова: Сама ідея полягає у тому, що ми беремо жінок ― переважно мам, але і дружин, тих, хто очікує на своїх хлопців із полону, тих, кому, на жаль, привезли закатовані тіла, тих, хто наших героїв та героїнь вже поховав ― і веземо їх Україною. Переважно ― Одеська область. Це туристичні мандрівки, чотириденний формат, триденний, п'ятиденний. Іноді з психологами, наголошую, хорошими, перевіреними, які спеціалізуються на темі горювання при втраті. А іноді без психологів. Це така основна лінія, 20 годин мого часу в добі. Паралельно ми водимо їх до остеопатів, які запропонували, наприклад, у центрі Києва свої безкоштовні послуги. Ми пересилаємо жінкам посилки від меценатів, австрійських, шведських тощо, з усякими вітамінами і смаколиками. І ще багато різного поточного, побутового робимо для цих жінок.
"Жінки повертаються до себе оновленими"
Як відбувається взаємодія цих жінок між собою? Як на них ці поїздки впливають? Що ти спостерігаєш?
Оксана Левкова: На них ці поїздки впливають дуже добре. Хоча, звісно, в атмосфері горя сполучення слів "дуже добре" звучить, може, й недоречно. Жінкам точно подобається, для них є точно продуктивними ці тури, тому що вони нарешті видихають, хоча би трошки. Я, до речі, намагаюся, щоб 80% були сільські жінки, які не мають доступу до якихось поїздок, до матеріальних благ, будьмо чесними. Тож коли вони виїжджають у якесь нестандартне для них місце, то перезнайомлюються з такими самими згорьованими мамами і починають шукати виходи, якісь варіанти розвитку подій. Народжується більш вільний погляд, а не той, який був у їхніх містах і містечках. Вони починають обмінюватися інформацією стосовно тих чиновників, які займаються пошуком хлопців. Спілкуються із журналістами, яких ми запрошуємо саме для тих жінок, котрі готові з ними спілкуватися. Вони дихають морем, якщо це Одещина, вони плавають в озерах, вони нарешті можуть собі дозволити новий купальник і червону помаду ― і їх ніхто за це не засудить, не скаже, що це начебто фривольно в ситуації очікування на сина чи доньку. На цю тему вже психологи багато висловлюються, але ситуація залишається складною, бо деякі наші люди все-таки розкидаються ярликами стосовно таких жінок, які очікують. Коротше кажучи, жінки повертаються до себе оновленими.
Яке спрямування турів? У вас програма пов'язана із пізнанням краю, історії, кухні?
Оксана Левкова: У мене здебільшого ці тури мають не лікувально-оздоровчий характер, а культурно-пізнавальний. Я була б не я, якби не запрошувала потужних екскурсоводів у тій самій Одесі, чи в Запорізькій області, чи на Рівненщині або Львівщині. І також, якби ми не відвідували музеї, не звертали уваги на пам'ятники, які то були, то їх нема. Наприклад, Олександр Суворов в центрі Ізмаїла на Одещині стояв десятиліттями, а потім кудись зник... І, до речі, ізмаїльці жоден не вийшов протестувати проти зняття пам'ятника. Ми про все це говоримо, а я як агітатор з великим досвідом під правильним соусом подаю це і жінкам, і місцевим, які з ними спілкуються. Так і працюємо.
Оксана Левкова, засновниця проєкту психолого-релаксаційних турів "Тихі героїні". Авторка фото: Галина Данильчук
"Мій син хотів бути військовим"
У цей День матері ми попросили вийти з нами на розмову одну з таких жінок. Це Людмила Ткаченко, яка чекає з полону свого сина ― офіцера, морпіха, захисника Маріуполя Олега Ткаченка. І саме сьогодні його День народження ― Олег Ткаченко народився 10 травня 1992 року. Пані Людмила родом з Одещини (місто Ананьїв). Розкажіть, будь ласка, про свого сина, як він обрав професію військового, саме морпіха. Це ж має бути і фізична форма, і велика сміливість, щоб обрати таку складну військову спеціальність.
Людмила Ткаченко: Як усі хлопчики, з дитинства вони хотіли бути військовими. Отак і мій син хотів бути військовим. Мабуть, тому, що в нас і тато військовий. Син займався спортом, із дитинства грав у футбол, має багато нагород. Він навіть, коли служив у своїй 36-й бригаді, також виступав за цю бригаду. Син хотів таку професію, щоб йому подобалось. От йому сподобалась морська піхота. Морська піхота ― це три в одному: море, повітря і земля. Три стихії. Він відслужив свою службу і приїхав додому, побув пів року. Потім поїхав у Крим. Наш син першу службу починав з 2013 року, з Криму. А далі 2014 рік, коли почалася окупація Криму, війна. І його вибір був ― він не зрадив присязі, залишився далі служити у 36-й бригаді, їх перевели у Миколаїв. А десь у середині червня вони поїхали в АТО і почали вже їздити на ротації.
