Павло "Паштет" Белянський. Фото: Суспільне Донбас
Книжка "Будь ласка, не бійся" – це роман?
Це навряд чи можна назвати романом. Я все ж таки називаю це книгою, бо там немає ознак повноцінного роману. В моїй книзі можна прочитати окрему главу і сприймати її, як окреме оповідання. А можна прочитати всю книгу, побачити, як змінюються герої, як триває і розгортається сюжет. Вже так влаштована моя творчість, що я кожен свій етап життя перетворюю на книгу. Я працював на цвинтарі – з цього зробив книгу. В мене шахтарська родина, тривалий шматок життя, пов'язане із цим дитинство – я і з цього зробив книгу. Я воював, брав участь в бойових діях, в наступах, штурмах, був звичайним піхотинцем звичайного піхотного батальйону. І з цього написав книгу. А ось ця вже книга про перші дні оборони Києва, коли невідомість, страх, відвага зібралися в одну купу і зробили так, що росіяни не змогли взяти столицю. Ми були не військові люди, геть зовсім не розуміючи, що навколо відбувається. Але ми були згодні розміняти наше життя на наш спосіб життя. Ми завжди продаємо трішечки себе. Наш вільний час ми міняємо на гроші чи якусь іншу вартість. Так влаштовано суспільство. А на той час ми готові були заплатити найбільшу цінність: власне життя, власне здоров'я. І ті, хто пішов, сказали: "Добре, окей. Нормальний вибір, але ми лишимося собою".
Повертаючись зараз до тих днів: ви думаєте, що могло щось бути інакше? Чи варто робити інакші вибори якісь?
Кожен думає. Немає жодного, хто б хоч раз не подумав, чи варто було б… Хто б сказав: "Не варто". Всі кажуть: "Так, може я про це думав, але я все одно зробив би так само". Ми на той час давали собі три місяці, за які або нас вб'ють, або ми виграємо. Бо загальне відчуття війни було таке, що це буде дуже швидка війна. І з урахуванням відсутності в нас якогось військового досвіду нас вб'ють. Але це прям буде норм смерть.
Книжка з гумором?
Обов'язково. Я завжди пишу те, що бачу, але трохи завжди докручую. Я намагаюся все ж таки зробити кожен образ якимось впізнаваним. Якщо в ньому щось таке є, я його до архетипного доводжу. Немає жодного підрозділу, в якому б не було якогось діда з позивним "Дід", "Старий". Це людина з досвідом, розуміюча, спокійна. З одного боку це дуже кумедно завжди, бо він не дуже сприймає сучасність, але він грунтовний, спокійно все пояснить, навколо нього всі збираються. Завжди є якийсь "Малий" – дуже моторний парубок, якому постійно щось треба, це фейерверк, він швидкий. І завжди буде людина околобандитська.
В той час зібралися у війську люди – їх і зараз багато є, які навіть би, що називається, в одному тролейбусі навряд чи проїхали за своє життя. В мене була людина – нас перекинули за Пущу-Водицю, ми там тримали якийсь час оборону, із ним сиділи в одному бліндажі. Це була дуже незграбна людина. От я незграбний… І ми з ним були удвох. У нас все виходило дуже погано. А потім росіяни втекли і нас відпустили додому. Я викликав прям на позиції таксі через застосунок. А мій побратим вийшов, дістав ключі від машини Lexus, сів і поїхав. Він був керуючим якогось відділення банку доволі великого. Я до того все це кажу, що ці люди всі не їздили б в одному тролейбусі! Це були дуже різні люди! З дуже різним досвідом! Це було дивовижно, в них різні звички… Копірайтери, топменеджери, культурні діячі, слюсарі, таксисти – будь-хто був там в той час і всі разом були одним цілим, які казали: "Ми помремо, але столиці не віддамо".
Чому ви вирішили поміркувати над першими тижнями саме зараз?
Я давно хотів. Там був дуже гарний персонаж. Я його трохи допрацював. Людина, яка побігла у військо. Це було незграбно, мило, він прям йшов у бій і був відчайдухом, дуже наївний, з іншого боку класний герой, харизматичний. І я завжди хотів щось про нього зробити. Я розумів, що він більше, ніж просто оповідання. А потім з'явилася інша людина, яка була проти Майдану, прям не сприймала Майдан. Я би сказав, що вона навіть була на іншому боці Майдану. І він теж був добровольцем. Я на це все дивився і думав: "Як ви так зійшлися?" Я в книзі намагаюся це пояснити. У нас в минулому у кожного можна знайти таке, що може не дуже робить нас гарними. Але важливо, яку сторону ми приймаємо, що зараз ми робимо для країни і що намагаємося робити, щоб перемогти ворога. Тому тільки дурні не змінюються. Змінюватися нормально, сприймати себе і приймати свої помилки в минулому, розуміти їх. І саме з розумінням змінюватися. Це прям норм.