"Мамо, я в полоні"
Ми з вами говорили, що він служив у секторі М, тобто десь біля Маріуполя. І там широкомасштабне вторгнення його і застало. Він вже був офіцером, старшим лейтенантом, здається. Розкажіть, будь ласка, як почалося для нього широкомасштабне вторгнення та про обставини потрапляння в полон.
Людмила Ткаченко: Син у 2021 році поїхав на ротацію у сектор М. Він на той час вже був командиром роти. А коли почалося вторгнення, то він спочатку подзвонив до нас додому і сказав, що почалася війна. Потім передзвонив на другий день і сказав, що не дзвоніть мені, я буду мати час і сам передзвоню. Але відтоді він не телефонував. Звісно, ми спостерігали, що твориться у Маріуполі. Вони захищали Маріуполь 86 днів, три кільця було. У трикільцевому оточенні. У них вже не було чим захищатися, не було ні води, ні їжі. І вони вирішили піти на прорив ― 12 квітня 2022 року. У цьому прориві сина тяжко поранили. І він потрапив у полон. Ми дуже хвилювалися. Його всі знайомі, його рота думали, що він загинув. Але він передзвонив до мене 18 жовтня опів на третю ночі і сказав: "Мамо, я в полоні". Відтоді я знайшла за даними соцмереж свого сина в Оленівці. Потім мені сказали, що він був у Донецькому СІЗО, далі потрапив у Горлівку, а після ― у Макіївку. Син наш не був підтверджений як військовополонений, його підтвердили аж у 2023-му році, у жовтні. Також у жовтні його засудили у Росії на 28 років. Його утримують у колонії n 8, місто Кіровськ (РФ).
"Ми всі надіємося…"
Сьогодні це вже п'ятий його день народження у російському полоні. Ми всі сподіваємося на якнайшвидше його повернення. Звісно, стежимо за новинами про можливий найближчий обмін 1000 на 1000, є такі повідомлення. Пані Людмило, ми не уявляємо навіть, наскільки вам складно жити з думкою кожної секунди про вашого сина, який опинився у російському полоні, із таким суворим вироком. Хто вас підтримує? Якої підтримки ви потребуєте зараз від нас усіх?
Людмила Ткаченко: Сім'я мене підтримує, мої друзі, мої куми. У мене є дуже добра подруга у Києві. Я приїжджаю ось вже п'ятий рік, зупиняюсь у неї, і вони з чоловіком мене дуже підтримують. Перший час, коли приїжджала, я нічого не знала в Києві. Я з такого містечка маленького, ви розумієте, людина приїхала, не молода, то вони мене возили туди, куди мені потрібно, показували мені дорогу. Я їм дуже вдячна. І весь цей час вони продовжують підтримувати. Вони мене зустрічають, коли я приїжджаю, проводжають, коли їду назад. Також підтримують мене такі самі мами, як я. Ми надіємося, їздимо на всі зустрічі, ми самі ці зустрічі просимо.
"Понад 400 жінок побували на наших турах, 46 журналістів присвятили їм свої матеріали"
Пані Людмило, зичимо у цей День матері, щоб якомога швидше вам вдалося обійняти сина на рідній землі й надалі вже всі його дні народження святкувати разом.
Повертаючись до проєкту "Тихі героїні", пані Оксано, як для матерів чи дружин потрапити і стати учасницею цих турів?
Оксана Левкова: На наші тури скидаються коштами усі мої можливі френди. Я взагалі найбільш народний громадський активіст в Україні. Тобто все це індивідуальні жертводавці, які через фейсбук читають історії цих жінок і потрошку скидаються. Тому заходьте на сторінку "Оксана Левкова" ― там усе написано. Понад 400 жінок уже побували у наших турах, 46 журналістів вже присвятили їм свої матеріали, 6 із них – іноземні медіа. Такий у нас короткий підсумок. Якщо про перспективу, то дуже багато жінок у черзі, пропускна спроможність волонтерів не дуже велика, а попит шалений ― сотні тисяч згорьованих жінок чекають на ці тури. Адже справді ці поїздки себе дуже добре зарекомендували.