Яка ваша найбільша зміна за ці п'ять років у війську?
Ми з вами розмовляємо українською мовою. І я досі пишу російською. Я писав цю книгу російською, а потім перекладав українською. До цього я писав російською, потім звертався до перекладачів. Зараз я пишу російською, тому що письмово її сприймаю набагато краще. Я розумію, що в мене словниковий запас російський більший, але я перекладаю сам, сиджу тривалий процес, і це складно. І саме моя українська стала набагато кращою, я багато нею спілкуюся. Пам'ятаю, як сварився з людьми, які ще до повномасштабної війни казали, що українська – це наш шлях, а ти займаєшся чимось дивним, бо пишеш російською... Я намагався бути таким, типу це ж моя рідна мова… Мої колискові не були ніколи українськими. І я намагався постійно людям казати: "Це ж нормально, люди різні". А зараз я розумію, що це може змінитися, але точно не може бути зараз нормою, щоб ми спілкувалися російською.
В який момент це усвідомлення прийшло?
Я воював в батальйоні, який, здебільшого, був набраний з Кривого Рогу. Вони всі були російськомовні. У нас українською розмовляло людей 7. І в мене була така ситуація, коли була темрява-темрява. Ми заблукали і не могли зрозуміти, в який бік нам йти. Десь тут поруч наші позиції, ми ходимо лісосмугою замінованою. Ми розуміємо, до ворога метрів 200, може менше. Все дуже поруч, ллє дощ, холод, мряка, і нас зараз вб'ють. І ми разом із моїм побратимом таким самим російськомовним почали гукати українською.
Що найскладніше в перекладі: підібрати фразеологізми, прислів'я, приказки, взагалі переписувати речення?
Переписувати речення. Книга, коли я її писав, її робоча назва була "Сброд". Для мене це коротке, не дуже чисте слово, де збираються якісь… Не можна сказати покидьки. Це не покидьки. І навіть слово "набрід" мені не йде. Бо в ньому немає цього удару, кроку, пострілу. Темпоритм, постанова слів в українській мові і російській різні. І тому перекласти – це перепридумати, це коли змінювався саме нахил, в який бік, що саме цим реченням відкривається? Коли смак речення змінювався. Це дуже складно. Бо я, коли будую речення російською, у мене завжди окрема штука, коли я потім переписую багато разів, щоб саме той ритм, темп, під удар серця… Можна реченням, послідовністю слів, темпом створити настрій, крім того, що ти ще робиш і словами. Можна його пришвидшити, рублені фрази, короткі речення… А можеш щось розлого, спокійно… Це дуже різні підходи до створення настрою всередині твору. І часто кажуть мені: "О, як кінематографічно". І якщо ти просто механічно будеш перекладати, ти цей ритм втратиш. І це прям якийсь жах. І ти просто починаєш переписувати. Тут потрібен ось саме такий ритм, саме такий темп, щоб між приголосними билося серце. Для мене просто російська зрозуміліша. Я відчуваю цю мову, я її знаю. Українську, на жаль, на зараз я поки що не можу сказати, що я так її відчуваю. Але я точно відчуваю різницю. Якщо я просто роблю штучний переклад, просто переклав слово в слово, поставив речення, як воно було, розумію, що ні, так не працює. Треба змінювати місцями слова, бо послідовність слів в російській мові і українській різна.
Скільки ви писали цю книжку?
Мені пощастило. В мене був час. Завдяки PЕN я отримав стипендію на написання цієї книги і мав час після операції в лікарні на її написання. І я поки три місяці відновлювався, три місяці і писав її. В мене було багато якихось заготовок, певна підготовча робота була вже проведена. І три місяці все це я дописував, вдосконалював, переписував. Коли я пишу, то пишу російською, потім перекладаю. І мені треба, щоб мої слова російською звучали максимально точно. Саме так сказати українською в мене не виходить. І коли я починаю читати українською, українська в мене витискає російську і я не можу потім таким точним бути. І це для мене внутрішня проблема, з якою я постійно намагаюсь якось помиритися всередині. Треба дуже точно і швидко написати. Як це я можу зробити? Російською. Якщо я це буду робити українською, в мене буде дуже плоска, неточна мова, дуже це буде довго. Я краще точно, швидко напишу російською, потім перекладу. І це буде все одно скоріше, точніше, гарніше. Три місяці це було прям повноцінно щодня праці над текстом. Я 7-10 годин вдень сидів і працював.
В мене зараз є задум наступної книги. Ми робимо багато таких речей зараз, які б не зробили ніколи в мирному житті. Ми робимо, встигаємо, бо смерть поруч, а нам треба ще багато що зробити.
В будь-якому разі я занотовую. Потім з цього складаю…
